Чи підніметься опале “Знамено”?

Що відбувається з “акваріумом” — багатоповерхівкою на вулиці Фрунзе, де вона перетинається з автотрасою Київ — Харків?

З таким і подібними запитаннями до редакції останнім часом -звернулося чимало читачів. Як з'ясувалося, тут почали виймати вікна. Порожніх отворів щоденно ставало більше й більше, а оскільки будівлю знали як найбільший корпус ДПВО “Знамено”, це загострило інтригу. Генеральний директор підприємства Юрій Солошенко охоче погодився прокоментувати ситуацію, за якою постала сумна і, на жаль, типова картина занепаду одного з потужних підприємств військово-промислового комплексу.

Юрій Данилович пропрацював на виробничому об'єднанні 43 роки — все своє свідоме життя. У трудовій книжці зафіксовані лише зміни назви підприємства: попервах це була організація “Поштова скринька № 22”, потім “Електромеханічний завод”, а вже у 80-ті роки минулого століття з'явилася нинішня назва — державне підприємство “Виробниче об'єднання “Знамено”. Як згадує Юрій Солошенко, на престижний 22-й завод у часи його розквіту потрапити було дуже й дуже не просто: тут були чудові умови праці, хороша зарплата, трудовий колектив, що налічував понад 6 тисяч працюючих.

Основною продукцією суперсекретного гіганта електронної промисловості була так звана лампа біжучої хвилі, яка випускалася на обладнанні, що й по сьогодні вважається унікальним.

— Цей високоточний вакуумний виріб використовувався в системах радіолокації, навігації і зв'язку, управління ракетною зброєю, -розповідає Ю.Солошенко. — Річний обсяг випуску продукції сягав 100 мільйонів рублів на рік. За радянського періоду, звичайно. Крім військово-промислового комплексу СРСР, споживачами наших виробів були Єгипет, Сирія та інші країни, які мали на озброєнні радянські ракетні комплекси. Оскільки потужно розроблялися і впроваджувалися нові види озброєнь, а до кожного був потрібен свій тип ламп, ми мали сталий портфель замовлень.

Добре розумію Юрія Даниловича, бо й сам працював на заводі близько десяти років — якраз у часи його найбільшого розквіту. Пішов звідти у 1974-у: мені, до того позаштатному кореспонденту “Комсомольця Полтавщини”, запропонували посаду в штаті. Але відтоді й по сьогодні не полишав зв'язків із “Знаменом”, з колишніми колегами, бо саме тут мене вивели в люди. І щось тенькало в душі, коли наприкінці 80-х раз по раз почали надходити звістки, що завод лихоманить.

— Розпад Союзу став поштовхом до занепаду підприємства, -продовжує Юрій Солошенко. — Здобувши незалежність, Україна відмовилась від ядерних озброєнь, ракетних комплексів далекої дії. Потреба в наших виробах усередині країни звелася практично до нуля, тим паче що на складах Міноборони накопичилася значна кількість наших ламп — ними приторговують і досі. Росія — наш практично єдиний замовник, але і там ринок скорочується, бо їхня армія переходить на електронне обладнання нового покоління. Стосунки не розірвані остаточно, бо серед вищого командного складу російської армії чимало генералів — вихідців з України. Вони й підтримують земляків.

Далі з'ясовую, що за останніх 15 років колектив скоротився більш ніж удесятеро. Сьогодні на заводі залишилося близько 500 працюючих, і ті завантажені не повністю. Була спроба в кооперації з іншими підприємствами розпочати виготовлення кінескопів для телевізорів, але на ринку електронної апаратури запанували іноземні компанії.

Остаточно підкосила завод необхідність фінансувати розгалужену соціальну сферу, в тому числі 16 житлових будинків. Споруджені в 70-80-ті роки минулого століття, вони потребували все більших затрат на ремонт і утримання. Коштів на це не було, як не було їх на оплату електро- і теплопостачання, що обернулося п'ятикратними штрафними санкціями. У травні 2002 року, розглянувши позов Обленерго, Господарський суд Полтавської області виніс ухвалу, за якою завод було переведено в режим санації. Керуючим санацією призначили гендиректора Ю.Солошенка.

За планом санації було визначено перелік об'єктів незадіяного у виробництві майна, яке можна продати для погашення наявного боргу. Серед них був і корпус, про який так клопотався наш читач. Нині він належить уже третьому за ліком власнику — київській фірмі, котра планує... Зрештою, це ще тільки плани, про які рано говорити. Але там розпочали демонтаж великогабаритного обладнання, для чого виймають і деякі вікна. Завод уже кілька років не має до цього корпусу жодного відношення, опікується лише дренажними насосами, що відкачують із підвалів ґрунтові води.

— Я вже збився з ліку — скільки було спроб врятувати “Знамено”,-скрушно констатує Ю.Солошенко. — Але звернення в Міноборони, Кабінет Міністрів, у Фонд держмайна, до впливових політиків — усе було марно. Нам співчували, щось обіцяли — в тому числі й Анатолій Кінах, який був на заводі в статусі кандидата у Президенти. Жодна з обіцянок не здійснилася. Завод з унікальним обладнанням виявився непотрібним Україні. Остання надія — на появу ефективного власника. У Фонді держмайна місяць тому підписано наказ про приватизацію цілісного майнового комплексу ДПВО “Знамено”.

Сподівається генеральний директор і на підтримку міської влади: тривають переговори про передачу на баланс міста житлового фонду підприємства. Це буде величезним полегшенням.

Адміністрації вдалося розв'язати найпекучішу проблему — погасити борги із зарплати, накопичені за кілька останніх років. Але підоспіла нова неприємність: у зв'язку із погіршенням відносин між Україною і Росією завод може позбутися і тієї мізерії замовлень, що дозволяла хоч якось животіти. І сьогодні невеличкий колектив змушений працювати на склад, де й так уже припадає пилом виготовлена раніше продукція — загалом на 6 мільйонів гривень.

Придумав же хтось для заводу таку закличну назву — “Знамено”. Нині те “Знамено” похилилося мало не до землі. Чи підніметься?

В. ДЕНИСЕНКО