Доленосна модернізація

“...Без урахування інтересів російської сторони ми не уявляємо, як можна здійснити... модернізацію, пов'язану з розширенням об'ємів прокачки газу”, — прокоментував домовленості України та ЄС щодо модернізації української газотранспортної системи (ГТС) російський прем'єр-міністр Владімір Путін після зустрічі з Юлією Тимошенко 29 квітня в Москві. Українсько-ЄСівська газова декларація, очевидно, була головним і беззаперечним козирем Юлії Тимошенко на перемовинах із російським візаві. Тому публічна відповідь Путіна була цілком прогно­­зована: без рівноправної участі “Газпрому” модернізація, а надто збільшення пропускної спроможності ГТС, є неможливою. 
Ідея міжнародного консорціуму, який би отримав газотранспортні потужності України в оренду, вкотре була реанімована російським керівництвом. У московських економічно-енергетичних перемовинах особливо непокоять деякі моменти: і те, що домовленості, укладені на 10 років, переглядають уже за кілька місяців; і те, що російська обіцянка не стягувати з України штрафні санкції за недобір газу є неформалізованою. Взагалі, в такій справі брак юридично виписаних домовленостей надто небезпечний. 
Плани уряду Юлії Володимирівни наповнити українські газосховища у весняно-літній період 19—20 млрд м3 газу наштовхуються на нездоланну, на перший погляд, перешкоду — відсутність грошей для розрахунку. А це $5 млрд. Інформація про те, що кредит саме на таку суму Росія пропонує Україні, наразі не підтверджена. Але від самої згадки про подібне оживає примара боргової кабали. Варіант купівлі цього газу в рахунок авансової плати за транзит Владімір Путін напряму пов'язав із брюссельськими домовленостями: мовляв, як Росія може платити на кілька років наперед, якщо на теренах української ГТС замість “Нафтогазу” можуть постати нові суб'єкти? З кого потім запитувати? Отож знову все замикається на газовій декларації України та ЄС. 
Очевидно, що як публічні, так і залаштункові домовленості Юлії Ти­­мошенко та Владіміра Путіна мають тактичний характер. Про опра­­­­­­цювання довготермінових стратегій зовнішньої політики держави в нинішніх умовах не йдеться. Після українського “бенефісу” в Брюсселі кремлівські очільники навряд чи й далі сприймають Юлію Тимошенко як беззастережно найвигіднішого для себе кандидата в президенти. З іншого боку, вони дали їй до рук сильний виборчий аргумент: завдяки договороспроможності прем'єрки з України не стягуватимуть штрафні санкції за недобір газу. Але в усій цій історії принципово важливо таке: якщо Брюссель першочергово й безпосередньо зацікавлений саме в модернізації української газотранспортної системи, то Москва — у контролі над нею, а модернізацію вона розглядає лише як інструмент для досягнення своєї мети.

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК