Море просить порятунку

Уже кілька десятиліть Донбас, за оцінками фахівців природоохоронної справи, є зоною екологічного лиха. На цей регіон припадає 40 відсотків усіх промислових викидів України. В Донецькій і Луганській областях нині немає жодного великого чи середнього міста, де б не були в кілька разів перевищені гранично-допустимі концентрації пилу і шкідливих газів. У Маріуполі, наприклад, на кожного жителя щороку з неба сиплеться майже тонна промислових викидів, які “забезпечують” металургійне, коксохімічне, машинобудівне та інші виробництва. Отож про здоров'я людей тут краще не запитувати. Забруднена не тільки атмосфера, а й земля, і вода. Основна водна артерія краю — річка Сіверський Донець — прийнявши умовно очищені промислово-побутові стоки Костянтинівки, Краматорська, Слов'янська, Рубіжного, Сіверськодонецька і Лисичанська, перед своїм впаданням у річку Дон, ще на території України вже зовсім непридатна не лише для пиття, а й для будь-якого господарського використання. Це висновок учених.

Другою за величиною річкою Донбасу є Кальміус. Колись тут ходили на чайках запорожці і пили зачерпнуту долонями з нього кришталеву воду. Сьогодні Кальміус — хімічна калюжа, куди крадькома чи ледь прикрито щодня скидає побутовий і промисловий бруд донецький мегаполіс.

І Сіверський Донець, і Кальміус є річками Азовського моря. Тож невипадково донбасівців непокоїть доля цього унікального басейну, який завжди мав для них велике господарське і рекреаційне значення.

Про шляхи виходу з цієї непростої екологічної ситуації наша розмова з начальником управління Української служби порятунку у Донецькій області, генерал-майором УСП Георгієм Любіним, котрий, окрім юридичного досвіду, має ще й університетську біологічну освіту.

- Георгію Андрійовичу, яким було Азовське море до індустріалізації?

— Це був справді благословенний куточок Світового океану. Його риба годувала Україну і Південну Росію. °ї розвозили чумаки на сотні і навіть тисячі кілометрів. Відомо, зокрема, що велетенська азовська білуга була окрасою весільних столів у королівських родинах Європи, не кажучи вже про царську Росію. Море годувало не тільки вельмож, а й простий люд. У напівсолоній азовській воді, яка через малі глибини добре прогрівалася влітку, було багато кормів і для морських, і для прісноводних риб. В усьому світі ніде, крім Азова, не було таких сприятливих умов. Дехто вважає, що таку ж високу продуктивність мало й Аральське море, в яке впадають Сирдар'я та Амудар'я, проте насправді то не так. Іхтіологи знають, що Арал, загублений у пустелях, ніколи не мав такого щедрого розмаїття продуктивних видів, як Азов, і не багато важив для економічного життя свого регіону.

На жаль, Аральське море вже фактично загинуло, і нам треба багато дбати, щоб Азов не повторив його долю. Основна вода в Азовське море надходить з Дону (30 кубічних кілометрів за рік) та Кубані (понад 10 кубічних кілометрів за рік). Протягом останніх років інтенсивна господарська діяльність дуже позначилася на якості донецької, донської і кубанської води, а також на її кількості. Після того, як на Кубані взялися за вирощування рису, її водостік було зарегульовано. Добрива, гербіциди та інші хімікати згубно вплинули на рибопоголів'я. Щороку на господарські цілі з річок і моря вибирається до 15 кубокілометрів води. Ці втрати не відновлюються. 2,5 мільйона тонн різних солей щороку додається в акваторію колись найрибнішої водойми світу.

Осолонення води фатально позначається на кількості і видовому складі рибопоголів'я. Білуха, осетер, навіть судак опинилися під загрозою тотального винищення, тож їх вилов уже давно суворо квотується.

Торік восени у селі Мелекіне поблизу Маріуполя, а також у Бердянську з ініціативи громадської ради при держуправлінні охорони навколишнього природного середовища в Донецькій області, а також Української служби порятунку, Донбаського регіонального відділення Міжнародної академії наук екології і безпеки життєдіяльності та Бердянського педуніверситету були проведені всеукраїнський екологічний семінар “Шляхи послаблення техногенного навантаження на Азовське море” і міжнародна наукова конференція “Еколого-економічні проблеми Азово-Чорноморського басейну”.

І вчені, і громадськість, і представники промисловості грунтовно підготувалися до цих важливих заходів. З їхніх численних виступів випливає одне: ні Україна, ні Росія не провадять жодних серйозних еколого-санітарних наукових досліджень стану Азовського і Чорного морів. Нема систематизованих даних про здоров'я цієї екосистеми, відсутня концепція відродження аквакультури і рибних запасів цих морів. Ті морські екологічні моніторинги, що проводились на замовлення підприємств — забруднювачів моря, є загалом дилетантськими і спрямованими на захист інтересів тих, хто проплатив за дослідження.

В українській економіці протягом останніх років відбулися кардинальні ринкові перетворення, внаслідок яких майже вся велика індустрія стала приватною. На жаль, наша держава ще й досі не напрацювала дієвої системи захисту довкілля від згубної діяльності “нових господарів”, які, дбаючи лише про власну кишеню, приховують від суспільства обсяги свого пресингу на середовище. Цим ігноруються інтереси не лише нашого, а й наступних поколінь. Настав час докорінно змінити ставлення до природи.

Азово-Чорноморському басейну потрібна повноважна міжурядова комісія, яка організує об'єктивне наукове вивчення справ і дасть можливість на цій базі підготувати законодавчі документи. Часу на цю роботу обмаль. Бо за якихось 3-5 років Азовське море може перетворитись на смердючу отруйну калюжу, котра згубно впливатиме на всю екосистему Середземномор'я. Вже нині у кілограмі азовського мулу міститься 20 мг свинцю, 346,6 — стронцію, 531 — барію, 6,5 — хрому, 30 — цинку, а бактеріальна забрудненість перевищена у сотні тисяч разів.

Наша Українська служба порятунку, маючи свої представництва у 15 країнах світу, за належної підтримки влади і органів місцевого самоврядування, у встановленому законом порядку може запросити “до капітального ремонту Азовського моря” потужних закордонних інвесторів, звичайно, з урахуванням їхніх інтересів у розвитку соціальної та екологічної інфраструктури узбережжя. А ця структура сьогодні має жалюгідний вигляд. На донбаській ділянці нема жодного полігону для розташування побутових відходів, жодного сміттєпереробного заводу. Все узбережжя, як і акваторія, засмічені пластиковою тарою, відходами... Тут нема й каналізаційних колекторів. Той самий Кальміус та інші річки, що впадають у море, тільки додають бруду й інфекцій. Недарма ж майже щороку санепідслужба виявляє тут холерні вібріони та іншу погань. На додачу до всього морське узбережжя не має якісного забезпечення питною водою.

- То яким же бачиться вихід із цієї складної і небезпечної ситуації?

— Офіційна влада пояснює такий стан речей дефіцитом коштів. Але, крім державних грошей, для подолання екологічної кризи Азовського моря мають бути використані внутрішні резерви. Скажімо, комбінат “Азовсталь” протягом багатьох десятиліть безплатно використовує в своїх технологічних процесах морську воду. Він перекачує протягом двох років фактично увесь обсяг вод Таганрозької затоки. А як компенсує комбінат ту екологічну шкоду, котру завдає ось уже 70 років, тобто відтоді, як нарком Серго Орджонікідзе вольовим порядком “прив'язав” “Азовсталь” до моря? Чесно кажучи, ця компенсація суто копійчана, символічна порівняно зі збитками, завданими природі. Таким чином, треба на законодавчому рівні розв'язати проблему реальних відрахувань на користь природоохоронних проектів і програм.

Понад 15 років я мешкаю біля азовського узбережжя і бачу, як гине колись найбільш рибне і найбільш цілюще для хворих дітей наше море. Вже нема тих чарівних озонових пахощів, що стояли над ним після штормів та гроз, фактично зникли численні види риб, менше стало птахів. Дедалі дужче над акваторією відчутний сморід коксохімічного велета, а обрієм аж до Бердянська (це 100 кілометрів від Маріуполя) і далі тягнеться брунатно-сизий слід аглофабрики, домен і коксових батарей.

Чим далі, тим більше ми заганяємо себе в пастку. І якщо не спинимося і не зглянемося над природою, то вона жорстоко помститься нам. Отруйними водами, занапащеними лісами, вигорілою землею... Україна, Донбаський регіон здатні і повинні відродити нашу питому екосистему. Зазначу, що в цьому напрямку вже дещо робиться. Створено національний парк “Святі Гори”. А ще переконливішим прикладом слугує регіональний ландшафтний парк “Меотида”, який врятував значну частину Приазов'я від згубної урбанізації. В цьому визначний науковий і моральний доробок академіка-біолога Геннадія Молодана. Хочеться вірити, що і “Меотида” незабаром набуде статусу національного парку. Загалом же Україні потрібна гарантована екологічна безпека, потрібна грунтовна ревізія всіх підприємств на предмет їх природоохоронної відповідності, а ще потрібна постійна увага уряду до проблематики нашого довкілля... Насамкінець хочу навести такий факт із свого студентського минулого. Нам тоді, у 70-і роки, викладачі казали, що у воді отруєного хімікатами Рейну німці можуть проявляти навіть фотоплівки. Німеччина свій подвиг екологічного і промислового відродження здійснила — у Рейні люди купаються. А нам потрібно негайно схаменутися і не плюндрувати землю. Бо на ній жити нашим нащадкам.

 Микола ЛІСОВЕНКО