Донбас: не вугілля, а газ

Збираючись на останні канікули, Верховна Рада, в проміжку між передвиборчими акціями та провокаціями, встигла прийняти надзвичайно очікуваний промисловцями Закон “Про газ (метан) вугільних родовищ”. Документ, авторами якого виступила група депутатів, пов'язаних із вітчизняним вуглепромом (Леонід Байсаров, Геннадій Астров-Шумілов та ін.), визначив правові, економічні та екологічні засади діяльності в специфічній сфері супутнього видобутку метану на вугільних копальнях, а також відрегулював його подальше використання. Зокрема, документом передбачається “залучення метану вугільних родовищ в енергетичний баланс країни з метою зниження залежності України від імпортованих енергетичних ресурсів”, що у світлі недавнього україно-російського газового конфлікту звучить більш ніж актуально.

Новий закон передбачає також, що через кілька років українські шахти муситимуть в обов'язковому порядку утилізувати весь метан, що утворюється в процесі видобутку вугілля, а не викидати його, як зараз, нишком в атмосферу. Експлуатацію ж копалень, неоснащених системою дегазації, взагалі в майбутньому буде заборонено.

Випадково так збіглося чи (швидше за все) ні, але практично водночас із прийняттям закону Агентство з торгівлі та розвитку США виділило Україні грант розміром 600 тис. доларів на фінансування підготовки техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) видобутку шахтного метану на Донбасі. Повноважний посол США в Україні Джон Гербст, що передавав символічний чек “губернаторові” Донеччини Вадиму Чупруну, красно говорив на телекамери про те, що ось — споконвічний ворог шахтарів починає, зрештою, служити інтересам українського суспільства. І з цим, зрозуміло, ніхто з присутніх на церемонії не сперечався.

“Дідусь Шубін” грає...

На Донбасі гірники стикаються з проблемою шахтного метану протягом десятиліть, причому це знайомство здебільшого пофарбоване у чорні кольори. По невеличких робочих селищах ще можна почути дореволюційні бувальщини про підземного дідька, “дідуся Шубіна”, який буцімто мешкає в покинутих гірничих виробках та, перебуваючи у злому гуморі, пускає на беззахисних шахтарів стіну вогню.

Варто принагідно згадати, що в 60-ті роки минулого сторіччя в шахтарському містечку Єнакієвому зробили навіть спробу перемогти метан за допомогою підземного ядерного вибуху. В обстановці повної секретності у вибої однієї з місцевих шахт, що потерпала від газу, встановили, як подейкували потім, списану за віком ракетну боєголовку, яку й “гахнули” в розрахованний момент, заздалегідь видаливши з міста всіх жителів — під приводом навчань цивільної оборони. Помітного результату екзотичний експеримент не дав: шпари в масиві гірничих порід, що виникли внаслідок ядерного вибуху, швидко затяглися, відповідно, газовий дренаж, на який покладали стільки надій, перестав функціонувати.

Скарати вогнем

Паралельно на гірничих підприємствах регіону намагалися навчитися не викидати коштовну енергетичну сировину в атмосферу, а утилізувати з користю. Мабуть, перша така успішна спроба мала місце на донецькій шахті ім. Горького років 25 тому, коли зібраним під землею газом гріли воду для шахтарської лазні.

Наприкінці 90-х років у районі містечка Вугледар, кілометрів за 30 від обласного центру, спорудили першу в регіоні газонаповнювальну станцію, де щодоби дешевим та екологічно чистим пальним мали змогу заправлятися кількадесят вантажівок. “Родзинка” новобудови полягала в тім, що блакитне паливо надходило в її колонки не з магістральної труби, а видобувалося поруч з-під землі. Принагідно нові вугільні поля готувалися для розробки — поруч була запроектована потужна шахта.

Вирішувати метанову проблему змушена була по-своєму і донецька шахта ім. Засядька, яка періодично страждає від вибухів пiдземного газу, іноді — з численними жертвами. Аж ніяк не бідне підприємство, що видає на-гора щорічно по 3,5 млн. тонн вугілля, розмахнулося широко, закупивши за кордоном модульну станцію утилізації метану від відомих у світі австро-американських виробників. Коштовний зразок закордонного “хай-теку” встигли минулого літа продемонструвати Прем'єр-міністру Юлії Тимошенко під час її єдиного візиту до індустріального регіону, та згодом про станцію призабули. І було від чого: собівартість кубометра начебто “дармового” підземного газу, після врахування витрат на утримання численних дренажних свердловин, комп'ютерної системи керування заслінками, амортизації унікального устаткування — у результаті втроє перевищувала ціну “кубика” звичайного “блакитного палива”, що надходило по звичній, старій “трубі”, від приятеля всіх українців Туркменбаші...

Так було. Ще донедавна.

“Карасі” в метані

На початку поточного 2006 року всі економічні фактори збіглися на тому, що про проблему шахтного метану час нарешті подбати комплексно та всерйоз. До процесу, на додаток до вуглярів та енергетиків, не забарилося підключитися Міністерство охорони навколишнього природного середовища, яке вустами міністра Павла Iгнатенка заявило днями, що має намір розглядати проблему у світлі славнозвісного Кіотського протоколу, який, як відомо, на рівні світових держав регулює техногенні викиди в атмосферу з метою протидії глобальному потеплiнню на планеті. Кіотський протокол припускає, зокрема, перепродаж державами, навзаєм, невикористаних квот газового забруднення, і рахунок тут йде на мільярди доларів. Отже, скоротивши “дикі” викиди шахтного метану в атмосферу, Україна може заробляти серйозні гроші буквально з повітря.

Але найголовніше, звичайно, то використання шахтного метану як замінника традиційного “блакитного палива”. Згідно з найсвіжішими оцінками фахівців, за ресурсами метану Україна посідає четверте місце у світі: запаси вугільного газу перевищують 12 трлн. кубометрів (для порівняння, річний баланс споживання газу в нашій країні — близько 76 млрд. “кубиків”). Тобто, мінімум півтора десятиліття наша держава могла б, у принципі, взагалі обходитись без горезвісної російської “труби”, принагідно поліпшуючи умови видобутку вугілля та ще й, на додаток, виступаючи у світовому співтоваристві у виграшному образі лідера боротьби за глобальну екологію.

Позаяк головним українським регіоном, де має розгорнутися видобуток шахтного метану в промислових масштабах, виступає Великий Донбас, природно, що однією з перших поспішила відгукнутися на виклик часу неформальна фінансово-промислова група “донецьких”. Пробивши через Антимонопольний комітет України сприятливе для себе рішення, корпорація “Індустріальний союз Донбасу” придбала наприкінці минулого 2005 року контрольний пакет акцій у статутному фонді ТОВ “Екометан”, яке є вітчизняним монополістом у царині газоподібних вуглеводнів. Як говориться в офіційному релізі нового власника з приводу завершення оборудки, відтепер “Екометан” зосередиться “на геологорозвідці родовищ шахтного газу, а також реалізуватиме техніко-економічні, дослідно-проектно-конструкторські та експлуатаційні проекти”. Збiг формулювань з умовами 600-тисячного американського гранту, про який йшлося вище, просто вражаюче. То ж відносно того, хто, власне, виступить реальним отримувачем доларового переказу “дідусю Шубіну”, сумнівів майже немає.

Утім нинішний ентузіазм донецьких бiзнесових структур щодо розгортання “метанового проекту” породжує не лише позитивні сподівання у вигляді ймовірних масових інвестицій та застосування найавангардніших світових технологій. Зокрема, в тексті, схваленому Верховною Радою Закону “Про газ (метан) вугільних родовищ”, між іншим, “забита” пропозиція “встановити вільні ціни на газ (метан) вугільних родовищ”. На думку деяких незалежних експертів, таке формулювання дає необмежені можливості для перепомповування бюджетних “антиметанових” дотацій, що їх виділяє державний бюджет неприватизованим вугільним копальням, на рахунки приватних газовидобувних компаній, а згодом — до металургійних, хімічних, енергетичних імперій регіональних олігархів та, далі ланцюгом, у закордонні офшори. Тим більше, що закон закріплює за першовідкривачем метанового родовища пріоритетне право на його експлуатацію протягом мінімум чверті сторіччя.

Глибше треба копати!

Проте, фахівці твердять, що шахтним метаном невикористані енергетичні потенціали України аж ніяк не вичерпуються. Нещодавно, за підсумками зустрічі Президента Віктора Ющенка та голови уряду Великої Британії Тоні Блера між НАК “Нафтогаз України” та всесвітньо відомою компанією “Шелл” укладено угоду щодо розвідки та подальшого використання покладів природного газу в Дніпровсько-Донецькій низині. Shell згодна придбати в “Нафтогазу” ліцензії на обслідування десятьох переспективних дільниць, вклавши в розвідку українського “блакитного палива” 100 млн. доларів. Початок робіт заплановано вже на нинішню весну. Фахівці компанії певні, що на глибинах 4-5 кілометрів їм пощастить відкрити газові родовища, що своїм потенцілом дорівнюють російському Уренгою.

Однак і це, виявляється, ще не кінець. Уже багато років на кафедрі розвідки корисних копалин Донецького національного технічного університету діє ініціативна група під керівництвом академіка Бориса Панова, що доводить: на Донбасі, а також поруч, під дном Азовського моря, є нафта. Правда, глибоко, на горизонтах 6-7 кілометрів від поверхні, проте дуже багато, в кількостях, що через кілька десятиліть можуть звести найстарший вугільний регіон у статус європейського Кувейту — не менше. Річ у тім, що відповідно до новітніх теорій генезису Землі, нафта й газ виникли на лінії велетенських надглибинних розламів, по яких із розплавлених надр планети піднімався активний водень. Саме такі приховані “ущелини” нібито проходять по сибірському Приполяр'ю, Північному морю, американсько-мексиканському Техасу та середньоазіатських пустелях. На півдні Аравійського півострова розлами перетинаються, і в результаті людство має там вуглеводневий рай. Ну, а ще одне таке унікальне “перехрестя” професор Панов “розгледів” десь на умовній лінії Донецьк — Мелітополь.

Усе це, можливо, можна було б визнати холодною грою академічного інтелекту, якби автору цих рядків не довелося тримати у власних руках пляшку... з донецькою нафтою. Її зібрали по краплях у вибої найбільшої місцевої шахти, на глибині понад півтора кілометра. Нафта, скажу я вам, на вигляд та за характерним запахом, цілком звичайна, навіть цілком передбачувано посадила на манжет сорочки (при спробі органолептичного дослідження) масляну пляму, яку важко вiдiпрати. То ж докази правоти геологічної науки цілком наочні.

Хіба що тільки — підземний “дідусь Шубін” вирішив чергового разу втнути один зі своїх жартів?

Сергій КОРОБЧУК