Почему парламентская республика не для Украины

Виходячи із змісту заяв, він передбачатиме запровадження суто парламентської республіки.

Тому суспільству саме час усвідомити увесь спектр небезпек, пов’язаних з цієї новацією.

По-перше, парламентська республіка означає ще більшу дестабілізацію державного механізму, ніж це є сьогодні. Адже боротьба йтиме за всю владу одномоментно. Конфлікт, який існує між різними гілками влади, буде перенесено в парламент і там розгортатиметься з потрійною силою.

Теоретично цей конфлікт можна на певний час загасити розподілом сфер впливу — або географічних, або галузевих. Але такого роду розподіли є явищем нестабільним. Не кажучи вже про те, що тоді слід перестати взагалі згадувати про демократію в Україні.

Тож парламентська форма правління означатиме не зупинення, а поглиблення хаосу, з можливістю змін уряду чи не щороку. Так відбувається в Італії, де за останні 63 роки змінилося 62 уряди. За всю післявоєнну історію там лише одного разу був прем’єр, який всидів на посаді усю парламентську каденцію.

По-друге, парламентська республіка різко збільшує спокусу здійснювати регулярні зради виборців, аналогічні вчинку Мороза в 2006. Усе це підриває легітимність демократії.

За таких умов зросте ймовірність силових сценаріїв та заколотів, оскільки зміст правління точно не відповідатиме очікуванням і моралі народу, а влада, встановлена в результаті таких зрад, не користуватиметься належним рівнем суспільної легітимності й підтримки.

По-третє, запровадженням парламентської республіки буде суттєво ускладнено, якщо не паралізовано, зовнішньополітичну дієздатність та діяльність держави у сфері безпеки. Якщо уряд за умов парламентської республіки одноосібно контролює ці сфери, то зміна коаліції в результаті переходу невеликої фракції змінює всю політику цих сфер.

Це відбуватиметься не раз на 5 років, а, можливо, раз на кілька місяців. Особливо це актуально для України, де у політичних сил, тим більше маргінальних, які найчастіше й провокують розпад коаліцій, є дуже різні погляди на зовнішню політику та політику безпеки.

З такою країною, де кожного року, або й частіше, змінюється зовнішня політика та політика безпеки, міжнародні партнери не схочуть мати серйозних справ. Зайве говорити, що це буде вкрай загрозливо для національної безпеки України.

За таких обставин, для жодної стабільності курсу державної політики, виходячи з національних інтересів країни, не може бути й мови.

До речі, в Італії й Німеччині — класичних парламентських республіках до прикладу яких часто апелюють прихильники — парламентська форма правління була нав’язана окупаційною американською адміністрацією після Другої світової війни, з метою послабити ці країни та їхню зовнішньополітичну дієздатність, аби уникнути реваншу.

У реалізації встановлення парламентської республіки Україна, замість відповідного своєму потенціалові статусу регіонального лідера, остаточно перетвориться на об’єкт зовнішніх впливів із постійними загрозами реалізації руйнівних для країни та її суверенітету й територіальної цілісності сценаріїв.

По-четверте, в українських умовах запровадження парламентської республіки сприяло б знищенню самої можливості встановлення законності в країні. І не треба рівняти Україну з Німеччиною та Великою Британією. Бо за рівнем злочинності серед депутатів у нас не Німеччина, а Нігерія.

Якщо в результаті домовленості кількох депутатів ініціюються глобальні кадрові перестановки в правоохоронних органах, це означає, що такі правоохоронні органи не будуть здатні боротися зі злочинністю.

Питання в тому, чи дієздатні вони сьогодні — риторичне. Але в разі запровадження на 100% залежності органів правопорядку від уряду, самого у тій же мірі залежного від змін у коаліції, навіть про теоретичну можливість встановлення законності в Україні можна буде забути.

Не кажучи вже про останні нововведення, коли парламентські слідчі комісії отримують всі права ведення слідства, що в українських умовах та за наявного депутатського корпусу означає організацію можливості легального витоку інформації та стороннього впливу на політичні процеси.

По-п”яте, запровадження парламентської республіки на практиці означало б встановлення кланової моделі держави та ліквідацію легальних можливостей для змістовного оновлення політичної еліти.

Унаслідок запровадження парламентської республіки суспільство буде усунуте від виборів реального керівника країни. Його обиратимуть три-чотири людини, яких формально на це ніхто не уповноважуватиме.

Адже реально за владу на парламентських виборах можуть претендувати лише політичні сили, які мають розгалужені структури. Таких в Україні — раз-два і нема. Натомість загальнонаціональні вибори глави держави з реальними повноваженнями дають додатковий канал для оновлення країни.

У разі парламентської республіки цей канал закривається. Парламентські вибори, тим більше за пропорційною системою — це гра тією самою колодою. Ні для кого не секрет, звідки і за скільки беруться більшість членів у виборчих списках.

Як результат, люди зневажають такий парламент. І ця зневага, що особливо небезпечно, переноситься на всю державу. Зрештою, у результаті будь-яких виборів перемагає, як правило, найбільш принциповий або той, хто виглядає найбільш принциповим.

Під час коаліційних торгів відбувається навпаки — найбільше здобуває найбільш безпринципний. Усе це суперечить народній моралі й дискредитує державу, з дуже небезпечними наслідками для конституційного ладу.

Спроба зацементувати олігархію, позбавити населення перспективи впливати на політику та надії коли-небудь встановити законність можуть закінчитися непередбачуваними наслідками.

Українці, при всій своїй любові до демократії, одного разу можуть подякувати тому, хто їх позбавить від такого парламенту.

По-шосте, у результаті запровадження парламентської республіки різко зріс би іноземний вплив на внутрішньоукраїнську ситуацію, через корупційний вплив на депутатів та фракції. Хто б не був президентом, посада загальнообраного лідера країни природно підштовхує до патріотичної позиції. Навіть Кучму час від часу “пробивало” на захист інтересів країни.

Зовсім інша ситуація з депутатами, які в умовах парламентської республіки сьогодні — ніщо, завтра (завдяки іноземній підтримці) — все, і післязавтра знову ніщо.

Які державні інтереси вони здадуть під час таких коливань? І чи зможе виступити рівним переговірником з іноземними лідерами прем’єр-міністр, якого кожного дня ці ж іноземні лідери через своїх сателітів в Україні можуть відправити у відставку?

Президент Росії Медведєв нещодавно заявив: “Якщо Росія перетвориться на парламентську республіку, вона зникне. Це моє особисте глибоке переконання”. Москва за сильну президентську владу в себе і за парламентську республіку — в Україні. Цікаво, чому?

По-сьоме, Україна втратить важливий елемент легітимності держави — загальнообраного главу держави. Для неоднорідних і молодих держав, а саме такою є сучасна Україна, загальнонаціональні вибори президента є додатковим і дуже суттєвим механізмом зміцнення легітимності самої держави серед свого населення.

Парламентська форма правління пасує лише малим та внутрішньо однорідним державам, у яких є серйозна традиція національної єдності, іноді виражена в традиційній монархії.

По-восьме, буде дискриміноване виборче право громадян. Якщо сьогодні українці обирають верховну владу раз на два з половиною роки (парламент і президента), то за умов парламентської республіки, реальні вибори відбуватимуться лише раз на п’ять років, та й то, ймовірно, за постійно маніпульованим виборчим законодавством.

Це, до речі, теоретично могло б стати причиною непроходження такого проекту через Конституційний суд, бо як би там не було, але ж 2,5<5.

І, нарешті, останнє: парламентська республіка однозначно не підтримується населенням. То чому про НАТО слід питати людей, а з життєво важливого для них питання організації державного життя — ні?

Чому ж, попри всі ці досить очевидні речі, українські політики так прагнуть саме парламентської республіки?

Відповідей усього дві. Перша і основна — політикам не хочеться конкуренції, їм хочеться законсервувати себе у владі навічно. За умов, що підстав для перебування у владі у них немає і у чесній політичній конкурентній боротьбі на них чекає легко прогнозоване фіаско.

По-друге, і не менш важливо те, що політики з БЮТ і ПР вирішили позбавитися президента Віктора Ющенка, який їм просто набрид. І в цьому, слід визнати, політики не самотні.

Справді, в країні наявне, м’яко кажучи, малокомпетентне управління з боку президента. Однак, спроба позбавитися від такого управління — ще не причина, щоб руйнувати конституційну систему країни, та змінити її на ще гіршу і згубнішу. Тим більш, що до виборів президента залишився всього рік.

Олександр ПАЛІЙ

(політолог, кандидат політичних наук)