Помаранчевий день календаря

Восени цього року виповнюється п’ята річниця Помаранчевої революції. Нібито і ювілей. Проте не видно, аби хтось надто готувався до святкування цієї дати

Знецінений бренд

“Я, звичайно, розумію, що українці могли розчаруватися в політиках. Поляки також дуже швидко розчаровуються у своїх політичних лідерах. Однак не розумію, чому це сталося в контексті Помаранчевої революції”, – зазначила в бесіді з “Главредом” Ружа Тун, польський депутат у Європарламенті. Її інтерес до Помаранчевої революції невипадковий. Вона й сама на початку 1980-х років брала участь у “антирежимних акціях”: за часів студентства – в акціях руху “Солідарність”, покликаних боротися з комуністичним ладом. Саме “Солідарність” і поклала край комунізму в Польщі – лідер руху Лєх Валенса у 1983 році став Нобелівським лауреатом, а в 1990 році – і першим президентом посткомуністичної Польщі.

Поляки дуже пишаються своєю “Солідарністю” – у Гданську, де цей рух і зародився (спершу у вигляді незалежної профспілки), існує музей, присвячений боротьбі поляків із режимом. Раз на рік польський уряд влаштовує поїздки журналістів, студентів, громадських діячів з усього світу, аби поділитися з ними досягненнями своєї демократії. “Солідарність” у Польщі уже давно стала брендом. Помаранчева революція сьогодні не потребує реклами у світі, вона також – бренд. Скрізь (окрім, звичайно, Росії) про неї знають як про масовий вияв сміливості й відданості демократії: люди виходили попри чутки, що війська розженуть мітинг; готові були стояти до останнього під снігом і на морозі, тому що не вірили в чесність колишнього режиму, були впевнені, що їхні голоси украли.

Поговоріть із громадянами країн Євросоюзу – що вони знають про Україну? Чорнобиль, брати Клички, Андрій Шевченко – і Помаранчева революція. Європейцям насправді мало відомо про те, що відбувається в українській політиці. Вони можуть не знати, що Юлія Ти¬мошенко і Віктор Ющенко давно пересварилися, вони можуть не знати, що Віктор Янукович уже співпрацював із помаранчевими лідерами, можуть і не здогадуватися, що колишній керівник ЦВК, якого звинувачували у фальсифікаціях виборів, згодом отримав грамоту за внесок “у забезпечення реалізації конституційних виборчих прав громадян України” – у період, коли при владі вже був Вік¬тор Ющенко.

Європейці, звісно, не винні, що вони не в курсі усіх цих подробиць. Українці – такі ж самі європейці: чи багато українців знають, які партії входять до правлячої коаліції в Німеччині. Проте більшості напевно відомо про падіння Берлінської стіни в 1989 році. Чи знаєте ви, чим займається сьогодні Воїслав Коштуніца? Але, звісно, чули про масові акції непокори в Сербії і повалення режиму Слободана Мілошевича в 2000 році.
У глобалізованому світі так багато інформації, що мало хто встигає її відстежувати. Проте існують події, про які знає майже вся планета. Помаранчева революція – серед них.
Хто тут розчарований?

Цікаво, що про розчарування в Помаранчевій революції експерти здебільшого говорять фактично на інтуїтивному рівні. Більшість соціологічних центрів в Україні вже давно не проводить опитувань, присвячених Майдану. Коментарі про розчарування в помаранчевих подіях ґрунтуються здебільшого на опитуваннях щодо підтримки українських політиків. Мовляв, у Віктора Ющенка рейтинг не перевищує 4% – це і є основним доказом розчарування в революції. Але чи всі українці виходили на Майдан заради Віктора Андрійовича? Чи справді Помаранчева революція і Ющенко – одне й те саме?

Одне з останніх опитувань на революційну тему провела компанія Research & Branding Group. Однак і його не можна вважати коректним. Тема опитування звучала таким чином: “Ставлення українців до виборів Президента України в 2004 році, Помаранчевої революції”. Ставлення до виборів і ставлення до революції, насмілимося припустити, – все-таки поняття не тотожні. Поза тим, результат вийшов зовсім не втішний: 54% українців у цілому негативно ставляться до виборів і революції, 16% – нейтрально, 22% – у цілому позитивно, 9% опитаних було складно відповісти, 2% взагалі не чули про таку подію. Опитування було проведено навесні цього року.

Генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто вважає, що чимало українців досі цінують революцію – хоча, звісно, цих людей сьогодні менше, аніж у 2004 році. “Люди, звичайно, можуть вийти на Майдан, аби відсвяткувати річницю. Усе-таки багато українців брали участь у революції не тому, що підтримували Юлію Тимошенко чи Віктора Ющенка. Це був протест проти фальсифікацій, виступ за свободу слова”, – вважає соціолог.
Відомий учений, директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович, упевнений, що Помаранчеву революцію треба святкувати. “Це день, який увійде в історію, незважаючи на те, що ми не досягли того, чого хотіли. Але це – день, коли люди вийшли за свободу. Його потрібно святкувати як одну із найяскравіших дат в історії нашої країни”. Водночас він вважає, що люди навряд чи вийдуть святкувати помаранчеве свято цього року. “Рівень розчарувань дуже сильний. Люди виходили не за окремого політика, вони виходили за демократичну коаліцію – так само перед вій¬ною було організовано народний фронт. На Майдан виходили абсолютно різні люди, які відстоювали прості речі – свободу, порядність. Сьогодні ж немає такої людини чи політичної сили, яка від імені всього широкого руху могла б щось заявляти”, – каже Попович. Учений зізнається, що й сам не піде “на жодні офіційні святкування, бо то буде фальшиво”. “Але для дому буде свято”, – додає філософ. Він вважає, що свято може бути справжнім лише тоді, коли його для себе організують самі люди, без політиків: “Це – усвідомлення цінності свободи, яке не можна забути”.
Народний депутат Ганна Герман, яка представляє “антипомаранчевий табір”, одразу в коментарі “Главреду” зізналася, що це зовсім не її свято. Проте визнала, що люди цілком могли б відсвяткувати Помаранчеву революцію: “Люди стояли, для них це були емоції, певні надії. Може, для них цей день дорогий, вони згадають про свої сподівання, які не спов¬нилися. Я не проти, якщо люди схочуть це відзначати. Але це має йти не зверху, а знизу. Це не має бути зорганізоване свято влади”.

Схід і Захід разом. Чи не зовсім?

Проте є і одна вада в помаранчевих подіях. Усе-таки в революції брали участь далеко не всі українці, Південь і Схід країни взагалі зі зневагою дивилися на співвітчизників, які переїли “наколотих апельсинів”. Не допомагало навіть миролюбне гасло помаранчевих “Схід і Захід разом!”.

“Об’єднати українців може День Незалежності, а Майдан роз’єднав Україну”, – каже Ганна Герман. Вона сама з прикрістю згадує, як її автомобіль під час революційних подій спинила молодь і прив’язала до антени помаранчеву стрічку: “Вони сказали – інакше не проїдете. Я вважала, що це якийсь ґвалт над моїми поглядами, над моїм розумінням ситуації”.

Помаранчева стрічка – звісно, неприємна річ. Але є й більш серйозні звинувачення на адресу революціонерів. Перша: революція – не більше, аніж американська технологія, яка проводилася за американські ж гроші. Друга: тисячі людей, які вийшли на Майдан, стояли не безкоштовно. Ці міфи, які активно насаджувалися російськими ЗМІ і ретранслювалися частиною українських політиків, настільки сильні, що спростувати їх навряд чи вже й можливо. Усю правду можуть розповісти хіба що ті, хто і брав участь у революційних подіях. Але чи їм повірять? Проблема полягає також і в тому, що для половини українців Помаранчева революція стала днем розчарувань ще в 2004 році – адже програв їхній кандидат Вік¬тор Янукович. Протягом останніх п’яти років емоції українців на південному сході навряд чи змінилися. Можливо, з часом вони й зрозуміють, що підсумок Помаранчевої революції – це передовсім не поразка Віктора Януковича, а проведення чесних виборів. Краще чесно програти, аніж безчесно здобути перемогу.

“Майдан розколов Україну? Це перебільшення. Південно-східні області України підтримували проросійські ідеї і до Помаранчевої революції. Це показували і президентські вибори 1994 року, коли переміг Леонід Кучма, пообіцявши державний статус російській мові. Тому розколов українців не Майдан, їх розколюють політики”, – твердить Володимир Паніотто.

Хоча насправді Майдан міг би об’єднати українців, як ніяка інша подія в історії України. Усе-таки у нас було два “майдани” – і помаранчевий, і біло-блакитний. Зрештою, прихильники обох таборів виявилися обдуреними – адже при владі за останні п’ять років побували всі провідні політичні гравці 2004 року. Що відтоді змінилося? Багато чого – і далеко не все на краще. Але щонайменше п’ять років тому люди не боялися заявити про свою позицію, українці показали, що вони готові відстоювати свої права.

Якщо святкувати, то як…

Представник Блоку Юлії Тимошенко Андрій Шкіль не впевнений, що Помаранчеву революцію треба святкувати – “це дискусійне питання”. Але, на його думку, цю дату точно потрібно відзначити. “Без цього ми втратимо пам’ять. Це – день повноліття українського громадянського суспільства. Може, й не треба людей кликати на Майдан. Але в якийсь із способів його слід згадати – це однозначно”, – каже народний депутат. Не вірить він і в те, що 22 листопада зустрінуться Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. “Хоча хотілося б, аби це сталося”, – зізнався “Главреду” Шкіль.
Цікаво, що громадські організації Польщі наразі всерйоз обговорюють питання можливої участі в помаранчевих святкуваннях. Приміром, вони хотіли б привезти свої найпопулярніші групи, які виступили б безкош¬товно на Майдані.

Опитані “Главредом” експерти погоджуються: люди якщо вийдуть на Майдан у п’яту річницю революції, то лише за однієї умови – якщо там не буде політиків. Проте важко повірити, що бодай одна з громадських організацій має в своєму розпорядженні достатньо можливостей, аби підготувати святкове дійство.

Політолог Вадим Карасьов також належить до тих, хто вважає, що про Помаранчеву революцію не можна забувати. Хоча, на його думку, було б краще, аби “її святкування відбувалося без політиків, аби його не приватизували політики, партії – це має бути громадянське свято”.
Без політиків, звичайно, річницю Майдану відсвяткувати було б дуже непросто. Особливо якщо врахувати, що на листопад випадатиме пік передвиборної президентської кампанії. Можуть знайтися бажаючі заробити собі політичні бали на ностальгії помаранчевого електорату, можуть знайтися бажаючі наголосити на банкрутстві помаранчевих політиків. Але все це відволікатиме людей від суті Помаранчевої революції.

“Святкування революції потрібне для того, аби захистити вибір 2004 року. Не в розумінні захистити когось із політиків, а захистити саме право обирати. Аби незалежно від того, хто прийде до влади, було розуміння, що останні п’ять років були не чорною смугою в історії України, а важливим етапом демократизації, європеїзації і прогресивного розвитку”, – переконаний Карасьов.
Експерт звертає увагу, що серед політиків сьогодні доволі популярна ідея: все, що відбувалося останні п’ять років, – суцільний хаос і безлад. Мовляв, саме тому й потрібен прихід “сильної руки”. “Це може призвести до того, що новий президент будуватиме свою політику на запереченні всього, що відбувалося останні п’ять років. Так само, як це відбувається в Росії, коли весь путінський режим діє на запереченні так званих “лихих 1990-х” Бориса Єльцина”, – каже Карасьов.
Хоча, можливо, Україна мала би пережити і цей етап. Тоді й стане зрозумілою цінність демократії. Чи все-таки краще уникати подібних експериментів?

Сергій СОЛОДКИЙ