Податковий зашморг для хворої економіки

Цією публікацією професор, екс-голова Фонду держмайна України Володимир Лановий продовжує авторський цикл, присвячений огляду хронічних хвороб вітчизняної економіки, виявленню їхніх причин та методам лікування. В одному з найближчих чисел Тижня йтиметься про нюанси бюджетного процесу

Перерозподіл за допомогою податково-бюджетних і державних пенсійно-соціальних фондів первинних доходів українців та підприємств демонструє байдужість влади до їхніх потреб. Уряд виходить за межі розумної централізації фінансів і зменшує фіскальними поборами частку продуктивних витрат економіки — зарплат, прибутків та інвестицій громадян і компаній — у ВВП, як це було в 2010—2011 роках, з 60—63% до 52—54%. Позичкові та податкові агресії завдають шкоди малопродуктивному господарству України.

Вітчизняна податкова система є значною мірою результатом боротьби бюрократії проти підприємництва й утворилася шляхом насування нових податків капіталістичної епохи на радянські збори та платежі. У протистоянні бюрократів і підприємців переможцями треба визнати перших — вони вперто й неухильно збільшували свій вплив на життя суспільства і фінансовий перерозподіл, зокрема мало не щороку додаючи нові податки та збори. За підрахунками Світового банку (дослідження Paying Taxes-2011), у тій чи іншій формі нині їх в Україні 135 — це найвищий показник у світі. До 1992-го було 20—22. Маючи такий потужний фіскальний прес, чиновники, по-перше, розпоряджаються величезною і дедалі більшою часткою суспільних фінансів, а по-друге, можуть карати-милувати платників.

Урядовці люблять повторювати, що частка бюджетних і пенсійних потоків у ВВП України — близько 40% — є не більшою, ніж у Німеччині чи Італії. Але вони забувають розповісти, що таке порівняно помірковане середнє навантаження на виробників не виключає несплати усіх податків одними і переплати іншими. Якби вимоги до всіх були однаковими й усі їх дотримувалися, то вказаний показник бюджетно-пенсійного тягаря дорівнював би 65—70% ВВП. Тому податки в повному обсязі для більшості фірм непомірні й часто перевищують господарські прибутки, роблять компанії податковими боржниками з подальшою загрозою арешту їхнього майна і втрати прав власності. Займатися приватною справою за таких умов ризиковано. Ні в Німеччині, ні в інших країнах не виникає податкових зобов’язань, які становили б 150—300% прибутку компанії. У нас таке трапляється. Водночас привілейовані корпорації зазвичай спрямовують до бюджету 10—12% чистого доходу. Поки одні жирують, інші платять. Середні ж показники на рівні західноєвропейських.

Фактично податкові ставки в Україні абсурдно високі, а чимало підприємств уникають їх стягнення завдяки політичним привілеям, гешефтам або відходу в тінь. Таким чином, сумарний фіскальний прес перебуває поза всіма розумними межами. На практиці податкова система ґрунтується радше не на фінансово-правових відносинах, а на оброчних.

Цькування підприємців набуло довершеного вигляду з ухваленням Податкового кодексу 2010 року. Він нехтує конституційними засадами недоторканності особи, приватної власності, прав на юридичний захист фізосіб у відносинах з правоохоронними органами й дозволив держслужбовцям не звітувати перед громадськістю. Платники податків втратили можливості вчасного судового оскарження дій службовців, висування матеріальних та інших претензій. Розквітло здирництво, зросла кількість випадків арешту майна бізнесменів і паралічу операційної діяльності. Судові позови зазвичай вирішуються односторонньо — на користь держави. ПК практично зупинив дію чинних законів України (якими регулювалися банкрутство, банківська та інші види діяльності тощо) в тому сенсі, що право на майно компанії-боржника тепер має передусім фіскальна служба.

Окрема тема — залякування за допомогою податкової підприємців, щоб вони не брали участі в політичних баталіях, якщо ті не на боці Партії регіонів. Демократична країна перетворюється на напівтоталітарний анклав. Економічні наслідки “реформ” не забаряться: згортання бізнесу й еміграція, втеча капіталів за кордон, збільшення нелегальних оборудок замість інвестицій. Такі тенденції вже простежуються. Це адекватна реакція з боку ділових кіл, що означатиме неминуче затухання економіки.

Тож цілком закономірно, що українську податкову систему міжнародні організації визнають однією з найобтяжливіших у світі (згідно з рейтингом Світового банку гірше лише в Центральноафриканській Республіці та Білорусі). Але вона шкідлива не тільки своїм духом і варварським спотворенням цивільно-правових відносин… Ось лише основні компоненти податкової системи України, які є неприйнятними.

Перший — відрахування підприємствами до державних соціальних і пенсійного фондів. У нашій країні загальна ставка згаданих відрахувань для більшості суб’єктів господарювання — 39% фонду заробітної плати, але в деяких галузях вища (приміром, у вугільній промисловості — 45%). Такий рівень внесків діяв ще за радянських часів. У європейських державах цей показник коливається від 0,5% у Данії до 33—35% у Франції, Італії, Словаччині. Середнє значення по групі держав ЄС — близько 22%. Цікаво, що найбільший тіньовий сектор в економіці Італії, найменший — у Данії, тобто є пряма залежність масштабів тіньової економіки від надвисоких податків. Зрозуміло, що в Україні з її рекордними ставками фіскальних поборів зарплати в конвертах теж битимуть рекорди.

У Євросоюзі лише частина соціально-страхових і пенсійних ресурсів формується з відрахувань корпорацій. Решта — це особисті внески працівників на накопичувальні рахунки державного пенсійного фонду. Вони вищі в тих національних господарствах, де менші ставки відрахувань підприємств, як-от у Нідерландах, Німеччині, Польщі: внески громадян тут становлять 20—26% їхньої зарплати. І навпаки, у країнах із високими ставками відрахувань підприємств особисті накопичувальні внески людей нижчі: у Франції, Італії, Швеції, Словаччині — від 7% до 13,5%.

Особливу групу утворюють країни з низькими ставками відрахувань до державних пенсійно-страхових фондів як для корпорацій, так і для громадян (не перевищують 10,7%): Велика Британія, Ірландія, Данія, Люксембург. Саме в них має місце розвинена мережа приватних пенсійних фондів, які конкурують із державним. Стає зрозуміло, чому там відносно кращою є пропозиція нових робочих місць і нижчий рівень безробіття: витрати власників компаній на одного найманого працівника тут мінімальні. А в більшості країн Південно-Східної Азії, які вирізняються високою динамікою економічного зростання (Японія, Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд, Індонезія), відрахування підприємств до державних пенсійних фондів або мінімальні, або взагалі не здійснюються.

Відтак в Україні треба послідовно зменшувати оподаткування зарплатних фондів компаній, щоб стимулювати створення нових робочих місць у трудомістких галузях виробництва. Середній показник відрахувань варто знизити до європейського рівня — 22—24% — з певною його диференціацією: у легкій промисловості, машинобудуванні, сфері послуг (побутові, готельні, ресторанні, торговельні, ремонтні, юридичні тощо) вони мають бути на 4—5% меншими, а в сировинних виробництвах — більшими.

Зниження ставок відрахувань корпорацій в Україні має супроводжуватися введенням індивідуального накопичувального пенсійного страхування, яке повинно охоплювати працівників усіх категорій і віку. При цьому ставки індивідуальних внесків треба регресивно зменшувати для різних рівнів зарплат і прибутків: найвищі значення (наприклад, 25%) встановлювати для низькодохідних категорій, а мінімальні (5—6%) — для найзаможніших. Середню ставку накопичувальних внесків працюючих доцільно вивести на рівень 17—18% доходу.

Нинішня влада надто байдужа до цих нововведень. Єдине, на що був здатен уряд Азарова, — продовжити пенсійний вік громадян та обмежити виплати деяким категоріям пенсіонерів. І зрозуміло чому: ПФ не контролюють навіть депутати, а бюрократів спокушає оперування щороку мільярдними сумами.

Другий компонент — оподаткування доходів громадян. В Україні діє дуже сумнівний принцип застосування різних податкових ставок для різних типів доходів. Для працюючих податки до бюджету встановлені на рівні 17%. Власники ж прибуткових активів платять лише 5% суми доходу: дивіденди, надходження від оренди, роялті, а відсотки за депозитами взагалі не оподатковуються. Для юридичних осіб — представників малого бізнесу передбачено так званий єдиний податок, який має дві ставки: 3% (у разі реєстрації платником ПДВ) і 5% (у разі сплати ПДВ у складі “єдиного”) загального доходу — всіх грошей і безкоштовно отриманих товарів. Очевидна дискримінація: тих, хто працює за наймом, порівняно з власниками майнових активів (причому до 2006-го ставка податку із зарплати дорівнювала 13%, а потім підвищувалася на 2% двічі, тоді як податок із дивідендів та інших майнових прибутків не змінювався з моменту запровадження 1994-го); дрібних бізнесменів — платників єдиного податку: вони сплачують його незалежно від наявності прибутку чи збитку.

За такого підходу фіскальне навантаження на власників підприємств, акцій, інших активів видається поблажливим. Чому? За цією категорією платників ховається великий капітал, який вправно контролює і урядові ініціативи, і голосування окремих фракцій парламенту, не допускаючи ухвалення невигідних для них законодавчих норм.

Оподаткування доходів від праці явно обтяжливе, а тенденція зростання податкової ставки свідчить про зневагу до простого українця. Ця політика хибна й застаріла.

У демократичних країнах немає поділу доходів при оподаткуванні на трудові та бізнесові чи майнові — є на платників із низькими доходами і високими. Перші обкладаються зобов’язаннями за меншими ставками. Вони потребують відносно більших пенсійних накопичень, а тому сплачують нижчий відсоток із доходів до бюджету. Другі оподатковуються за вищими ставками і відносно менше відраховують на накопичувальні пенсійні рахунки. Для реалізації цього принципу в більшості західних країн застосовується прогресивна шкала оподаткування: від 0% — для бідних, до 35—38% — для заможних (за винятком Швеції, де максимальна ставка донедавна була 60%).

Середня ставка оподаткування доходів громадян у ЄС — близько 11%. Зазвичай у країнах із високими відрахуваннями на особисті накопичувальні пенсійні рахунки (Нідерланди, Австрія, Польща, Греція) індивідуальні доходи оподатковуються за нижчими ставками: їхнє середнє значення коливається від 0,6% у Греції до 10,1% в Австрії. Є також й інші країни з низькими середніми податками на зарплату: Португалія (5,6%), Словаччина (7,9%), Ірландія (10,6%), Чехія (11,3%). Це свідчення відносно нижчого рівня доходів громадян.

Податкове обтяження дрібного бізнесу в Україні є доказом радше намагання витіснити його з національного економічного обігу. Тоді як у цивілізованих державах йому всіляко сприяють. Європейці виробили іншу модель: малий бізнес, як правило, викуповує патент (право на підприємництво) і діє вільно, без звітів і податків. Бізнес більш високого рангу працює за уніфікованими нормами, тобто, в принципі, жодних спеціальних “спрощених” систем оподаткування немає.

Третій компонент податкової системи України, який у його нинішньому вигляді є неприйнятним, — податок на прибуток підприємств. Вітчизняна практика його стягнення хибує на порушення прав платників під час обрахування рівня прибутку. Це специфічне “досягнення” податкової адміністрації, й воно не має нічого спільного з правилами і стандартами, що діють у цивілізованих країнах. “Досягнення” — у застосуванні всіляких прийомів зменшення у звітах рівня валових витрат підприємств і збільшення розрахункової суми прибутку. Фіскали виключають надлишкові, на їхню думку, витрати на дослідницькі роботи, гуманітарні акції, списання технологічного браку, представницьку діяльність, повернення раніше отриманого кредиту, оплату продукції спрощенців... Також застосовуються занижені норми амортизації капіталу і не індексується вартість об’єктів відновлення. У податковій звітності знаходять штучні порушення й помилки. Усі суперечності фіскали тлумачать на свою користь. І таких прийомів дуже багато. Це ніби навмисно створені пастки, вийти з яких можна лише через “корупційний” отвір.

За таких умов фірми, що легально звітують і не мають адміністративних “дахів”, фактично сплачують до бюджету не 23%, а 50% прибутку. Тоді як у Словаччині та Польщі ставка податку на прибуток корпорацій — 19%, в Угорщині — 17,7%, Литві й Латвії — 15%, Ірландії — 12,5%, Естонії — 0%. Як можна конкурувати з цими країнами, чим залучити інвестиції?

У підсумку здирництво, втрата сил і часу в чергах до інспекторів, брак сталих правил фінансових операцій, що унеможливлює планування розвитку компаній та підвищує ризики, зменшення приватних фінансових фондів і розширення тіньової економіки.

Четвертий неприйнятний компонент системи — податок на додану вартість.

По перше, він має штучне бюрократичне походження: введений Францією у 1960-ті роки, коли спостерігалися найвищі темпи розвитку країни, для збільшення централізованого перерозподілу суспільних фінансів. Обґрунтуванням додаткового навантаження була необхідність підвищення рівня соціального забезпечення. Це був час захоплення соціалізмом, і західноєвропейські країни намагалися скористатися досвідом СРСР. ПДВ дуже схожий на податок з обороту, що діяв за радянських часів, — він також оподатковував додану вартість товарів, але сягав 90% її величини і, як усі платежі тієї епохи, встановлювався індивідуально за галузями та підприємствами.

По-друге, ПДВ протидіє зростанню ефективності економіки — він покладає тягар на споживачів кінцевої продукції (де додана вартість найвища), а тому зменшує сукупний попит; натомість заохочує випуск сировинних й енерговитратних виробів. Це, зокрема, призводить до зниження продуктивності праці.

По-третє, ПДВ впливає на зростання середньої вартості товарів та послуг: і вітчизняних, і імпортних, а також на зменшення купівельної спроможності населення.

Зрештою, він створює поблажливі фінансові умови для застарілих підприємств, що експортують продукцію в недорозвинені країни: завдяки поверненню сплаченого податку вони стають прибутковими, хоча були б збитковими, постачаючи вироби на внутрішній ринок.

Окрім того, застосування ПДВ потребує достатньої культури обліку і взаємоповаги суб’єктів податкових відносин. В Україні цього немає. Фіскали розглядають власне становище як панівне, а свою функцію зазвичай як каральну. Вони можуть безпідставно втручатися в роботу підприємств, визначати порядок і час відшкодування податку, а за шкоду, завдану їхніми діями платникам, не відповідають.

Борг держави експортерам через неповернення сплаченого ПДВ юридично не існує і не обслуговується, саме ж повернення здійснюється за безмежну благодійність… Асинхронні сплата ПДВ та його повернення (а іноді й невідшкодування) вилучають обіговий капітал багатьох компаній. Чистий грабунок — захистити свої права неможливо.

Ще один нюанс податкової культури. Протягом останніх десятиліть у країнах ЄС почали звільняти від сплати ПДВ не тільки експортні, а й значну частину товарів і послуг внутрішнього споживання: для дітей, медичну продукцію, деяку продовольчу, книжки, газети, кінофільми, театральні вистави, спортивні змагання тощо. Виробникам ПДВ відшкодовують і не пізніше ніж за два тижні. Інакше всі були б у збитках. Пільгами зі сплати цього податку згадані країни стимулюють випуск товарів і послуг для своїх споживачів. В Україні все навпаки: чиновництво байдуже до забезпечення внутрішнього попиту і зниження цін на соціально значущі товари та послуги, а дбає лише про збільшення рівня податкового навантаження на громадян.

Щоправда, у нас, чого немає у Європі, ПДВ не нараховують на сільськогосподарську продукцію, що продається переробній і харчовій промисловості. Але це має зворотний ефект: ціна на неї штучно занижується — основний прибуток отримують трейдери.

Шкода, яку завдає європейській економіці ПДВ, у нашій державі перетворюється на чорносотенний погром. Цей податок у руках митарів — кувалда, яка трощить національне господарство. Водночас він формує найбільше бюджетних доходів. Вочевидь, саме тому європейські чиновники твердо обстоюють його збереження і в цьому є солідарними з українськими. Але все одно його треба позбутися задля економіки. У країнах із найвищими ставками ПДВ, зокрема у Франції, Іспанії, Бельгії, Греції, Данії, найнижчі темпи економічного зростання. Україні треба послідовно зменшувати його ставку до мінімуму, наприклад, до 6—7%, а також прямувати до скасування податку ще до того, як це зроблять у ЄС. Європейська економічна думка зрештою дійде до цього...

Маніпуляції законодавчими вимогами та вибіркове оподаткування, які застосовують фіскали, здатні взагалі зруйнувати податкову систему. Вона даватиме дедалі менші надходження до бюджету. Зрештою це приведе владу і модель, яку вона застосовує, до банкрутства. Держава просто не зможе виконувати свої функції.

Відтак фіскально-здирницька й адміністративно-каральна податкова система не має права на існування. Потрібно будувати нову. Основними її елементами мають бути рівність прав платників податків та митарів, відповідальність кожної зі сторін за виконання зобов’язань та завдану шкоду одній із них. Це, а також будь-які інші дії, зокрема контроль над звітністю, зауваження, санкції, перевірки, які проводять податківці, повинні регулюватися тільки законами і не передбачати контактного типу відносин із суб’єктами оподаткування (лише поштовий та електронний зв’язок). Мають бути заборонені перевірки поза судовими рішеннями. Усі суперечності необхідно вирішувати за згодою сторін або в судовому порядку.

Інші обов’язкові елементи справедливої податкової системи: обопільне узгодження умов і порядку погашення податкового боргу; заборона вилучення (арешту) майна як податкової застави боржника; заборона відмови фіскалів від прийняття податкової звітності; письмові повідомлення платника про помилки і порушення у звітності та їх урахування в наступному податковому періоді.

Має бути запроваджене реальне автоматичне здійснення компенсаційних платежів (з відшкодування ПДВ, податків з індивідуальних доходів, які підлягають поверненню, відшкодування збитків, завданих діями фіскалів, повернення надлишкових платежів тощо); несвоєчасне виконання зобов’язань фіскалів має розглядатися як борг, що підлягає оплаті за ставкою рефінансування НБУ.

Потрібно здійснювати позавідомчий нагляд за оподаткуванням, позбавити фіскалів прав порушувати кримінальні справи проти платників, арештовувати їхнє майно, банківські рахунки, вилучати документацію тощо. Кримінальні розслідування мають здійснюватися лише на підставі судових рішень. Водночас підвищити відповідальність за ухиляння від сплати податків та корупційні злочини фінансових чиновників.

Нова система має передбачати застосування міжнародних стандартів обліку, звітності (включаючи її скорочення і спрощення процедур), нарахування й використання амортизації капіталу, розрахунку і сплати податку на прибуток (зокрема, сплата після виконання фіскалами своїх зобов’язань з повернення ПДВ), сплати або відшкодування ПДВ тощо.

Має здійснюватися виключно судочинний спосіб майнових відшкодувань, банкрутств (без участі ДПА), якщо не досягнуто добровільної згоди суб’єктів боргу.

Треба запровадити пріоритетне застосування податкових інструментів регулювально-стимулювального типу, таких як прогресивне оподаткування індивідуальних доходів, накопичувальні пенсійні внески громадян, пришвидшена амортизація основного капіталу, акцизи, податок на нерухомість, за використання невідновлюваних джерел енергії, рентні й екологічні платежі тощо.

Нова система має передбачати звуження дії та ліквідацію податкових і адміністративних платежів суто фіскального призначення: ПДВ, відрахування підприємств до державного пенсійного фонду, податок із продажу валюти, різного типу відомчі цільові надбавки, як, наприклад, до тарифів на електричну, теплову енергію та природний газ тощо.

Податкова служба має бути реорганізована: виведення з її складу податкової міліції і створення самостійного правоохоронного органу — фінансової міліції, яка відстежувала б дії і платників, і фіскалів; децентралізація прийняття рішень, збору і розподілу податків, здійснення компенсаційних розрахунків, відшкодування завданих збитків тощо; інтеграція місцевих служб, що збирають різні податки, і здійснення всіх платежів за однією адресою.

І головне: потрібно терміново скасувати Податковий кодекс й ухвалити цивілізоване законодавство, подолати корупцію, забезпечити рівність прав у країні, повноту зборів податків і добровільність їх сплати. Це основні цілі необхідних змін.

Володимир ЛАНОВИЙ, президент Центру ринкових реформ