Вектори і Віктори

Кінець українському “роздвоєнню особистості”: керівництво держави заявило про намір України вступати в НАТО. Це потужний стратегічний крок, який обіцяє кардинально змінити майбутнє України. Тепер залишається тільки “убалакати” український народ.

Сталося. Президент, Прем’єр—міністр та Голова Верховної Ради України заявили про бажання України приєднатися до Плану дій про членство в НАТО. Це бажання, викладене увечері 15 січня у формі листа до Генсека Альянсу Яапа де Хоопа Схеффера, і є тим, що в розмовній мові називають “заявкою про вступ до НАТО”. Чи, радше, “заявкою” до “заявки” про вступ. Як стверджують поінформовані люди, консолідації тріумвірату передували низка нелегких розмов Президента Віктора Ющенка з Прем’єром Юлією Тимошенко і низка політичних обіцянок. Юлія Володимирівна, як відомо, є показово індиферентною до інтеграції держави в НАТО, і це було не так способом мислення, як умінням імітувати думки і настрої простолюду. У будь—якому випадку, відтепер є результат: Українська держава офіційно рухається до членства в НАТО.

Заявку Києва розглянуть у квітні в Бухаресті, на саміті Північно—атлантичного альянсу. Українські дипломати переконані: якщо США проведуть активну “роз’яснювальну роботу” серед партнерів по НАТО — ПДЧ України в Бухаресті буде схвалено. Підстава для такого оптимізму — звичка історії повторюватися. Восени 2006 року, напередодні саміту НАТО в Ризі, Вашингтон, зокрема держсекретар США Кондоліза Райс, переконав кількох найзатятіших противників вступу України в необхідності посприяти Києву. Проте, як пам’ятаємо, того разу “стала на ручник” сама Україна: тодішній голова уряду Віктор Янукович, прибувши з робочим візитом до Брюсселя ще за місяць до ризького саміту, заявив, що Україна не подаватиме заявку щодо приєднання до ПДЧ. Основним контраргументом Януковича була громадська думка, яка в нас, як відомо, “думає” про НАТО мало, а коли й “думає” — то переважно погано.

І сьогодні цей аргумент теж вагомий. Саме спираючись на нього, Партія регіонів у вчорашній заяві таврує “антинародну” політику “помаранчевої” влади. “Тільки громадяни України шляхом референдуму можуть змінити позаблоковий статус України”, — застерігає заява найпотужнішої опозиційної партії, яка представляє, за великим рахунком, справді половину України.

Буде вам референдум, консультаційний — так відповіли вчора в секретаріаті Президента. Уряд же затвердив програму діяльності, в якій теж зобов’язався провести референдум, перш ніж пропхати Україну в “гніздо яструбів НАТО”. “Рішення про приєднання України до ПДЧ не порушує Конституцію й не суперечить референдуму, — авторитетно заявляє новий міністр закордонних справ Володимир Огризко. І додає: — Попередній цільовий план співпраці України з НАТО затверджував уряд Віктора Януковича”.

Очевидно, що референдум проводити треба. Але не поспішаючи. Так років за два—три. Інакше світла ідея долучення до євроатлантичних структур зазнає нищівного фіаско. Адже, як свідчить директор Фонду “Демократичні ініціативи” Ілько Кучерів, останні опитування Фонду показали невтішну картину: близько 25 відсотків українців ладні бачити свою Батьківщину членом НАТО, більше половини — проти. “Ситуація може змінитися за кілька років при наявності потужної інформаційної кампанії, яка пропагуватиме українцям переваги вступу держави до Альянсу”, — каже Кучерів. І посилює свої припущення досвідом Словаччини, де, як відомо, перший аналогічний плебісцит дав провальні результати. Уряду довелося “вламувати” словаків три роки. “Лише за перший рік агітаційної кампанії уряду вдалося збільшити кількість прихильників вступу до НАТО на 30 відсотків”, — нагадує директор “Демініціатив”.

Якою ж толковою і талановитою мусить бути ця кампанія в Україні, якщо не лише “маленький українець”, а й значний пласт так званих еліт не є апологетом членства держави в Альянсі! Як же довго і старанно треба буде пояснювати такі нудні для обивателя речі, як, скажімо, те, що вимоги до кандидатів на членство в Євросоюз та НАТО збігаються на 60 відсотків! І що всі нові члени євроспільноти, перш ніж потрапити до ЄС, вступали в НАТО! І що, зрештою, Альянс — це не американські морські піхотинці, які гуляють Феодосією й лякають російськомовних бабусь своїми ботинками на товстій підошві й англійським прононсом, а насамперед комплекс зобов’язань, які бере на себе держава, рухаючись до кардинальних якісних змін в економіці, державному управлінні, демократичних засадах!

Крім внутрішніх проблем, які доведеться довго і дорого ламати, існують і зовнішні, вони зовсім поруч, по сусідству. Посол РФ в Україні Віктор Черномирдін уже заявив, що в разі реалізації намірів вступу до НАТО Москві доведеться переглянути стосунки з Україною.

Олена ЗВАРИЧ