З ким і навіщо співпрацювали Бандера і Шухевич?

Та поставимо питання інакше. На чому ґрунтується вся та буча, піднята спершу у Росії, а тепер і у Європі навколо присвоєння цих звань? На твердженні про їхню співпрацю з нацистами.

Які є підстави для таких тверджень?

На Нюрнберзькому процесі фельдмаршал Фрідріх Паулюс заявив: “Крім груп Бандери і Мельника, пункт Абверу, а також командування Абверу-202 використовували Українську греко-католицьку церкву”.

А полковник розвідки Ервін Штольце наголосив: “У період відступу німецьких військ з України… особисто Канарисом була дана вказівка про продовження боротьби, проведення терору, диверсій, шпигунства.

Спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишалися офіційні співробітники, офіцери, агентура. Були надані вказівки про створення складів зброї, продовольства тощо… Зв’язок між фашистами і націоналістами покладався на абверкоманду 202”.

А ще був полум’яний Ярослав Галан, котрий писав на основі трофейних німецьких документів, цитуючи їх: “Ще більш велемовним був на цій нараді підполковник Зелігер (”абвер команда” 202): “....Я повинен практично охопити членів УПА на території Галичини і після навчання і озброєння перекинути їх літаками на радянську сторону чи ж пропустити велику групу через фронтові прориви. Я з давніх часів підтримую зв’язок з УПА через посередника Шухевича і вже отримав кілька людей для навчання”.

Але поки гестапівці радилися, Червона Армія з боями рухалася вперед, наближаючись до західним кордонів України”.

Ці свідчення, у вигляді цитат чи викладів, переходять з одного тексту в інший, вони входять до обов’язкового компендіуму матеріалів, присвячених викриттю співпраці ОУН та УПА з нацистами.

Насправді ж усе це — велика туфта.

Ким були Паулюс і Штольце у час “великого” Нюрнберзького процесу (бо ще ж були і так звані “малі”)?

Військовополоненими. Їх привезли з радянських таборів для офіцерів і туди ж повернули. Тож зрозуміло, що вони не мали змоги, якщо хотіли жити, відхилитися хоч трохи від завчених напам’ять текстів, написаних не дуже професійними “ляльководами”.

А що тексти ті були вкладені у їхні вуста сталінськими спецслужбами — в тому немає сумніву. Ну, не міг німецький офіцер вимовити: “Зв’язок між фашистами і націоналістами...” Він би говорив про зв’язок між Вермахтом та українськими націоналістами чи якось в цьому роді.

І, ясна річ, офіцери Абверу ніколи не були гестапівцями, як пише Галан начебто “на основі документів”.

Ба більше: адмірал Канарис 11 лютого 1944 року за наказом Гітлера був усунутий з посади керівника Абверу і фактично посаджений під домашній арешт. Тоді якраз точилася Корсунь-Шевченківська битва, тобто німецькі війська подекуди ще стояли на Дніпрі і зовсім не готувалися відступати з Західної України.

І взагалі, хто такий Ярослав Галан?

Переконаний галицький москвофіл, батько якого з хлібом-сіллю зустрічав 1915 року у Львові російського імператора Ніколая ІІ; член КПЗУ, кохана дружина котрого — Ганя Геник — у середині 1930-тих перейшла нелегально кордон з СРСР, навчалася у Харкові, а у час Великого Терору була разом із іншими західноукраїнськими комуністами (в тому числі й друзями Галана), знищена.

Після “золотого вересня” 1939 року Галан почав розшукувати дружину, за словами Юрія Смолича, дуже тяжко переживав, дізнавшись про її загибель, а потім із ще більшою силою заповзявся викривати... українських націоналістів, котрі сміють заважати поступу ідей Леніна-Сталіна.

Як на авторів погляд, цей літератор — аморальна потвора, готова продукувати будь-яку брехню в ім’я “сонцесяйної Москви”.

Ну, а ще у руки радянської контррозвідки по закінченні бойових дій у Європі потрапив заступник командира абверкоманди 202 Зиґфрід Мюллер. Він дав усі потрібні свідчення: і про тісні зв’язки УПА та ОУН з німецькою розвідкою, і про їхні намагання, не ховаючись від німців, встановити зв’язок із американцями й “одержати від них відповідну підтримку в диверсійній роботі на радянсько-німецькому фронті”.

Коментувати цю маячню важко. Бо ж, припустімо, про якісь розвідувальні дані ще могло б ітися, але диверсії на фронті з метою затягнути війну у Європі...

А все дуже просто: ці “свідчення” готувалися вже тоді, коли розпочалася “холодна війна”, і радянській стороні були потрібні “докази” зловмисної ворожості США ще під час війни.

Відкинувши все це, з чим ми залишаємося?

З тим, що контакти і співпраця Степана Бандери та Романа Шухевича з німецькою стороною у часи Другої світової війни є беззаперечним фактом.

А вся соль справи у тому, хто ж був головними діючими особами на німецькій стороні. Насамперед, звісна річ, має йтися про адмірала Вільгельма Канариса, керівника служби військової розвідки і контррозвідки — Абверу — та про його підлеглих полковника Ганса Остера і полковника Ервіна фон Лахузена (останній безпосередньо курував зв’язки з ОУН).

Саме під їхньою егідою формувався так званий “легіон Сушка” — частина спецпризначення під командою полковника Романа Сушка на основі домовленостей з тоді ще єдиною ОУН, та батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”.

Проте дуже цікавими були ці головні діючі особи. “Керівник Абверу адмірал Канарис був переконаним антифашистом, але він був відданий Німеччині, і пряма праця на англійців суперечила його поглядам...

Деякі підрозділи Абверу стали центрами змови проти Гітлера... Одну з таких груп очолив полковник Остер”.

Канарис та Остер були страчені за змову проти Гітлера 9 квітня 1945 року; Лахузен був свідком обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, де він викрив чимало нацистських злочинів, наприклад, діяльність айнзацкоманд.

З’ясовано, що 1940 року операція “Морський лев” — вторгнення нацистів до Британії — значною мірою не відбулася саме тому, що Абвер подав значно завищені дані про кількість британських дивізій у метрополії.

Після цього Канарис зробив усе можливе, щоб не допустити вступу Іспанії у війну на боці Німеччини та захоплення Гібралтару. Влітку 1943 року у Сантандері (Іспанія) Канарис зустрівся з керівниками англійської та американської спецслужб і запропонував угоду: усунення Гітлера від влади, денацифікація країни, перемир’я на Заході та продовження війни на Сході.

Пропозиції не були прийняті політичним керівництвом Британії та США.

Крім того, на рахунку Канариса — ворога нацизму, — понад 500 врятованих євреїв, і зараз одразу кілька єврейських організацій подали в Яд-Вашем прохання визнати керівника Абверу праведником народів світу.

Навряд чи ці люди шукали би в українському таборі партнерів серед своїх ідеологічних антагоністів; і, мабуть, не випадково спершу вони придивлялися до Андрія Мельника, а потім — до Степана Бандери і Романа Шухевича.

Бо ж Канарису, який був непримиренним ворогом більшовизму і у другій половині 1930-тих перетворився на противника Гітлера, у стратегічному плані потрібна була Україна, яка б стала партнером ненацистської Німеччини.

Тож інтереси збіглися, і багато які події 1940-43 років слід розглядати крізь цю призму.

Але цей сюжет варто залишити для окремої розповіді. Тут же варто показати, як “виконувалися” Канарисом й українськими націоналістами накази Гітлера.

Як засвідчив на Нюрнберзькому процесі полковник Лахузен, “Канарису було наказано начальником OКВ (Верховне командування Вермахту — авт.), який заявив, що він передавав директиву, яку він одержав від Ріббентропа... підбурювати в галицькій Україні повстання, спрямоване на винищення євреїв та поляків”.

У свою чергу, Ріббентроп висловлював побажання самого фюрера. Було це 12 вересня 1939 року, під час вторгнення нацистів до Польщі. І що далі? “Легіон Сушка” був виведений з тилів і рушив маршем у напрямку до Львова. Але свідчень виконання директиви Кейтеля легіонерами немає, хоча вони без боїв дійшли 17 вересня до Самбора.

Іншими словами, зарізяцькі накази фюрера спускалися на гальмах. Та це теж окрема тема.

І, нарешті, слід, бодай коротко, позначити ще два сюжети.

Перший із них — про те, хто і з ким співпрацював під час Другої світової війни. Отже, добре відомий сьогодні, а тоді законспірований радянський “кріт” у британській розвідці Кім Філбі десь так у 1943 році одержав детальні дані про учасників католицького підпілля у Німеччині. Йшлося про людей освічених, не задіяних у нацистських злочинах, авторитетних у своїх колах.

Після війни ці люди могла стати промоторами і лідерами демократичних процесів у країні. Філбі негайно передав ці дані до Москви, а та знайшла спосіб перекинути їх гестапо — й антифашисти-некомуністи були знищені.

Ось такі “союзницькі” відносини. Згадаймо: якраз у цей час Британія та США відмовилися від пропозиції Канариса...

Другий сюжет — про те, хто спонсорував українських націоналістів. Не виключено, що одним із головних фінансистів ОУН на першому етапі її діяльності був... Йосиф Сталін. Принаймні, те, що сталінські гроші через посередників потрапляли до Євгена Коновальця, можна вважати фактом.

Справа в тім, що у середині 1990-тих литовські дослідники знайшли документи, які засвідчили: Кремль допоміг здійсненню праворадикального перевороту у Литві у 1926 році, в результаті якого до влади прийшов лідер партії таутінінкасів Антанас Сметона.

І після перевороту президент Сметона і його прем’єр Аугустінас Вольдемарас мали тісні зв’язки з керівництвом СРСР, а їхню партію підживлювали з Москви.

Водночас президент Сметона підтримував фінансово українських націоналістів, а Євген Коновалець користувався литовським паспортом.

Причини зрозумілі: Польща анексувала значну частину литовських земель із Вільнюсом включно — й українські та литовські націоналісти легко знайшли спільну мову.

Чи знав Сталін, куди вкладає Сметона отримані з Москви гроші? Невідомо. Проте до часу активна боротьба ОУН проти польської влади була йому об’єктивно дуже вигідна.

А от коли на порядок денний стала нова світова війна і марш Червоної армії на Захід, Павло Судоплатов одержав наказ ліквідувати Коновальця — надто небезпечною ставала ОУН для СРСР за умов, коли Україна мала перетворитися на один із головних театрів воєнних дій.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ