Вугільна галузь: портрет у занепаді

Можуть залишити адмінкорпус, але, як правило, його теж нищать, щоб відвадити людей від шахти.

Збиткові державні шахти на території України є нормою ще з радянських часів.

У 1970-х роках бюджетні дотації покривали близько 70% витрат вуглевидобувних підприємств, але більшість з них витрачалися на постійне нарощування видобутку, розробку нових пластів, розбудову соціальної інфраструктури.

В бездонну копальню

Зараз дотації, за розрахунками видання, покривають лише 16% собівартості вугілля, видобутого у підпорядкованих Мінвуглепрому підприємствах. Однак зараз найбільше коштів виділяється окремим шахтам, тим, яким уже не до розвитку. А ті, що розвиваються, наприклад “Ровенькиантрацит” і “Свердловантрацит”, роблять це, майже не отримуючи дотацій.

Отже, напрошується висновок про багаторічне непрофесійне управління галуззю.

У розпорядження видання потрапили дані щодо собівартості видобутого вугілля та інших показників роботи державних вугільних підприємств, а також, для порівняння, показники деяких приватних шахт.

Стає очевидним, що майже ніхто серед них не виробляє продукцію за оптовою державною ціною енергетичного вугілля: 527 гривень без ПДВ.

У верхній частині таблиці зосереджено підприємства, існування яких жодною мірою не може бути виправданим з погляду економічної доцільності. А підприємства, собівартість продукції яких більш ніж на 100% перевищує відпускну ціну, займають третину від усього видобутку вугілля в державі.

Цікаво, що, згідно з таблицею, різниця між собівартістю та відпускною ціною вугілля, виробленого державними шахтами у першому півріччі 2009 року, складає близько 7,3 мільярда гривень, в той час як державні дотації шахтам за півроку склали лише 3 мільярди гривень.

Директор фінансово-економічного департаменту Мінвуглепрому Ірина Марушкевич підтвердила, що дотації не покривають усіх збитків підприємств. Однак на запит про розподіл дотацій між шахтами конкретної відповіді не надала.

Опозиціонер Сергій Тулуб, екс-міністр вугільної промисловості, запевнив, що розподіл цих коштів відбувається у ручному режимі. “Ніякої системи нема: просто тобі дам, тобі не дам. Все ділиться оперативно у міністерстві щомісяця, залежно від того, скільки коштів надходить”, — зазначив депутат.

За його словами, процедура виплати дотацій має регулюватися постановою Кабміну. Але відповідного документа у базі даних українського законодавства немає. Отже, витрати на часткове відшкодування витрат очевидно регулюються непублічними урядовими документами — протоколами або дорученнями. Такий спосіб роботи взагалі характерний для Кабміну Юлії Тимошенко.

Цікаво, що навіть БЮТівець Михайло Волинець, голова незалежної профспілки гірників, визнав: суб'єктивний підхід при розподілі коштів існує. Щоправда, запевнив він, така практика мала місце і за попередніх міністрів, у тому числі Сергія Тулуба.

“Збільшення дотацій окремим шахтам — є таке. Завжди є можливість спрямувати кошти відповідно до отриманої команди”, — зазначив депутат.

Однією з вад механізму розподілу грошей, за словами екс-міністра, є нарахування дотацій на тонну видобутого вугілля. З цим, запевнив депутат, він свого часу намагався боротися.

“З дотацій на тонну видобутого вугілля треба переходити на дотації на тонну реалізованого вугілля, а потім перейти і на суму коштів за реалізоване вугілля. Тоді зацікавленість шахти буде не в тому, щоб показувати видобуток, а щоб реально продавати товар”, — пояснює політик.

За його даними, вугілля реалізується набагато менше, ніж офіційно видобувається, бо у цифрах видобутку враховується порожня порода.

“Всі кричать, що видобуто вугілля на 3,5 мільйона більше, ніж минулого року, а товарна продукція залишилася на рівні 2008 року”, — стверджує Тулуб.

Чи є життя після ліквідації

Чотири підприємства, які очолюють рейтинг збитковості, Мінвуглепром таки планує ліквідувати. Це “Шахта ім. Максима Горького”, “Шахта ім. Гагаріна”, “Шахта №17-17 “біс” та “Шахта “Перевальська”. Щодо них є рішення Кабміну про закриття, і почалася підготовка до припинення роботи.

Інші підприємства наразі продовжуватимуть працювати. Чому? Відповідь також пов'язана з розподілом дотацій.

В Україні до початку кризи був дефіцит коксівного вугілля, тому доводилося за всяку ціну підтримувати роботу найзбитковіших шахт, які виробляють цей товар.

Звісно, можна було б послатися на необхідність зберегти містоутворююче підприємство для окремих селищ шахтарських регіонів та інші соціальні фактори.

Але насправді на них при прийнятті рішення про ліквідацію не зважають, а вирішують їх уже в процесі закриття. За даними Мінвуглепрому, ліквідовують ті шахти, які не можуть беззбитково працювати навіть у разі надання державної підтримки, та на яких суттєво зношені основні засоби.

На припинення роботи шахт у першому півріччі 2009 року було виділено, згідно з даними Мінвуглепрому, 390 мільйонів гривень, тобто близько 10% від тих коштів, які виділяються на компенсацію собівартості. З них 160 мільйонів пішло на погашення боргів цих підприємств за електроенергію.

Михайло Волинець розповів, що зазвичай у процесі ліквідації соціальні об'єкти з балансу шахт передаються місту. Якщо паспортом закриття передбачено відкачування води, то на об'єкті залишається частина персоналу, в іншому разі шахта фізично знищується.

“Можуть залишити адміністративно-побутовий комплекс, але, як правило, його теж знищують, щоб відвадити людей від шахт. Часто закриття проходило із значними порушеннями, переважна частина коштів розкрадалася. Закриття шахт — це найлегший спосіб розкрадання грошей”, — ділиться досвідом депутат.

За його оцінками, у моногалузевих містах, більшість населення яких працювала на закритій шахті, робочі місця не створюються.

“Раніше кошти на це ішли через Мінвуглепром і фактично розкрадалися, зараз вони ідуть через облдержадміністрації і зникають уже там. Я не знаю реальних прикладів створення робочих місць. Хіба що у Брянці Луганської області відкрили швейну фабрику, де чотири шахтарі знайшли роботу”, — пригадав експерт.

Вартість створення одного робочого місця на сучасному виробництві складає близько 40 тисяч гривень. Отже, дотацій дев'яти найзбитковішим підприємствам, навіть за умови, якби вони покривали усі їхні збитки, вистачило б на створення лише на п'ять робочих місць.

Таким чином, для соціального оздоровлення регіону необхідні суми, які набагато перевищують бюджетне фінансування Мінвуглепрому. І якщо на ліквідацію збиткового вуглевидобування сподіватися можна — ця робота повільно, але ведеться, то життю у містах, які після цих шахт залишаться, позаздрити важко.

Артем ЗАХАРЧЕНКО