Уроки застою

Іншого навряд чи можна було чекати. Якщо б освітянська спільнота сама збиралася на віче для вирішення нагальних проблем, тоді б могла відбутися ділова розмова. Інша справа, коли начальник збирає підлеглих. Як то кажуть, хто замовляє музику — той і танцює...

На з'їзд освітян прем'єр-міністр Микола Азаров прийшов, як барин до холопів. І влаштував педагогам урок застою.

Переконував у необхідності зміцнення дисципліни. Безсоромно розповідав байки про освітню реформу, при тому, що гроші на всі інновації давно “розпилені” і до шкіл та ВУЗів завідомо не дійдуть.

Висловив невдоволення поганим вихованням молоді: мовляв, радикалів вирощуєте. Учив педагогів прищеплювати учням любов до уряду. Мало не заспівав на мотив відомого вірша Сосюри: “Любіть регіони, як сонце, любіть!..”

Захід проводився в стилі “політінформації” 70-х років минулого століття. Це можна зрозуміти: під час виборів бідні, залякані, але грамотні та авторитетні в народі педагоги працюватимуть у виборчих комісіях. Без їхньої участі важко буде виконати заплановані на Банковій масштабні фальсифікації на користь партії влади.

Азаров з апломбом нагадав про кілька копійчаних “підвищень зарплатні”, як про велику щедрість влади. Його засміяли, але жоден із делегатів не наважився вступити із прем'єром у полеміку. Більше того, владі вдалося добитися від делегатів майже одностайного схвалення й одіозного проекту змін до закону про вищу освіту, і “програми розвитку освіти до 2021 року”.

Думаю, делегати з'їзду не обманювали себе. Ніякої програми розвитку освіти, окрім озвученого плану зміцнити дисципліну й рішуче покінчити зі шкільними туалетами, вони не почули.

Тож, голосуючи за порожню “програму”, педагоги просто дали мандат довіри цій владі на наступні 10 років, сподіваючись отримати в обмін на лояльність — бодай якісь кошти у вирі стрімкого підвищення цін, тарифів, вартості життя.

От тільки владі невигідно фінансувати освіту в достатньому обсязі. Вигідніше — тримати на голодному пайку.

По-перше, щоб задовольнити попит олігархів на дешеву робочу силу неграмотного народу.

По-друге, щоб учителі й завтра, і через десять років були зговірливими.

По-третє, щоб класти бюджетні кошти в чиновницькі кишені.

А обіцянки даються тільки для того, аби жевріла надія.

Щоб люди корилися владі й сподівалися на краще, не знаючи, яка прірва попереду. Як не знали про це громадяни СРСР доби застою, слухаючи лектора обкому про загнивання Заходу та ріст відсотків жиру у вітчизняному маслі.

Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ, кандидат наук, доцент