Старт спецоперації “Афган”

Цю подію, що затягнулася майже на десятиріччя, донині ніхто не вивчав за законами академічної науки. Як наслідок — розуміння суспільством цієї спецоперації “зависло” на побутовому, донауковому рівні, який є благодатним підґрунтям для неточностей, міфів і навіть фальсифікацій.

Міфи і реальність

У багатьох книгах і статтях як дата введення радянських військ у ДРА фігурує 27 грудня 1979 року. Цього дня підрозділи КДБ, ГРУ та ВДВ провели операцію “Шторм—333”: захопили палац “Тадж—Бек”, фізично знищили афганського лідера Хафізуллу Аміна і представили нового — Бабрака Кармаля. Насправді дата і час перетину радянсько—афганського кордону радянськими військами — 25 грудня 1979 року о 15.00 за московським часом — чітко визначена в директиві міністра оборони СРСР від того ж — 25 грудня.

У пострадянські часи під впливом зарубіжної історіографії сформувалися пояснення мотивів, причин і механізмів введення Обмеженого контингенту радянських військ (ОКРВ) в Афганістан. Їхня суть зводилася до трьох основних елементів: по—перше, рішення про початок спецоперації без відома інших прийняла четвірка “старійшин” Політбюро ЦК КПРС: Брежнєв, Андропов, Громико та Устинов; по—друге, приймаючи рішення, вони не врахували особливості гірського, патріархального мусульманського Афганістану; і по—третє, ІІ з’їзд народних депутатів, що відбувся у грудні 1989 року, визнав введення радянських військ в Афганістан політичною помилкою. На жаль, ця схема має небагато спільного з історичною правдою, оскільки більшість постулатів науково не підтверджується.

Найперше, під постановою ЦК КПРС від 12 грудня 1979 року про введення військ в Афганістан стоять підписи всіх членів Політбюро. Й особливості з імовірностями до початку спецоперації враховували (існують відповідні документи). Саме можливим нівелюванням авторитету Радянського Союзу у світі, війною з афганським народом тощо до листопада 1979 року Політбюро ЦК аргументувало відмову СРСР надати військову допомогу ДРА.

Чи було введення обмеженого контингенту “агресією”, “інтервенцією” чи “вторгненням”, а перебування радянських військ у ДРА — “окупацією”? До 25 грудня 1979 року лідери Афганістану надіслали радянському керівництву 21 прохання щодо допомоги військами. За рік до введення ОКРВ, 5 грудня 1978 року, СРСР та ДРА підписали договір про дружбу, добросусідство і взаємодопомогу. Якщо згадати про неймовірні обсяги гуманітарної допомоги СРСР Афганістану, немає ніяких підстав говорити про окупацію.

Звичайно, більшість воєнно—політичних подій відбувалася завдяки активній роботі радянських радників з афганськими чільниками. Спеціалісти і консультанти, близько 100 осіб із СРСР почали працювати у збройних силах Афганістану ще з 1950—х років. У квітні 1978 року, майже відразу після так званої Квітневої революції, усі спеціалісти отримали статус радників. Їхня чисельність у збройних силах Афганістану не перевищувала двох тисяч осіб щорічно, у сферах будівництва, освіти, медицини — ще близько 1,5 тисяч. Хоча поради — ще не їхнє виконання. Наприклад, ігнорування радянських рекомендацій стосовно аграрної (земельної та водної) реформи стало однією з головних причин громадянської війни в Афганістані, яка розпочалася там уже влітку 1978—го, майже за 1,5 року до введення радянських військ.

Пік “холодної” війни

Спецоперація СРСР в Афганістані стала піком “холодної війни” між двома супердержавами: Союзом і Штатами. Афганський конфлікт у глобальному розумінні — це взаємозв’язок багатьох геополітичних, міжнародних, політичних, ідеологічних, соціальних, економічних і військових аспектів. І якщо зневажити хоча б одним із них — не буде історичної об’єктивності. І не можна обминути той факт, що причини, мотиви введення радянських військ в Афганістан перебувають в одному часовому просторі, наприклад, із форсуванням Штатами довготермінових програм озброєнь, створенням сил швидкого реагування в центральноазійському регіоні та фактичною відмовою Джиммі Картера від ратифікації Договору ОСВ—2, який мав би зафіксувати стратегічний паритет супердержав. Окрім того, країни—члени НАТО прийняли рішення про щорічне збільшення воєнних видатків на три відсотки, а в Західній Німеччині було встановлено крилаті ракети. Велике занепокоєння радянського керівництва викликало несподівано швидке зближення США та Китаю, стратегічно спрямоване проти СРСР.

На тлі погіршення міжнародних стосунків узагалі, радянсько—американських зокрема, в Афганістані 27 квітня (назва місяця по—афганськи “саур”) 1978 року відбувся військовий переворот, унаслідок чого до влади прийшла Народно—демократична партія Афганістану (НДПА), яка проголосила соціалістичні гасла. Уже 30 квітня Радянський Союз визнав ДРА. Сполучені Штати в січні 1979—го провели таємні перемовини з афганськими лідерами антиурядових сил, а у квітні — значно збільшили обсяги таємної допомоги їм. Убивство посла США в Афганістані А. Дабса у лютому того ж року стало межею, з якої розпочалася масована допомога США антиурядовим силам Афганістану. За смерть дипломата частина дослідників покладає провину на маоїстське ліве угруповання, що діяло в ДРА, інші у тій смерті вбачають слід спецслужб США, а найупертіші послідовники логіки “холодної війни” — “руку Москви”. Тому навколо цього вбивства, а тим паче його залаштункової ролі в ескалації антиафганської політики США, ще багато таємниць.

Лютнева мусульманська революція 1979 року в Ірані привела до влади ортодоксальних ісламістів. Іранська та афганська “революції” порушили геополітичну і геостратегічну рівновагу в Центральній Азії (де Афганістан займав важливе місце й відігравав для СРСР роль буферної держави) і — як запевняли офіційні радянські джерела — створили реальні загрози південному кордону СРСР та політичній стабільності радянських республік Середньої Азії. За законами “холодної війни”, США, втративши Іран, робили спробу створити новий плацдарм на південному кордоні СРСР. Зрозуміло, комуністична супердержава СРСР не могла допустити такого розвитку подій. Дві офіційні взаємопов’язані причини — захистити південний кордон і не допустити агресії проти ДРА — стали основними при прийнятті рішення щодо надання інтернаціональної допомоги СРСР Афганістану. Проте базисна основа афганської війни лежить у площині “холодної війни” з протиборством наддержав за розширення свого сегменту впливу у світовому кондомінаті (співволодінні планетою), що склався після Другої світової війни.

Людський фактор

Уже вивівши ОКРВ з Афганістану, за день до десятиріччя початку спецоперації, 24 грудня 1989 року, ІІ з’їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову “Про політичну оцінку рішення про введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 року”. В її тексті читаємо: “З’їзд народних депутатів СРСР підтримує політичну оцінку, яку дав Комітет Верховної Ради СРСР із міжнародних справ рішенню про введення радянських військ в Афганістан у 1979 році, і вважає, що це рішення заслуговує морального та політичного засудження”. Тобто маємо незавершену дію: з’їзд не “засудив” чи “визнав”, а лише визнав, що “заслуговує засудження”. Тому текст постанови не дає підстав твердити про те, що ІІ з’їзд народних депутатів СРСР визнав “афганську війну злочинною”.

Правда про бойові дії, втрати під час спецоперації в Афганістані приховували з першого дня її проведення. У закритих листах ЦК КПРС навіть комуністам не говорив про дійсну ціну радянської присутності у ДРА. У післяперебудовні часи ця тематика стала не вигідною для політиків, бо на ній не можна заробити дивідендів; не перспективною для здобуття наукових ступенів для істориків. До того ж перепоною для сучасних дослідників є відомча монополізація архівів Росією, архаїчна дозвільна система допуску до них і навіть комерціалізація з частковою “приватизацією” архівів. Тому й стримують науково—академічне дослідження спецоперації.

Якими б не були нюанси спецоперації в Афганістані, достовірною є чисельність тих, хто служив у ДРА. Склад обмеженого контингенту за всі роки спецоперації — це 641 тисяча чоловік, з яких 21 тисяча — цивільний персонал (щорічна середньостатистична чисельність — 80—104 тисячі військовослужбовців та 5—7 тисяч цивільних осіб). 160 тисяч 375 осіб було призвано до лав Обмеженого контингенту з України. “Афганці” — це люди, на яких у мирний час у своїй країні випали воєнні випробування за її межами. Вірні військовій присязі, щиро впевнені в тому, що вони надають допомогу братній країні та захищають кордони своєї Батьківщини, “афганці” гідно виконували бойовий наказ.

Анатолій КОСТИРЯ
історик, доктор наук, професор