Селяни: годувальники чи жебраки?

“Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли.
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть”.
Тарас Шевченко

Українське село. Що може бути кращим? Чорноземи, річки, річечки, ставки, ліси. Краса!

Варто лише виїхати за місто — і починаються безкраї поля. Багатство України.

Село, у тому числі й українське, завжди годувало весь світ. Та самі селяни, чомусь, завжди бідували. То царське кріпосництво, то радянське — колгоспне.

Хоча, як виявилося, колгоспне кріпосництво було найгіршим, бо колгоспники в СРСР не мали навіть паспортів. Працювали від сходу сонця й до заходу за так звані трудодні, на які часто-густо нічого не отримували. А всілякі голодомори теж, чомусь, найсильніше били по селянах.

А ота зневага міського населення до селян? Хто не пам'ятає: “Не будеш вчитися — підеш у колгосп коровам хвости крутити”?

Комуністи довели село до того, що змушені були оголосити Продовольчу програму. Не допомогло. Радянські часи запам'яталися тотальним дефіцитом продуктів харчування. Усе треба було “діставати”.

У незалежній Україні відношення до села майже не змінилося. З розпадом СРСР село почали грабувати всі, кому було не ліньки. Колгоспи розформували, створили КСП, потім фермерські господарства. Землі, начебто, розпаювали. При цьому багатьом селянам із тієї чи іншої причини було відмовлено у виділені паю.

Усе це називалося — “Земельною реформою”.

Але, по суті, господарями землі залишилися колишні голови колгоспів, вдало прозвані в народі червоними феодалами. При розпаюванні майна колгоспів усе, що мало якусь вартість, “заграбастали” колишні керівники та їхні родичі. Усі інші отримали “мильні бульбашки”. Якісь ліквідаційні комісії розпродавали колгоспне майно, начебто з метою погашення боргів.

Які корупційні схеми були задіяні під час реформування колгоспів, залишається тільки здогадуватися. Але факт залишається фактом — селян у черговий раз пограбували.

Більшість селян, які отримали паї, не мали змоги їх обробляти й змушені були здавати землю в оренду новоспеченим “хазяям сіл”. Згідно “кучмівського закону”, орендарі платили один відсоток власникам паїв. За роки, що пройшли із часу розпаювання землі, при нескінченній інфляції, виплати власникам паїв так і залишилися на рівні одного відсотка.

Воно можна й фермерів-орендарів зрозуміти. При постійному сезонному підвищенні цін на пальне, при грабіжницьких високих кредитних ставках, заборонах вивозу зерна за кордон, скупкою їхньої продукції всілякими спритними ділками — орендарі не дуже й наживалися на тих паях.

Але ж “крайніми” завжди були прості селяни.

Щодо продажу землі. Багато хто із селян, не маючи змоги самостійно обробляти свої паї, у той чи інший спосіб уже давно їх продали. І багато хто хотів би їх продати. Але — за реальну ціну, а не за безцінь. З того часу, коли розпочалася так звана “земельна реформа” й до сьогодні, владою нічого не було зроблено для її завершення.

Зараз ставленики ПР роблять вигляд, що вони переймаються проблемами селян і хочуть завершити “земельну реформу”. Особливо їх цікавить продаж землі. Поки при владі — можна узаконити “прихватизоване” та прикупити ще земельки.

А селянин знову залишиться “чужинцем” на власній землі.

Попереду парламентські вибори. Є впевненість, що селяни, які голосували за регіоналів чи їхніх сателітів, зроблять висновки. Пам'ятаючи їхні попередні псевдореформи, більш не довірять таким “благодійникам” керувати Україною.

Час усвідомити, що село годує всю Державу. Не можна нехтувати селянами.

Продовольча безпека повинна стати головним пріоритетом. З

Знищимо село — загине Україна!

Олександр ДЕНИСОВ, голова Харківської обласної (крайової) організації Народного Руху України