Шахтарський чорт

...На Донбасі навіть казки дітям розповідають не свої, місцеві, а ті, що почерпнуті в книжках. Але не може бути такого, щоб цей багатющий край не мав власної міфології. Збирач і дослідник шахтарського фольклору Євген Коновалов довів: у шахтарів — повно своїх легенд. Просто вони їх трохи призабули, а він — нагадав.

І тут “донецькі” не такі!

Найпопулярніший шахтарський персонаж — Шубін, однак Євгенові Георгійовичу не сподобалося, що розмова почалася з головного шахтного духа:

— Вибачте, але мені смішно, що люди чомусь завжди акцентуються на цьому Шубіні. У нас же є цікавіші персонажі! Я нарахував близько трьох сотень. Наприклад, Синій Заєць. Кажуть, на того, кому він покажеться в шахті, неодмінно чекає щастя. Звідки взявся цей “гризун” — зрозуміло. Коли метан потроху виділяється з газового пласту й загорається, маленька хмарка синього вогню немовби скаче по виробці. Як сонячний зайчик. При цьому метан не обов’язково має вибухнути — для цього потрібна певна концентрація.

— Але ж саме Шубін є загально визнаним на Донбасі?

— Так. Тільки у народному шахтарському сприйнятті це образ негативний. Не диявол, але підземний дух, який несе з собою загрозливе пророцтво: що буде, приміром, обвал. Або обводнення. Звідкіля взявся той Шубін, на різних шахтах розповідають власні легенди. Наприклад, у Кадіївці, кажуть, був директор шахти Шубін — надзвичайно жадібний; страждав від безсоння і фобій. Перевдягнеться в “шахтарку”, опуститься в шахту й підслуховує, що в нічну зміну говорять про нього робітники. І ось одного разу він зник у надрах... Другий варіант: Шубін — кріпильник. П’яниця, матюжинний хлопець, гармоніст... Одного разу полаявся він зі штейгерами, побився — і так само пропав у надрах. А в Лисичанську Шубін — жебрак. По базарах ходить, просить, а вночі перевтілюється й лізе в забій робити свої чорні справи... Найчастіше ж розповідають про Шубіна, як робітника, який уночі мав спускатися в шахту й випалювати метан. А для безпеки надягав шубу хутром назовні, змочивши її водою.

— А в Донецькій області?

— Там про нього розповідають, як про вихідця з тих людей, що прийшли з далеких губерній по заробіток. До речі, зауважу, що луганські шахтарі відрізняються від донецьких. Тут, на Луганщині, шахтарі позбавлені користолюбства. Більш розкуті в поведінці. Добрі. А донецькі — вони меркантильні. І Шубін у них меркантильний... У них навіть пиво є, яке називається “Шубін”.

На одній шахті Шубін бавиться, на іншій — погрожує

Пиво виробництва Донецького пивзаводу називалося “Добрий Шубін”. Знавці стверджували, — непоганий був напій. Попервах. Потім його “усереднили” до стандарту, і Шубін, мабуть, образився — після того на заводі змінився власник, пиво зникло. Разом із шахтарським чортом.

Слід мати на увазі, що шахти, іноді навіть сусідні, сильно відрізняються одна від одної за гірничо—геологічними умовами, а тому в шахтарів можуть бути й різні прикмети щодо поведінки пластів. Приміром, Синій Заєць ніколи не з’явиться на очі працівникові антрацитової шахти, оскільки антрацит — це продукт, де остаточно завершився кількасотмільйонорічний процес перетворення папороті девонського періоду на вугілля, а тому з такого пласту вже нічого не виділяється.

Або: на одних шахтах тріск у покрівлі виробки може означати обвал, і тоді кажуть, що це Шубін погрожує. А на шахті “Краснолиманській” ДП “Красноармійськвугілля”, зачувши тріщання породи, шахтарі посміхаються: Шубін бавиться, але до обвалу діло не дійде. Бо він тут — добрий.

“Коли б ви знали, з якого сміття...”

Свою літературну “шахтарську” працю Євген Коновалов розпочав по суті випадково.

— Читав якось бажовські оці штучки й подумав: “Чому на Уралі воно є, а на Донбасі нема?!” І вирішив збирати шахтарський фольклор, — продовжує дослідник. — Я починав на шахті ім. Сталіна в Ірміно — тій самій, де встановлював свій рекорд Стаханов. Там багато старих людей працювало — дід Гримайло, Черних... А я був лісогоном. І от вони в лаві працюють і так матюкаються! Така словотворчість у них виходить! Я прийшов додому і записав їх десяти— та двадцятиповерхові матюки. Згодом я купив мотоцикл і їздив по Донбасу, по старих рудниках. Був у “Селідоввугіллі”, потім у Торезі, у Стаханова був двічі. Він мене так полюбив: “О, ти з Ірміно, ти з Кадіївки! Ну розкажи, як там воно”. Мабуть, він нудився; була у нього якась ностальгія. Я спитав, чого він не переїжджає до Кадіївки, — у відповідь такий натяк був, що він у Торезі, як на засланні...

— А чому у вас усі сказання — доби царату?

— Тому що за радянських часів не народжувалися оповіді. Для народження легенди необхідний чинник несподіванки. Його з лишком було під час освоєння Донбасу. Сюди сходилося багато людей, переважно селян, і з України, і з Росії. Вони потрапляли у принципово нові умови, займалися незвичною і гранично небезпечною роботою. Все це посилювало фантазію. На зміну старому шахтарю прийшов шахтар нового типу, інформований. Та й електровоз, приміром, я не можу перетворити на дещо, що говорить. Або віднайти символіку в перехідних прапорах. Це нецікаво. А з іншого боку — шахтарські легенди просто не змогли конкурувати із поставленим на потік штампуванням комуністичного міфотворення.

Поетика в оповідках сучасних шахтарів і справді зникла. Може, вони тому стали дещо нуднуваті, що спілкуються зі своїм підземеллям не так, як раніше, — між ними вклинилася ота вся сучасна надпотужна машинерія? Ну немає нічого містичного у сталево—електро—гідравлічному вуглевидобувному комплексі і край. А може, вже приглядається до нього незамуленим оком майбутній Бажов—3. Або другий Коновалов...

Досьє

Коновалов Євген Георгійович

Народився в 1936 році в м. Кадіївка (нині Стаханов) Ворошиловградської області в учительській родині. По закінченні школи—семирічки вступив до Кадіївського гірничого технікуму, в 1954—му пішов служити до армії.

Працював у шахтах Кадіївки; співробітничав iз міськими газетами Стаханова й сусідньої Брянки.

Власне літературною працею почав займатися лише після виходу на “гірничу” пенсію в 1986 році. Випустив кілька збірок, у тому числі “Байки, сказы и бывальщины старого Донбасса”. Днями має вийти з друку роман—есе Євгена Коновалова “Гори, гори его звезда”, присвячений Олексію Стаханову, з яким автор був знайомий особисто.

Народ знає, що каже

Словничок—довідник з шахтарського фольклору

Завал по всіх штреках — крайній ступінь скрути, що прийшла несподівано.

Показати, як лава обвалюється — походить від “шовіністичного” донецького анекдоту: “Одесит, десь на Молдаванці, тягнучи донбасівця “за ріг”: — Я тобі покажу, як бушує Чорне море! Повертається з—за рогу з підбитим оком, випльовуючи зуби: “Нічого, жате я тепер жнаю, як лава рушиччя...” Є підозра, що в Одесі цей же анекдот розповідають у варіанті, “відредагованому” до навпаки.

Спати за сухою — суха (тобто без використання мінеральної оливи) понижувальна трансформаторна підстанція встановлюється у спеціальній ніші. За правилами, там, де розміщується електричне устаткування, за визначенням, не може бути вологи — ідеальне місце, де можна поспати, не потрапляючи на очі начальству (до всього, працюючий трансформатор виділяє певну кількість тепла). Користуються таким способом відпочинку шахтарі допоміжних професій, як правило, в нічні зміни — у прохідницькій чи видобувній бригаді відсутність будь—якого її члена буде відразу помічена, а винного покарано.

Чистити канавки — вода з виробок власним ходом тече по квершлагах і штреках до стволу по спеціально зроблених канавах уздовж стінок виробки до самого стволу, де працює водовідлив (до речі, за цією течією новачкам, що заблукають, рекомендують шукати шлях до стволу). Чищення канавок — робота в шахті найменш престижна й найнижче оплачувана, а тому використовувалася як покарання.

Сушити (гріти) затяжки — спати під час робочої зміни, підклавши на ґрунт віддаленої кинутої виробки затяжки — короткі, близько метра, дошки, що використовуються для кріплення, в основному, тимчасових виробок. Ними закривають простір між дерев’яними стовбурами, що тримають основне навантаження товщі порід, і самою породою. Запобігає випаданню шматків породи всередину виробки, зокрема — на голови гірників.

Ганяти козу — возити ліс на спеціальній вагонетці без бортів — “козі”. Здається, у Степана Олійника є віршована гумореска. Син поїхав з села на заробітки в Донбас і через деякий час пише батькові листа. Мовляв, усе в мене добре, ганяю козу по шахті. Батько обурився: “Я думав, ти — гвардія праці, а ти, бач, над твариною знущаєшся!”.

ГРОЗ — гірничо—робітник очисного вибою (російською — забоя).

Шахтарська бувальщина

Чому Марія—Глибока?

Приїхав з Орловщини на Донбас по заробіток Овсей. Жінку в селі залишив, а в шахтарському селищі закрутив любов із дочкою місцевого кріпильника Степана, Марією. У неї серденько світле, довірливе — так до нього і горнеться. А він таїться, не відкривається, що вінчався з іншою... Минає час; раптом приїздить земляк і листа від дружини привозить: “Живу погано, без тебе не можу. Тож чекай. Скоро приїду”. Злякався Овсій; хоче перед вінчаною жінкою чистим постати. Думав, що робити — надумав. Пішов на побачення з Марією у степ. Як зустріла його дівчина, так і засвітилася вся від щастя. Він їй каже:

— Удома знають, куди пішла?

— Сказала, що до подруг!

Далеко веде він дівчину, подалі від рудника, до старого шурфу. Підвів він її до ями, що у високих травах непоміченою була, та й зіштовхнув туди Марію. Холодний вітер пронісся по степу, застогнали жалібно птиці...

Дівчина до дна шурфу не долетіла — зачепилася за драбину. Її врятував якийсь дід—пастух, виходив. А коли одужала, перевдягнулася Марія чоловіком, сажею верхню губу намазала і пішла до шахтної контори найматися. Узяли її газомірником — перевіряти газ у виробках, щоб не рвонув. Ніхто її і не впізнав, а сама вона намагалася шахтарям на очі якомога рідше показуватися. І от лізе вона якось по квершлагу, потім по просіку, бачить — її Овсій обушком вугілля довбе. Тут вона за все й відігралася. Покликала тихо: “Овсію!”

— Хто тут? — злякався забійник.

— Це я, Мар’я! До тебе з’явилася. До мене не підходь. Тут Шубін поруч, крок ступиш — задавить!

Стоїть Овсій, не поворухнеться.

— За що ж ти вбив мене, Овсію, га? Чи не за мою до тебе любов? Судити я тебе прийшла! І слово моє буде таким: залишишся ти навічно в темній шахті, і бути тобі в породі кам’яній людиною без серця і без очей.

Заблагав Овсій. На коліна впав.

— Не губи! — каже. — Пробач.

— Ну гаразд! — відповідає Марія. — Не настільки я злостива. Ти мені злом — я тобі добром. Живи!

Розсміялася і тихенько пішла. Виліз із шахти Овсій, зібрався наспіх і у своє село назавжди поїхав. А як ішов, сказав комусь, що померла Марія під землею тиняється. Серед шахтарів паніка: мало їм одного Шубіна, а тут іще один злий дух. Кинулися вони до контори за розрахунком. Начальство теж у розпачі — нема кому працювати, а не буде у власника прибутку — він і їх вижене. Привели попика; той шахту освятив — а народ усе одно відмовляється під землю спускатися.

Уночі постукала Марія у віконце рідного дому, розповіла Степану, що трапилося. А щоб заспокоїти шахтарів, пообіцяла зранку пройтися по руднику — мовляв, у тітки в селі гостювала, ось повернулася.

Так і зробила, і життя в селищі знову пішло, як нічого й не бувало. А шахту з тих пір називають “Марія—Глибока”.

Михайло БУБЛИК