Опозиція: осінній цуґцванґ

11 вересня Україна офіційно “в'їхала” в чергову виборчу кампанію. Цього разу — до місцевих органів влади. За істотно оновленими правилами гри.

Всі політичні сили — від учасників владної коаліції до полум'яних опозиціонерів — дружно взялися за справу. І сьогодні відсутні підстави вважати, що вибори ці будуть тим чи іншим способом зірвані чи супроводжуватимуться якимись нестандартними поворотами.

Галасу, звичайно, навколо них буде чимало, але... Погаласують і проголосують, — так, очевидно, розраховували ті, хто переніс ці вибори на осінь, поки зміцниться нова влада.

Розрахунок був точним — опозиційні політичні сили досі, здається, навіть не збагнули, що опинилися у ситуації класичного, типового цуґцванґу. Як пояснюють словники, цуґцванґ (нім. Zugzwang — “примус ходити”) — термін, який використовується в шахах та інших іграх, а також у комбінаторній теорії ігор.

Це ситуація, коли один з гравців отримує значно гіршу позицію після свого ходу, ніж та, що він мав до нього, саме через обов'язковість ходу. Простіше кажучи, цуґцванґ — це ситуація, коли будь-який твій хід погіршує твоє становище, а утриматись від ходу ти не маєш жодної змоги.

Отже, почнімо з самого початку.

Сам факт участі у місцевих виборах означає визнання легітимності чинного політичного режиму та чинності нового виборчого законодавства з усіма традиційними вже для Верховної Ради порушеннями Конституції, закону про регламент та неписаних норм парламентаризму, що супроводжували його ухвалення.

Після участі у цих виборах риторика частини речників опозиції про нелегітимність режиму Януковича суперечитиме елементарним основам логіки, і влада неодмінно скористається цим, розказуючи всьому світові: от, дивіться, яка в Україні демократія, всі основні політичні сили радесенько біжать на місцеві вибори, а що опозиція програє — так то її люди не хочуть підтримувати, люди наші за стабільність та реформи...

Ланцюжок подій, який вибудовується далі, у разі участі опозиції у виборах, зрозумілий. Вже зараз з місць, особливо зі сходу та півдня країни, лавиною йде інформація про способи “чесного” і “прозорого” формування виборчих комісій.

Але при цьому майже все робиться в межах нового закону: голову територіальної виборчої комісії призначає ЦВК, а цей голова, у свою чергу, пропонує голів, заступників голів і секретарів дільничних виборчих комісій.

При цьому жодних законодавчих обмежень: усі голови виборчих комісій усіх рівнів по всій країні можуть бути членами однієї партії. Є обмеження тільки щодо голів, їхніх заступників та секретарів ТВК: вони мають представляти різні партії. Скажімо, Партію регіонів, Компартію та Народну партію...

Одне слово: хтось може, звичайно, сумніватися, але головним на цих виборах буде не те, хто як голосує, а те, хто як рахує. Рахувати ж будуть правильно. Тим більше, що перевірити результати за допомогою традиційних екзит-полів тут буде надто складно: тільки половина складу рад областей, районів та міст обирається за партійними списками.

При цьому виборець може голосувати за список до облради від однієї партії, до міськради — від другої, а до райради — від третьої, а на виході з дільниці у розмові з соціологом усе переплутати.

Що ж стосується мажоритарних виборів, то у кого вистачить грошей і людських ресурсів, щоб відстежити голосування на них, тим більше, що виграшний результат від іншого відділятиме відсоток-другий, що зазвичай у межах статистичної похибки?

Отож результат буде “правильний” усюди, де за “неправильних” кандидатів чи партії голосуватиме відчутна більшість виборців. Тут “малювати” справні цифри досить ризиковано навіть за умов контролю за виборчими комісіями на всіх рівнях.

Але такого голосування реально майже ніде не буде: вкрай розпорошена й розсварена опозиція (точніше, декілька опозицій) самі себе втоплять: розтягнуть протестний електорат як подерту гармошку, на тлі чого консолідовані сили владного блоку (якого на виборах де-юре не буде, проте у Верховній Раді, в Кабміні і у вертикалі виконавчої влади він існує) здобудуть усе, що їм потрібно.

Як за списками, так і в мажоритарних округах і на виборах сільських голів та міських мерів.

А якщо десь і стануться збої, то традиційний рушій української політики — гроші — допоможе залагодити справу. І вже якщо не спрацюють гроші, то є інша сила — дуууже великі гроші. Але це вже у крайньому разі.

От і виходить у підсумку: опозиція у всіх її різновидах, пішовши шляхом галасування та голосування, а) легітимізує чинний політичний режим; б) програє вибори і засвідчить в очах світу, що вона ні на що інше не здатна; в) ущент розсвариться всередині себе самої; г) своєю номінальною присутністю в представницькій владі на місцях демонструватиме поступ демократії по-українськи, а відсутністю реальних важелів впливу — не заважатиме Партії регіонів й далі будувати “нову країну”.

Ну, а як пройдуть за такого розкладу чергові місцеві вибори після нинішніх, і прогнозувати не хочеться. Надто багато там буде благолєпствія.

Можливо, хтось, прочитавши попередні абзаци, крикне: “Ми зберемо чесних людей!.. Ми підемо!.. Ми виграємо місцеві вибори!.. Ми збудуємо народну владу!..” — і таке інше.

Був такий Ющенко Віктор Андрійович, пригадуєте? І на початку цього року він говорив майже те саме. Реально своїми діями підіграючи виключно Партії регіонів у захопленні державної влади та легалізації встановленого режиму.

Тепер погляньмо на інші можливості опозиції під час місцевих виборів, крім як грати за встановленими владою писаними і неписаними правилами.

Відмова від участі у виборчих перегонах? Але це мало б якийсь вагомий ефект, коли б відмовилися всі ті політичні сили, які не є учасниками владної коаліції. Тоді б увесь світ заговорив про антидемократизм режиму в Україні.

Але цього, як усі добре розуміють, ніколи не станеться, бо не може статися. І навіть у разі солідарної відмови від виборів політичних сил Тимошенко, Тягнибока, Ющенка, Кличка, Гриценка (фантастика, але...) у запасі у влади є “реєстрова опозиція” в особі Тігіпка, Яценюка, Вітренко.

Тож результатом стануть втрата опозицією тих можливостей, які дає присутність в органах місцевої влади і набуття режимом можливості продемонструвати світові “нову”, “справжню”, “цивілізовану” опозицію.

Чи готові нинішні опозиціонери до такого повороту подій? Ні. Чи наявні у них “запасні аеродроми” для збереження впливу на маси на місцях? Ні.

Іншими словами, влада за такого варіанту розвитку подій усе одно має в підсумку легітимацію себе, коханої, в очах світу, монопольний контроль за місцевими самоврядними і представницькими органами, усунення реальної опозиції від не надто великих ресурсів, які мають ці органи тощо.

То, може, щоб перетворити програш на виграш, спробувати закликати людей голосувати проти всіх партій та кандидатів? Юридично, звісно, такий демарш не матиме жодних наслідків, але делегітимізувати місцеву владу, якщо за нею стоятиме лише 20-30% виборців, зможе істотно.

Але що з того буде на практиці? Он у Києві Черновецький на дострокових виборах одержав результат саме в такому діапазоні, що не завадило йому за підтримки гаранта Конституції продовжувати “дерибанити” столицю і навіть не зменшило гонору.

Отож навіть нелегітимна (хоча і легальна, відповідно до законів) місцева влада зможе існувати і діяти навіть у разі, якщо “проти всіх” на цих виборах проголосує 60% чи 70% електорату.

Хоча, звичайно, це був би надзвичайної сили і всесвітнього резонансу ляпас режимові — якби вдалося мобілізувати виборців, переконати їх не відсиджуватися вдома, дружно прийти на виборчі дільниці, провести “громадські екзит-поли”, та ще й простежити за тим, щоб результати волевиявлення не були надто спотворені.

Але такий гіпотетичний результат голосування ініціює надзвичайно серйозну соціально-політичну проблему. Бо ж сказавши “а”, треба говорити “б” без перерви у кілька років між цими голосовими вправами.

Якщо місцева влада внаслідок масового голосування “проти всіх” нелегітимна, якщо своєї тінню ця нелегітимність накриває і всеукраїнську владу, то слід їх негайно усувати й ставити владу легітимну, хай і тимчасову.

Чи спроможна на це українська опозиція, навіть якщо вона (знову фантастика) об'єднає зусилля? Ні.

А це означає, що тактичний виграш обернеться стратегічним програшем — після того, як уся пара голосування “проти всіх” піде у свисток, мобілізувати маси на якусь дію чи просто на похід до виборчих скриньок буде дуже важко.

Досить подивитися на сьогоднішню Москву — там в останніх виборах реально взяли участь десь від 25% до 35% від загального числа виборців, що дало можливість мерії безбожно фальсифікувати результати й залишити за рамками міського представницького органу опозиційні сили (які, за даними незалежних соціологів, насправді долали виборчі бар'єри).

Але докинути потрібне число бюлетенів тих, хто не вибори не з'явився, — справа нехитра... Отож і цей хід в підсумку погіршує становище української опозиції.

Відтак Віктор Янукович може спокійно заявляти: “Ці вибори мають стати черговим кроком у затвердженні демократії в Україні, тому вони повинні пройти вільно”.

Стануть, поза сумнівом. Адже для їхнього “вільного” проведення створені вже всі належні умови. І значну частину цих умов створила опозиція своїми власними руками і власною безголовістю.

Звичайно, Партія регіонів не всесильна. Це просто партія неототалітарного типу, яка поєднує радянські, білякримінальні та трайбалістські ідеологеми та принципи діяльності.

З історії невідомо, щоб жодна партія такого типу — чи то у Європі, чи в Азії, чи в Африці, чи в Латинській Америці, — просто так брала і програвала вибори. Будь-якого рівня.

Ба більше: всі ті, хто грав за її правилами, деградували як політичні сили та втрачали свою вагу. У кращому разі вони могли претендувати на перехід у розряд “лояльної опозиції”, по-нашому “реєстрової”, чи на роль дрібних дисидентських структур, що мають один-два Інтернет-видання і здатні вивести на мітинг тисячу-другу шаленців.

Така перспектива світить й українській опозиції, яка поки що має значно більшу вагу у суспільстві, причому незалежно від способів її участі/неучасті у місцевих виборах. Одне слово, цуґцванґ.

Звичайно, є і ключ до виходу з цуґцванґу. Якщо й не сьогодні, то завтра чи післязавтра. Це — докорінні зміни у способах діяльності політичної опозиції, в її ідеологічній базі та істотне оновлення її складу.

Нічого вкрай оригінального автор пропонувати не збирається. Власне, досвід історії якраз і підказує, що перемогти “стабілізаторів” можна, тільки нав'язавши їм інші, невластиві їм правила гри. А чекати на розкол у їхньому середовищі і на втрату внаслідок цього управлінської хватки — це просто смішно.

Он у другій половині 1960-тих точилася напружена, жорстка боротьба між групою Брежнєва і групою Шелєпіна в ЦК КПРС. Та це не заважало обом групам солідарно душити інакодумців, ухвалювати рішення про окупацію Чехословаччини та намагатися побороти світовий капіталізм.

Так і Партія регіонів — які б там не відбувалися “бої бульдогів під килимами”, це не змінить її настанов щодо організації влади в країні. Отож опозиції варто було б подумати, як із найменшими втратами вийти із цуґцванґу, готуючись до завтрашніх боїв.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ