Contra naturam

Раз на кілька місяців відбувається бучне дійство із залученням закордонних експертів, журналістів: у фешенебельних приміщеннях керівництво держави виголошує чергову порцію обіцянок. При цьому вони є переспівом озвучених на попередній презентації. Прогрес у провадженні реформ неважливий. На жаль, влада здебільшого дивує міжнародну спільноту і власних громадян кількістю запропонованих перетворень (прем’єр Азаров навіть наводить їхню численність як аргумент у дискусії), забуваючи, що 18 чи 20 таких “пріоритетів” означає їхню банальну відсутність.

Справжній зміст

Якщо відкинути порожні гасла, у сухому залишку побачимо мету, яку насправді ставлять перед собою натхненники і реалізатори змін в Україні. По-перше, це тотальна економія бюджетних коштів. По-друге, “відродження економічного зростання”. Залишаються, щоправда, ще тези про добробут, зарплати-пенсії. Але їх згадують радше як певний ритуал; до того ж стверджується, що підвищення тих виплат може відбутися коли-небудь потім.

Якщо перекласти з політичної новомови людською, це означає урізання “зайвих” видатків держави (водночас витрати на утримання самої влади, а також репресивно-каральної системи лише зростають) і створення максимально комфортних умов для ведення “свого” бізнесу. Останнє передбачає полегшення податкового тягаря, переведення в ручний режим роздачі пільг і привілеїв, знищення бар’єрів для відпливу капіталів за кордон. Такий підхід застосовують у перерозподілі витрат державного бюджету і в наданні Кабміну широких повноважень, які дають змогу ухвалювати економічні рішення без участі парламенту (зокрема, й тих, що стосуються пільг і привілеїв “своїм”, а також розподілу соціальної допомоги). На це спрямовані так звані реформи — і ті, що “в процесі”, і ті, що перебувають на етапі реалізації.

Неодноразово доведено, що новий ПК сприяє великому бізнесу і податковим органам, а для малого і середнього, опори незалежно мислячого середнього класу, створює своєрідне гетто, унеможливлюючи співпрацю з реальною економікою.

Пенсійна реформа мала би розпочатися з підвищення пенсійного віку — і лише колись, можливо, це приведе до збільшення пенсій. Адміністративна ж звелася до рокіровок у владній вертикалі — зі зростанням витрат на держслужбу та, цілком імовірно, ще більшою плутаниною в ухваленні рішень (що створює додаткові можливості для корупційних дій чиновників). Ринок землі, здається, буде запущено так, що з цього матимуть найбільший зиск латифундисти.

Далі можна довго сперечатися щодо якості тих чи інших реформаторських знахідок, як це полюбляють глашатаї влади на кшталт Сергія Тігіпка. Будь-які вдалі законодавчі норми, якщо вони вміщені у заздалегідь несприятливий для вільного розвитку економіки і суспільства контекст, не спрацюють.

У цьому, власне, головна проблема реформаторів: вони намагаються реформувати, не реформуючи. Тобто прагнуть за допомогою різних нововведень збільшити надходження від економіки і водночас залишити недоторканною саму систему відносин, базовану на корупції, упередженому та вибірковому ставленні до різних гравців і зорієнтовану більше на виведення капіталів за кордон, аніж на модернізацію виробництва, системні внутрішні інвестиції, планування регіонального розвитку чи підвищення соціальних стандартів.

Простіше кажучи, система, заснована на дерибані та конвертації владних повноважень в економічний зиск, не спроможна проводити реформи, покликані знищити підвалини цього дерибану. Адже системні економічні зміни передбачали б якраз те, що покладе край винятковому становищу влади і не дозволятиме вести неконтрольований масовий “розпил”.

Стабільність проти реформ

Розвинені країни мають рецепт успіху: і в часи повоєнної відбудови, і під час подолання енергетичної кризи, і, зокрема, нинішньої вони спираються на вивільнення енергії та ініціативи людей, сприяють створенню робочих місць, забезпечують рівні умови на ринках, спрощують доступ до капіталів, підтримують перспективні розробки. Складається враження, що такі зміни влада мала би проводити сontra naturam — усупереч власній природі, що різко знижує шанси на успіх реформ.

Нововведення, однак, конче потрібні. Але якщо влада нині їх провести не може, то який вихід? Теоретично правильний і єдино можливий у демократичному суспільстві вихід пов’язаний із тиском опозиції, яка спирається на організації громадян і взаємодіє з групами інтересів (профспілками, об’єднаннями підприємців тощо). Однак опозиція виявилася надто слабкою. Тези про те, що “добре, що вона взагалі збереглася під тиском репресій” — це казочки для легковірних. Це самозаспокоєння для слабких і приречених на поразку. Провідні країни світу чітко провели українській владі межу репресій, яку вона не може перейти, а бізнес можновладців надто залежить від ставлення до нього на ринках збуту, щоби ігнорувати справді серйозні попередження. Росії така кількість металу, хімії та збіжжя не потрібна — сама б’ється за зовнішні ринки (зокрема, і проти українських олігархів).

Тож ніби настає золотий час для опозиції: реформи не йдуть чи лише погіршують ситуацію, рівень довіри до влади падає навіть у її базових регіонах — вперед, до роботи! Але це вимагає волі та організації, чого нинішня опозиція не виявляє. Вона невиразна, безпорадна і не зрозуміла виборцю. Про таку опозицію владі можна було лише мріяти.

Певні надії покладаються на стихійний протест і “лідерів хвилі”. Це те, чого влада якщо не боїться, то серйозно остерігається. Принаймні йде назустріч вимогам. Якби тиск був постійним, можливо, він підштовхнув би еволюцію в самій владі й посилив тих її представників, які свідомі невідворотності реформ. Однак, по-перше, для появи таких лідерів потрібен збіг надто багатьох сприятливих обставин. По-друге, масові протести самі потребують організації, а людську, фінансову і ресурсну базу для цього влада системно нищить. Тим більше що опозиція виступити стороною, яка б організовувала, не здатна. Тож громадяни здебільшого вдаються до самозахисту: трудової міграції, підробітків тощо.

Залишаються сподівання на конфлікт усередині влади, який пророкують від початку панування регіоналів і який досі не винесений за межі владних коридорів.

Ось така “стабільність проти реформ”. Допоки описані тенденції лишаються незмінними, сподіватися на системні перетворення в Україні марно. Вони суперечать самій природі чинної влади. Однак така “стабільність” означає стагнацію, яка послаблює і країну, і саму владу. Тому у можновладців невеликий вибір: або зберігати все як є, а згодом гасити пожежу, яка може спалахнути швидше, ніж думає влада, або зважитися на реальні реформи, — які змінять звичний стан речей.

Реклама планів

Жовтень 2009 року. Віктор Янукович представив передвиборчу програму “Україна для людей”, у якій обіцяв провести радикальні економічні реформи та покращити соціальні стандарти.

2 червня 2010 року. Президент Янукович під час другого засідання Комітету економічних реформ при президенті України презентував Програму економічних реформ України на 2010—2014 роки. Визначено 18 напрямів, за кожним із яких заплановано ухвалення низки законів.

3 червня Янукович у палаці “Україна” виголосив основні положення згаданої Програми. У телезверненні до народу в цей день він заявив, що з’явився шанс “почати будувати Україну для людей, а не для влади”.

2 листопада 2010 року. У п’ятизірковому готелі InterContinental під головуванням Януковича відбулося розширене засідання робочої групи “Національні проекти” Комітету з економічних реформ, на якому представлено чотири напрями “національних проектів” для залучення інвестицій: “Нова енергія”, “Нова якість життя”, “Нова інфраструктура” та “Олімпійська надія-2022”.

11 березня 2011 року. На прес-конференції під назвою “Реформи для кращого життя” прем’єр-міністр Микола Азаров заявив, що “уряду вдалося розв’язати більшість проблем розвитку національної економіки”, і назвав вісім пріоритетів на 2011 рік: покращення інвестиційного клімату; сприяння розвитку підприємництва; розвиток сільського господарства; проведення земельної реформи; реформування систем пенсійного страхування, соціальної підтримки, медичного обслуговування, освіти; модернізація та впровадження енергетичної стратегії України; завершення реформування органів центральної виконавчої влади.

29 березня 2011 року. У готелі InterContinental відбувся бізнес-форум “Український саміт”, організований The Economist Group. Перший заступник глави Адміністрації президента Ірина Акімова анонсувала скасування мораторію на продаж землі для українців та іноземців з 1 січня 2012-го, ухвалення закону про держборг, створення в першому півріччі 2011-го єдиного депозитарію цінних паперів, поділ шахт на перспективні й збиткові та інші реформи відповідно до раніше оголошуваних планів. Віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко повторив тези про необхідність пенсійної реформи, зменшення дефіциту державних фінансів і анонсував три законопроекти щодо детінізації доходів, а згодом п’ять-шість законів щодо держзакупівель у монопольних галузях.

Ростислав ПАВЛЕНКО, Дмитро КАЛИНЧУК