Чорноморській флот: економічні вигоди для України?

Продовження до 2042 року терміну базування Чорноморського флоту РФ у Криму, погоджене 21 квітня президентами України та Росії, викликало бурхливе обговорення.

Окрім суто політичних наслідків, є й економічні. І експертні оцінки цих наслідків суттєво відрізняються.

Земля потрібна для комерсантів

Найгучніші дискусії, як і раніше, присвячені орендній ставці, яку Росія сплачує за перебування свого флоту у Криму. Очікується, що після 2019 року Росія щорічно платитиме за оренду бази ЧФ в Севастополі 98 мільйонів доларів.

А зараз ця цифра складає 97,85 мільйонів, які, при цьому, списуються з України в рахунок боргу за природний газ, який Росія постачала Україні у перші роки незалежності.

Притому станом на 10 липня 2008 року Україні залишалося сплатити Росії лише близько мільярда доларів боргу. Такі дані оприлюднювали українські ЗМІ з посиланням на Мінфін. Отже, у випадку незмінної орендної ставки, борг мав бути погашений якраз до кінця старого терміну оренди.

А підвищувати цю ставку можна було і без продовження терміну перебування флоту на власній території. Тобто, була можливість почати отримувати реальні гроші за флот раніше 2019 року.

Адже зараз Україна щорічно втрачає щонайменше мільярд доларів через занижену вартість оренди української території Росією. Такі дані можна отримати, виходячи з ринкової вартості земель у Криму.

А за даними Богдана Соколовського, екс-уповноваженого президента з міжнародних питань енергетичної безпеки, щорічно бюджет недораховується 5 мільярдів доларів. Цю цифру він вивів, порівнявши, який дохід для бюджету дає один гектар приморської території, де розміщено флот.

“Якщо перерахувати на бюджет держави, станом на 1997 рік це становило 1,3 мільярда, ми тоді тією цифрою оперували, але тепер — щонайменше 5 мільярдів. 18 тисяч гектарів власне севастопольської землі, плюс прибережна зона, плюс глибокий фарватер тощо”, — стверджує Соколовський.

До речі, претенденти на ці землі вже є. Як розповідає депутат севастопольської міськради Євген Дубовик, “до військових частин ЧФ РФ приходили геодезисти, які стверджували, що виконують замовлення фірм, які претендують на ці землі після 2017 року”.

Втім, у Росії вважають інакше. Російські ЗМІ зазвичай пишуть, що ціни на землю під військові бази всюди різні: якщо оренда 2,3 тис. га японської території коштує приблизно 2 мільярди доларів, то така ж площа в Італії — вже 5 мільярдів.

Мовляв, ціну формують геополітична важливість регіону і змога оперативного реагування на обстановку, що складається на морі.

Краще працювати на флот, чи на курортників?

Російська сторона запевняє, що Україна від подальшого перебування флоту у Севастополі отримає самі лише вигоди. Так, президент Росії Дмитро Медведєв і прем'єр Володимир Путін пообіцяли допомогу і в розвитку міської інфраструктури Севастополя, і в будівництві житла, і в завантаженні замовленнями місцевих підприємств.

Севастопольські депутати теж очікують, що продовження перебування російського флоту сприятиме залученню інвестицій до міста і дасть поштовх розвитку цілих галузей господарства — судноремонтній, транспортній і сфері обслуговування.

А міський голова Валерій Саратов уже готується відвідати Москву, аби домовитися про подальшу співпрацю та “запропонувати об'єкти для інвестицій”.

За різними оцінками, місцевий бюджет Севастополя на 30-60% наповнюється саме завдяки присутності російського флоту. Він дає роботу, знов-таки, за різними оцінками, 17-25 тисячам робочих. Це — не враховуючи членів родин тих, хто на флот працює. Крім того, російські військові витрачають у Криму чималі кошти.

Створити ж одне робоче місце, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, коштує близько 19 тисяч доларів. А за європейськими нормами одне середнє робоче місце коштує взагалі близько 50 тисяч доларів.

Тобто, лише на створення робочих місць у Севастополі Україна мала б залучити не менш ніж 320 мільйонів доларів, якщо створювати їх для 17 тисяч осіб. Проте, ця цифра — цілком реальна, якщо інвестори справді будуть зацікавлені забудувати готелями нинішню територію флоту.

І крейсер на додачу

Окремий “бонус”, обіцяний російською стороною — її готовність придбати в України однойменний ракетний крейсер. Майже добудований, він знаходиться на “Суднобудівному заводі ім. 61 комунара”. Закінчити судно не виходить через відсутність озброєння, російського ж виробництва, закупівля якого обмежена підписаними Україною міжнародними договорами.

Депутат Держдуми Росії, голова підкомітету з військово-стратегічної співпраці Михайло Ненашев скаржився, що домовитися з колишнім керівництвом України щодо придбання крейсеру можливості не було.

Вочевидь, російський депутат лукавить. Базовим кораблем українських ВМС є корвет, і корабель такого класу нам не потрібен. Покупців на нього шукали декілька років, але так і не знайшли. Хоч зацікавлені нібито були Індія та Китай. З Росією переговори, до речі, теж проводилися.

Більше того, 2006 року тодішній міністр оборони Анатолій Гриценко навіть заявив, що якщо крейсер ніхто не купить, його доведеться утилізувати.

Тому й не дивно, що українська сторона готова віддати крейсер хоч зараз. Прем'єр-міністр Микола Азаров навіть поквапився зареєструвати у парламенті проект, яким передбачається крейсер перейменувати.

Важко спрогнозувати, чи вдасться отримати від продажу “України” значні прибутки. Його вартість із озброєнням нещодавно оцінювалася у мільярд доларів. Але корабель застарів: заклали його ще 1984 року. Імовірно, Росія намагатиметься якомога сильніше знизити ціну. І небезуспішно.

Але у продажі корабля є й позитив: можна буде зекономити бюджетні кошти, які роками йдуть на утримання крейсеру. За словами Анатолія Гриценка, це 5 мільйонів гривень на рік.

Ненашев обіцяє ще глибшу співпрацю в суднобудівній галузі. Зокрема, замовлення на українських заводах нових кораблів, у тому числі — авіаносців, яких Росії потрібно 4-5 штук. Причому, мовляв, ідеться саме про спільне виробництво кораблів, “а не їх лакування та підфарбовування”.

Зважаючи на те, що Росія заявляла про плани модернізувати Чорноморський флот, такі замовлення для України цілком можливі. І, безперечно, для українських робітників, які працюють на цих заводах, це теж великий плюс.

Але й тут російська сторона має додаткові вигоди. Адже чимало суднобудівних заводів, розташованих на українській території, контролюється російськими бізнесменами. Авіаносці будувати здатен, наприклад, “Чорноморський суднобудівний завод”, який належить Вадиму Новинському.

Таким чином, ті “харківські угоди”, що не стосуються газу, надали Україні можливість вирішити певні соціальні питання. Але заплатити за це довелося чималу суму.

Андрій МУРАВСЬКИЙ