Байден чи Трамп: хто кращий для України?

Коли експерти починають розмірковувати про слабкі сторони нинішнього президента США Джо Байдена, вони часто звертають увагу на його поважний вік. Але випускають із поля зору таку рису американського лідера, як надмірна прогнозованість дій і вчинків на міжнародній арені.

Можливо, в іншій геополітичній реальності така лінія поведінки була б корисною. Проте ситуація в сучасному світі надто складна й динамічна, часто вимагає нестандартних нових підходів. Та Байден — не той політик, який здатен діяти оригінально й виходити за колись установлені жорсткі обмеження. Україна сьогодні опинилася в заручниках передбачуваності американського президента.

Від початку повномасштабної війни Росії проти України позиція багатьох західних політиків зазнала серйозної трансформації. Ще 2022 року французький президент Емманюель Макрон не раз намагався зателефонувати російському президенту Владіміру Путіну й вів із ним довгі розмови про припинення агресивної загарбницької війни. Його поведінку наслідував німецький канцлер Олаф Шольц. Відтоді позиція західних лідерів змінилася. Вони почали приділяти дедалі більшу увагу військовій підтримці України.

Олаф Шольц подолав довгий шлях до внутрішніх змін і визнання реальності російської загрози. Також лідер Німеччини докладає чимало зусиль для нарощування військової підтримки України. На жаль, його не вистачило на те, щоб ухвалити рішення про відправку Україні ракет “Таурус”. І все ж таки кардинальна зміна політичних поглядів німецького канцлера є відчутною.

Ще більше змінився президент Франції Макрон. Колись він намагався пояснити дії Путіна впливом пандемії коронавірусу. А тепер відверто каже, що допускає відправку французьких військ до України. А також вважає, що Росія має програти цю війну. Останні заяви французького лідера заскочили зненацька інших західних політиків. І викликали в них не надто позитивну реакцію. Особливо ж заяви Макрона не припали до вподоби Вашингтону.

Тоді як окремі західні лідери зуміли еволюціонувати після двох років російсько-української війни, американський президент Джо Байден не змінився. Лідер США, на відміну від Шольца чи Макрона, не телефонував Путіну після 24 лютого 2022 року. Але також давно встановив для себе жорсткі рамки, які дуже впливають на позицію Америки. “Не допустити ескалації конфлікту за всяку ціну” й будь-що уникнути зіткнення США з Росією — основний зміст політики адміністрації Байдена. І, слід визнати, американський президент є досить послідовним у дотриманні власної стратегії.

Звісно, така стратегія Байдена накладає значні обмеження на підтримку України та звужує поле для маневру. Звідси постійні затримки з передаванням Києву достатньої кількості потужних озброєнь. Занадто довгий процес ухвалення рішень щодо кожного виду далекобійної зброї. Заяви про те, що США в жодному разі не схвалюють українських ударів по російській території, її нафтопереробних заводах та інфраструктурі. Й категорично забороняють бити по РФ західним озброєнням. Закономірно, що адміністрацію Байдена дратує надто різка риторика Макрона. А ще Вашингтон блокує будь-які спроби України отримати офіційне запрошення до НАТО, оскільки це може додатково “спровокувати Путіна”. Та й у питанні допомоги Україні Байден використовує не всі можливості як президент США.

У Джо Байдена є певні інструменти, щоб надати Україні озброєння й без погодження Конгресу. Йдеться про озброєння та боєприпаси, які американська армія визнає надлишковими. На зберіганні у Сполучених Штатах потенційно є чотири мільйони надлишкових 155-міліметрових касетних боєприпасів. Звісно, якась частина з них може виявитися несправною. Але загалом такої кількості снарядів вистачило б на роки ведення бойових дій. Однак із незрозумілих причин адміністрація Байдена не використовує цього варіанту допомоги для України. Хоча недавно стало відомо, що американський президент схвалив передання Ізраїлю авіабомб і винищувачів на мільярди доларів в обхід нинішнього скликання Конгресу.

Прогнозовану нерішучість Байдена й установлені ним кордони в протидії російській агресії відчувають авторитарні лідери. Путін чудово усвідомлює, що від американського президента годі чекати якихось нестандартних ходів, ризикованих вчинків чи спроб перехопити ініціативу. Це може спокусити російського диктатора підвищити ставки й вдатися до нової ескалації. Навіть спробувати поширити її за межі України. Проблема адміністрації Байдена — в тому, що вона боїться ескалації більше, ніж її побоюються вороги вільного світу. Хоча мало б бути геть навпаки. Така позиція не личить державі, якщо вона хоче відігравати роль світового лідера.

Якщо політика Байдена в разі його перемоги на виборах не зазнає кардинальних змін, Україні, ймовірно, вдасться не програти. Щоправда, якою ціною — невідомо. А ось здобути перемогу над агресором буде вкрай непросто. Не виключено, що в разі загрози військового розгрому Росії чи її дезінтеграції Україну ще й свідомо стримуватимуть та змушуватимуть домовлятися.

Головний політичний опонент Джо Байдена Дональд Трамп, навпаки, славиться своєю непередбачуваністю та імпульсивністю. Непрогнозованість Трампа в міжнародній політиці є дуже великим ризиком для України. Від нього цілком можна очікувати повного припинення військової та фінансової підтримки. Але не варто також повністю відкидати ймовірність, що республіканець і далі підтримуватиме нашу державу й навіть дасть вказівку істотно наростити номенклатуру озброєнь. Тільки якщо Трамп ухвалить таке рішення, то зробить це не так заради “захисту світової демократії”, як насамперед заради власного іміджу й авторитету, щоб не виглядати слабким президентом.

На те, як поводитиметься Трамп, може вплинути надто багато чинників. Зокрема чинник його найближчого оточення. Під час першої каденції в адміністрації Дональда Трампа працювали такі досвідчені й прогнозовані політики, як віцепрезидент Майк Пенс, державний секретар Майк Помпео, радник із національної безпеки Джон Болтон. Також позицію США на міжнародній арені репрезентувала Ніккі Гейлі, котра була постійною представницею країни в ООН. Ці державні діячі, безперечно, врівноважували подекуди імпульсивний характер сорок п’ятого американського президента. І надавали зовнішній політиці Трампа значно більшої цілісності, надійності та послідовності. Але як буде цього разу, ніхто не знає.

Озвучувалися різні прізвища осіб, які можуть закласти фундамент нової команди Трампа в разі його перемоги на виборах у листопаді 2024 року. Це губернатор Флориди Рік ДеСантіс, сенатор Тім Скотт, підприємець Вівек Рамасвамі, губернатор Техасу Грег Еббот, колишня демократка Тулсі Габбард і навіть скандальний журналіст Такер Карлсон. Та схоже, що кандидат у президенти від республіканців іще не ухвалив чіткого рішення. З погляду здорового глузду, Трампу було б вигідно залучити до своєї команди таких осіб, як Ніккі Гейлі, котрі репрезентують інше політичне крило консервативного табору й значно краще сприймаються серед незалежних виборців. Проте ніхто не знає, яке остаточне рішення ухвалить Трамп.

Інший ризик полягає в тому, що в разі нової перемоги Трампа на виборах може зрости роль крайніх MAGA-республіканців. Саме ця група найчастіше критично висловлюється щодо подальшої підтримки України. Оскільки внутрішня опозиція Трампу в Республіканській партії фактично зникла, політичний баланс там може зміститися в бік найзавзятіших трампістів. Навіть досить потужні республіканські політики, які раніше відверто підтримували Україну, змушені тепер слідувати у фарватері Трампа. Це, безперечно, є тривожною новиною для України.

Втім, є інший бік медалі. В Трампа, на відміну від Байдена, значно менше “червоних ліній” і внутрішніх обмежень. За певних умов непрогнозованість американського лідера може зіграти на руку Україні й створити чимало проблем для деяких авторитарних режимів. Іноді Трамп може ухвалювати рішення, яких ніколи не ухвалить Байден. Можливо, Трамп справді буде не надто зацікавлений у підтримці України. Проте він може виявити значно більше жорсткості щодо союзника РФ — Ірану та його проксі — хуситів. Трамп уже давав вказівку знищити дуже впливового іранського генерала з Корпусу вартових ісламської революції Касема Сулеймані в січні 2020 року. Якщо він вирішить проводити значно жорсткішу політику проти Ірану, це певною мірою нам на користь.

Також Трамп погрозами щодо виходу з НАТО опосередковано сприяє відродженню європейської військової промисловості, що теж корисно для України. Об’єктивно кажучи, критика кандидата від республіканців щодо небажання країн Європи робити справедливий внесок у колективну безпеку є обгрунтованою. Хоча шантаж покинути Альянс і не захищати його членів виглядає вкрай погано.

У нинішніх складних обставинах цілком імовірно, що Україні не варто ризикувати. Попри всі слабкі місця адміністрації Байдена, можна бодай приблизно зрозуміти, чого від неї очікувати. З Трампом усе значно складніше. Проте зараз немає абсолютно однозначної відповіді, хто для нас у перспективі кількох років може бути кращим: занадто прогнозований і обережний Байден чи непослідовний імпульсивний Трамп. 

Петро ГЕРАСИМЕНКО, журналіст, аналітик, піар-технолог