Арсеній Яценюк: Я ніколи не кажу “ні”. Я кажу: “так, але...”

З Арсенієм Яценюком ми зустрілися в його кабінеті у Верховній Раді минулої суботи. Наймолодший спікер в історії українського парламентаризму був неофіційним — у джинсах і велюровому піджаку, виснаженим і голодним — їв хурму. Напередодні пізно ввечері Рада таки проголосувала за Держбюджет—2008 і розійшлася на канікули до 15 січня. А Яценюк, перед тим як підписати цей закон, приїхав на роботу. “Я спершу повинен усе прочитати, звірити те, що мені дали на підпис, зі стенограмою, — пояснює спікер. — Бо, пам’ятаєте, у парламенті вже таке траплялося, коли в сесійній залі голосували за один бюджет, а підписаним виявлявся інакший”. Це зараз Яценюк відпочиває в Канаді, про що теж розповів “Україні молодій”. А тоді найгарячішою темою був саме державний бюджет — дуже недосконалий, але такий потрібний.
“Працювати “сьогодні на сьогодні” — це не уряд, а піар—кампанія”

- Арсенію Петровичу, перед остаточним голосуванням за бюджет—2008 ви попередили, що не віддасте свій голос за проект, який подав уряд, якщо в ньому не буде записано зобов’язання вдосконалити й по—новій ухвалити цей документ у березні. Чому?

— Знаєте, є така ключова теза: хороших бюджетів не буває. А про цей — то вже й казати нічого...

— Але є ще й інша теза: краще поганий бюджет, ніж жодного.

— Отож—бо й воно. Річ у тім, що в нас не було іншого виходу. Верховна Рада потрапила в лещата: не прийнявши бюджет, ми б тільки загострили ситуацію як у фінансовому, так і в соціальному секторі. З іншого боку, ухваливши його, ми розв’язали тільки короткотермінові завдання. Кабінет Міністрів, який зайшов у Будинок уряду всього десять днів тому, просто не зміг би підготувати програмний документ.

На бюджет треба дивитися не як на кошторис доходів і витрат, що в нас дуже часто трапляється. Державний бюджет — це не фіскальний документ. І не міністр фінансів є особою, що визначає, яким він має бути. Ще коли я очолював Міністерство економіки, у нас виникали затяті дискусії з цього приводу. Міністр фінансів — це особа, яка може визначити тільки збалансовані підходи щодо доходів і витрат, а цілі й напрями використання бюджетних коштів повинні визначати винятково галузеві міністерства. Ці напрями мають безпосередньо стикуватися з програмними цілями уряду, а вони сьогодні ще не ухвалені.

Саме тому я наполягав, щоб наступна сесія Верховної Ради почалася з послання Президента про внутрішнє й зовнішнє становище України. Цей документ, на мою думку, є головним у визначенні “колії”, якою має йти країна. І вже виходячи з пріоритетних цілей і завдань, закладених у посланні Президента, уряд повинен подати до парламенту Програму дій Кабміну. Є ще державна програма соціально—економічного розвитку України. Ці три базові документи визначають, чого ми хочемо досягнути у 2008 році, які реформи провести.

Бюджет — це суто фінансовий документ, спрямований на реалізацію положень попередніх трьох і визначає, як і куди направити відповідні ресурсні позиції та кошти для проведення кожної окремо взятої реформи. А у нас завжди який підхід до бюджету? “Давайте максимум зберемо і максимум витратимо”. Витратимо на що? На популізм.

— Такими були передвиборчі обіцянки...

— Я жахливий противник популізму! Скажу відверто: уряд не зможе бути в білих рукавичках. Якщо цей Кабмін хоче стати урядом реформаторів, то в нього не вийде бути кришталево чистим і стерильним. Бо ті, хто при владі, повинні брати на себе відповідальність. Непопулярну, складну відповідальність, яку, певно, не підтримуватиме в тому числі і їхній електорат, принаймні в короткотерміновій перспективі. Але яка дасть країні можливість розвиватися — через рік, два, три. А працювати “сьогодні на сьогодні” — це не уряд, а піар—кампанія.

— У словах уряду справді багато популізму. А от у бюджеті, кажуть, є позиції, які, навпаки, вельми розходяться із солодкими обіцянками...

— Цей бюджет (у його невдосконаленому варіанті. — Ред.) не догма. Для мене він був важливий тільки в одному: треба було його прийняти, щоб підвищити соціальні стандарти. Щоб у нас не було ніяких проблем із зовнішнім світом, бо коли країна входить у новий рік без бюджету, це впливає не лише на державні фінанси, а й на корпоративні. Зниження рейтингу держави означає негайне подорожчання ставок для запозичення українським банкам і клієнтам, погіршення умов виходу на зовнішні ринки, проблеми з “Нафтогазом”... Тому це наразі суто технічний документ, який дав можливість уникнути таких проблем. Уникнути, а не розв’язати їх.
“Якщо органам влади дали забагато грошей — підчистимо!

— А цікаво, як так вийшло, що, судячи з публікацій деяких ЗМІ, у нинішньому варіанті бюджету закладені значно вищі витрати на органи влади, ніж це передбачав навіть проект попереднього міністра фінансів, Азарова? Зокрема, на організаційно—технічне забезпечення Кабміну уряд Тимошенко запропонував витратити понад 248 млн. грн. (Азаров — 217), Верховної Ради — 154 млн. (у проекті Азарова — 130), а на секретаріат Президента — 112 млн. (попередній уряд передбачав 91 млн.). Здається, це розходиться із передвиборчими обіцянками нинішньої коаліції.

— Скажу вам чесно — я ще цих цифр не бачив. Прочитаю сьогодні (у суботу, 29 грудня. — Ред.) повністю закон про бюджет — побачу, чи вони відповідають дійсності. Але в будь—якому разі не варто цим перейматися, бо, повірте, навіть якщо так воно зараз і є — підчистимо пізніше.

— Але хтось же ці видатки планував? Представники опозиції напівжартома натякають на Президента і його секретаріат: мовляв, звідти вже по суті керують урядом, тому по цифрах треба “розбиратися” не з Тимошенко, а з Банковою.

— Якісь дивні спекуляції. Це не місія Президента — керувати урядом. Президент керує державою. А уряд є її частиною.

Звісно, я не можу відповідати за Президента. Але скажу точно, що коли в нас було спільне засідання щодо бюджету за участю глави держави, Прем’єр—міністра і Голови Верховної Ради, то Президента найменше цікавили видатки на його секретаріат — про це взагалі не йшлося. Найбільше його цікавили соціальна сфера, культура, охорона здоров’я, освіта.
“Балогу демонізували до неймовірності, але айсберг побілів”

— Однак із тим, що секретаріат Президента, і зокрема його голова, значно перевищив свої законні функції, складно сперечатися. Чимало політологів навіть назвали Віктора Балогу “політиком року”.

— Образ Балоги демонізували до неймовірності. Мене дивують наші колеги, які почали кампанію якихось звинувачень у його бік...

— Це ви кого зараз маєте на увазі?

— Народних депутатів. У даному випадку — “своїх”. Чужі якраз Балогу не чіпають. Як кажуть, “збав мене, Боже, від друзів, а з ворогами й сам розберуся”.

— Між іншим, подейкують, що в секретаріат Президента ви йшли на посаду голови СП, і лише в результаті певних махінацій того ж Балоги опинилися лише першим заступником.

— Так, це правда — мене спершу справді планували на голову СП. Але запевняю вас: Балога набагато кращий керівник секретаріату, ніж міг би бути я. Я вже про це кілька разів думав і переконався: Президент зробив правильний вибір. І ми з Віктором Івановичем, до речі, дуже швидко знайшли спільну мову. Хіба що перші два тижні стосунки були трохи натягнуті — притиралися...

Узагалі, про Балогу я вам скажу абсолютно відверто: по—перше, він дуже багато зробив. По—друге, він дуже потужний менеджер. І по—третє, ми повинні бути коректними як до нього, так і до самих себе. Балога доклав максимум зусиль до того, щоб відбулася та ситуація, яку ми маємо сьогодні, — починаючи від дострокових виборів і завершуючи формуванням демократичної коаліції. А решта — чутки.

— Але хіба методи, якими це робилося, відповідають обіцянкам зробити замість “другого уряду” — Адміністрації Президента Кучми — “звичайний” секретаріат, який тільки забезпечуватиме діяльність глави держави, а не гратиме власну “темну” гру? Хай яким позитивним буде завершення схем Балоги, але ж вони значною мірою повторюють методи Медведчука, колись так жорстко критикованого “помаранчевими”. Українська політика досі залишається “візантійською”...

— Політика насправді вся така. І в Європі теж. Цим традиціям, про які ви кажете, вже пару тисяч років. Таємні змови, перебігання з одного табору в інший — так було раніше, так є зараз, так буде надалі. Бо та політика, яку видно зовні, — це лише верхівка айсберга. І головне, щоб цей айсберг був принаймні білого, а не чорного кольору.

— Наш, ви вважаєте, білий?

— Ну він уже суттєво побілів (сміється).

— Якщо політика апріорі не може бути реально прозорою й демократичною, навіщо ж ви, йдучи на вибори в першій п’ятірці “НСНУ”, обіцяли її зробити саме такою?

— Я кажу про механізми політики, про її життя, яке в усіх країнах однакове. А в даному випадку треба дивитися не на механізм, а на цілі, які ставить перед собою та чи інша політична сила. Якщо вони світлі, то інколи доводиться йти на різні компроміси.

— Досягати світлої мети темними засобами? Десь ми це вже чули...

— А що робити? А якби, умовно кажучи, у нас на вистачало голосів для ухвалення бюджету?

— Тепер зрозуміло, чому за нього проголосувало й восьмеро комуністів.

— Так, “Нашу Україну” й Компартію складно назвати соратниками. Однак у нас є висока мета: досягнути хоча б тимчасової макроекономічної стабільності. І задля її досягнення були якісь поступки.

— Опонентам коаліції це сподобається. Так і чую, як вони, цитуючи ваші слова про досягнення мети будь—якими засобами, “відкривають виборцям очі”: “нашоукраїнці”, мовляв, вони тільки прикидаються такими чистенькими й хорошими, а насправді...

— Та ні, все правильно: ми справді чисті й хороші. А з опонентами я готовий подискутувати з будь—яких питань..

Ні, звісно, я міг би вам зараз розповідати про те, яка прозора й чудова у нас політика, як усе насправді красиво, жодних змов і “візантійщини”... Хтось, мабуть, так вам і розкаже. Але навіщо? Це можна розповідати хіба що людям, які анітрохи не цікавляться політичними процесами. А той прошарок суспільства, який читає “Україну молоду”, думаю, в таку казку однаково не повірив би.

— Інколи навіть дуже розумні люди вірять тому, що кажуть політики...

— І це правильно. Знаєте фразу: “Никому верить нельзя. Мне — можно” (сміється).
“Я був противником гасла про скасування депутатської недоторканності”

— Пане Арсенію, скажіть: чи правда, що багато хто з “НУ-НС” ішов на вибори під “широку” коаліцію — усупереч деклараціям про створення парламентської більшості винятково з БЮТ? І саме ці приховані наміри були причиною відмов підписувати коаліційну угоду..

— Думаю, частина кандидатів ішли не під “широку” чи “вузьку” коаліцію, а під те, щоб їхня політична сила була у владі. А який інструмент досягнення цієї влади — на це могли бути різні погляди. Тому суто гіпотетично могла бути й коаліція з “регіоналами”. Але її не відбулося. І слава Богу.

— А коли, до речі, буде реалізовано ще одну передвиборчу обіцянку “НУ-НС”, дуже схожу на популістську, — щодо скасування депутатської недоторканності?

— Я був одним із найзатятіших противників цього гасла. Бо аж ніяк не вважаю скасування депутатської недоторканності ключовим пріоритетом. Таке гасло визначив штаб (блоку “НУ-НС”), але, чесно кажучи, я не вважаю, що це було дуже розумно. І голова штабу Віктор Балога, між іншим, це теж неабияк критикував. Але були проведені якісь дослідження, анкетування, які визначили, що саме слоган про зняття недоторканності треба зробити основним. Так, це має бути одним з елементів правової держави, коли закон — один для всіх. Але він далеко не ключовий.

— Однак якщо вже взяли зобов’язання, то маєте тепер скасувати.

— Безперечно, так і буде. З цього приводу вже зареєстрований не один законопроект. Але ж там є специфіка: аби скасувати депутатську недоторканність, треба змінювати Конституцію. На це потрібно кілька сесій ВР і триста голосів. І це цілком можливо. Хай хтось із депутатів тільки спробує на очах у виборців не проголосувати.

Тут головне — щоб не доводили недоторканність до абсурду: народний депутат не повинен нести відповідальність за свої політичні висловлювання.
“Книжку про банківську кризу я написав, але поки що її не роздаю — занадто жорстка вийшла”

— Недарма ви в одному з інтерв’ю зізналися, що завжди відповідаєте на запитання так, аби кожен міг почути те, що хоче почути...

— Але тільки так я можу донести до опонента те, що хочу йому сказати! Бо якщо я одразу скажу: “Ні!”, то далі він просто не слухатиме. А я кажу: “Так! Але...” — і далі по тексту (сміється).

— Не дивно, що свого часу Президент запропонував саме вашу кандидатуру на посаду міністра закордонних справ. Ви — вроджений дипломат.

— А тепер уже й фаховий! (сміється)

— Так, ви в чому тільки не фахівець. У свої 33 роки вже стільки поважних посад змінили...

— ...Що вже давно на пенсію пора?

— Ні, просто очевидно, що ви людина амбіційна, яка хоче стрибнути високо. Ви з самого початку планували опинитися у владі?

— Я ще зі школи мав плани довести, що здатен реалізувати будь—яке завдання. Спочатку був бізнес. Але там я вже все, що хотів, зробив і заробив. Бізнес має дуже вузький прошарок людей, які в тобі зацікавлені й на яких ти працюєш. Тому мені це вже не цікаво: у 2001 році я побачив, що цей етап для мене вже пройдений, і пішов у публічну владу. Тим паче що для цього були всі підстави, бо на своїй попередній роботі я був пов’язаний у тому числі й із державною владою.

—  Так—так, он у ваших неофіційних біографіях не без натяку пишуть, що ви і з фірмами Папієва (раніше — соціал—демократа (об’єднаного), донедавна — міністра праці в уряді Януковича. — Ред.), і покійного Плужникова (високопоставленого члена СДПУ(о)) співпрацювали...

— О Господи... (з придихом, піднімаючи очі догори). Пишуть, вибачте, сон старої кобили. Хоч би в мене хто про це спитав! Коли я працював з Мішею Папієвим, у мене було ще зо два десятки клієнтів у Чернівцях. А Михайло тоді ще навіть не знав, як пишеться “СДПУ(о)”, бо такої партії і в зародку не було. Папієв тоді мав фірму, яка працювала на “АвтоЗАЗ”, виробляла якесь обладнання. У мене таких клієнтів було... Наприклад, весь “Чернівціоблмолпром” — це 16 заводів, до речі. Об’єднане автотранспортне підприємство — теж близько 20 підприємств. І серед них усіх — Папієв. Як можна шукати в цьому якийсь політичний підтекст?!

А з Плужниковим я взагалі ніколи не працював. Ми вперше зустрілися на моєму представленні в Нацбанку (у 2003 році Яценюка призначили першим заступником голови НБУ. — Ред.). Плужников був членом ради НБУ. Ні, брешу — тоді ми вперше поспілкувалися. А побачив я його вперше справді в Чернівцях: він шукав фірму, щоб працювати, але ми з ним не дійшли згоди. І разом ніколи не працювали.

Про кого там ще кажуть із моїх “знайомих”? Із Пінчуком я познайомився у 2005—му, вже коли був міністром економіки... Ага, Тигіпко — із ним ми справді зналися й раніше. Мене товариш із ним познайомив. До речі, дуже хороше було знайомство, і коли він набирав команду (Тигіпко очолював Нацбанк у 2002—2004 рр. — Ред.), то про мене згадав.

— До речі, коли вас трохи так некрасиво “пішли” з Нацбанку, який під час Майдану втримався “на плаву” значною мірою саме завдяки зусиллям Яценюка, то здавалося, що ви не на жарт образитеся на “помаранчеву” команду.

— Ну неприємно було, звісно. Але я ж не на “помаранчеву” команду, а на Діда образився (сміється).

— На Стельмаха (голову НБУ) тобто?

— Ну так! (сміється). Згодом це якось минулося. Правда, книжку про банківську кризу я потім написав, але поки що її не роздаю — занадто жорстка вийшла.
“Я — наступник Ющенка? Це дурня”

— Яка з вашого калейдоскопу посад вам на даний момент найбільше припала до душі?

— Я в кожній посаді себе знаходжу.

— Так, і кажете журналістам, що в кожен кабінет заходите з думкою про те, як будете з нього виходити... Але все—таки?

— Нацбанк був дуже хорошим, дуже цікавим етапом... І МЗС був цікавий. Та побачимо — може, далі буде ще цікавіше (усміхається).

— А що далі? Ви вже зараз посідаєте одну з трьох найголовніших у державі посад. Попереду — хіба що президентство. І дехто вже пророкує вас у “наступники” Ющенка.

— Та ну, це дурня. Усі ці розмови про Яценюка—“наступника” — не більше, ніж дискредитація мене особисто. Це один з методів створити мені проблеми у стосунках з різними людьми. Я ці питання навіть близько не розглядаю.

— Хіба поганий той політик, який мріє стати Президентом?

— Знаєте, в чому біда України? В тому, що в ній немає жодного політика, який би не мріяв стати Президентом. Ну принаймні Прем’єр—міністром або хоча б Головою Верховної Ради. Це трагедія для держави насправді.

— А якщо, скажімо, сам Президент вас попросить?

— Наш Президент — молодий, із першим терміном... Навіщо йому мене просити?! Конституцією передбачена можливість балотуватися вдруге.

— Ви знову відповідаєте дипломатично.

— Та який з мене Президент? (Підсміюється). Ви подивіться, яка тут (киває у бік сесійної зали) божевільня — я он із цим хай розберусь...
“Я зацікавлений у тому, щоб Партія регіонів була сильною й монолітною”

— Коли Президент вас висував на Голову ВР, то сказав, що Яценюк здатний об’єднати парламент. У вас ще не зникло бажання це робити — після того, як із перших же днів ви потрапили в гущу протистояння, навіть фізичного?

— Такі речі — нормальне явище. Це — парламент. Верховну Раду об’єднати можна, але не політичні сили. Їх і не треба об’єднувати, бо тоді вони зітруться з лиця землі. А нам потрібні і влада, й опозиція. І особисто я зацікавлений у тому, щоб Партія регіонів була нормальною, сильною й монолітною — для того, аби бути потужною опозицією. І щоб ця опозиція була більш конструктивною, ніж свого часу “Наша Україна” і БЮТ. Ніколи не варто забувати про те, що опозиція рано чи пізно стає владою, і навпаки. Тому в інтересах держави, аби обидві ці складові політикуму були сильними й розумними.
“Ходжу в простий спортзал. А на “Іронію долі—2” не ходив принципово”

— Пане Арсенію, давайте трохи змінимо тему. Зрозуміло, що ви — дуже зайнята людина. Сім’я, дружина не ремствує, що ви так рідко буваєте вдома? Мабуть, і дітям доводиться приділяти менше уваги, ніж хотілося б...

— Ні, сім’я у мене — в автономному плаванні (сміється). Діти ростуть, дружина ними займається, батьки приїжджають — усе нормально.

— А встигаєте, скажімо, хоч фільм по телевізору подивитися в родинному колі?

— Та ми й у кінотеатри ходимо! От якраз два тижні тому з малою ходили, з Христиною. Не пам’ятаю, як називається, — дитячий фільм, хороший.

— Іронію долі—2” перед Новим роком не дивилися?

— Ні, я спеціально на неї не пішов. Не хочу розчаровуватися. Бо це, на мій погляд, як копія, яка завжди на порядок гірша й дешевша за оригінал. І дивитися нема чого — краще ще раз переглянути оригінал.

— І все ж, завдяки чому ви постійно залишаєтеся таким енергійним?

— Ну я ще й на спорт двічі на тиждень ходжу. Залізо тягаю.

— Це вас Тигіпко заохотив?

— Так, він щодня о дванадцятій ішов “качатися”. Просто в Нацбанку був спортзал. Але я із власної ініціативи ходжу — пізно увечері. У звичайний зал на Лівому березі, разом з іншими людьми займаюся. Треба тримати себе у фізичній формі.

А психологічні навантаження набагато важчі, ніж фізичні. Для мене головне — не розслаблятися. Працювати 24 години на добу — це драйв. А щойно розслаблюся — відчуваю, як по мені починає повзти лінь. Вона, падлюка, живе в кожному з нас, тому головне — не дозволити їй тебе захопити.

— До речі, якщо ви в “прості” спортзали ходите, то, може, й на роботу без “мигалок” їздите?

— Без. І в “корках” не застрягаю, бо о сьомій ранку, коли я їду на роботу, їх ще й близько нема. Добираюся за 25 хвилин. А з кортежем — один раз навмисне спробував — за 18. І заради цих семи хвилин різниці треба перекривати все місто?..

Яценюк Арсеній Петрович

Народився 22 травня 1974 р. у м. Чернівці

Освіта: вища. Закінчив Чернівецький державний університет, юридичний факультет, правознавство (1996); Чернівецький торгово—економічний інститут Київського торгово—економічного університету, спеціальність “облік і аудит” (2001).

12.1992—09.1997 — президент юридичної фірми “ЮРЕК—ЛТД”, м. Чернівці. 01.1998—12.1998 — консультант кредитного департаменту Акціонерного поштово—пенсійного банку “Аваль”, м. Київ. 12.1998—09.2001 — радник, заступник голови правління АППБ “Аваль”. 09.2001—11.01.2003 — міністр економіки АР Крим. 01.2003—02.2005 — перший помічник голови Національного банку України (фактично — в. о. голови НБУ). 09.03.2005—09.2005 — заступник голови Одеської облдержадміністрації. 27.09.2005—04.08.2006 — міністр економіки України. З 20.09.2006 — перший заступник голови Секретаріату Президента — представник Президента України в Кабінеті Міністрів. 21.03—04.12.2007 року — міністр закордонних справ. Відтак — Голова Верховної Ради України.

До парламенту VI скликання обраний за списком блоку “Наша Україна — Народна самооборона” (№5).

Кандидат економічних наук.

Одружений, виховує двох дочок.

 “У Канаду — всім колгоспом”
“Україна молода” була першою газетою, якій Яценюк повідомив, де проведе новорічні свята

— Арсенію Петровичу, з огляду на вашу зайнятість, у вас у сім’ї святкування Нового року взагалі намічається?

— Аякже! (Сміється). До речі, “Україна молода” — перше видання, якому я кажу, де ми зустрічатимемо Новий рік. У Канаді. Всією сім’єю, “всім колгоспом” летимо. Там велика українська діаспора, ми їдемо аж туди, куди перші українці прибули, — в Альберту. Прем’єр цієї провінції — теж українець, його прізвище, до речі, Стельмах (голосно сміється). І Святий вечір, і Різдво там проведемо.

— За державні гроші летите?

— Е ні, це приватна поїздка. У мене, слава Богу, декларація [про доходи] така, що це не проблема. А чартерами я навіть по роботі не літаю — хіба що туди, куди рейсовим літаком добратися неможливо (усміхається, маючи на увазі недавні заяви Миколи Рудьковського про те, як міністр закордонних справ Яценюк чартерним літаком літав у колишню Югославію).

Інтер'єр

Кабінет Яценюка: ялинки і “жучки”

У передноворічній Верховній Раді — порожньо й пахне глицею. Святково розцяцьковані, розкішні смереки — ледве не за кожним рогом. У кабінеті Голови їх одразу дві. Точніше, саме смерека одна — висока, до самої стелі, стильно прикрашена однаковими червоними кулями. Стоїть це дерево біля входу, і від робочого місця спікера його відділяє довгий “переговорний” стіл. “О, я ж кажу, що це смерека! — радісно констатує Арсеній Яценюк у відповідь на мій захоплений коментар. — А вони мене запевняють, що ялинка. Село!”.

Самому Яценюкові більше до душі якраз невелика, але дуже пухнаста й надзвичайно гарно (у зовсім “нерадянській”, швидше, західній манері) прикрашена ялинка, розташована поруч із робочим столом.

Кабінет Голови ВР вельми незатишний: довжелезний, обставлений так, що, здається, з радянських часів тут нічого й не змінилося. “Справді, ці меблі купила ще Валентина Шевченко (Голова Президії Верховної Ради УРСР у 1984—1990 рр. — Ред.), — підтверджує Яценюк. — Це символи епохи, тому вони, я вважаю, повинні залишитись. І нічого тут не міняю”.

Щодо “нічого”, то, як з’ясувалося, це не зовсім так. На невеличкому столику під стіною стоїть портрет Віктора Ющенка зі свічкою в руках, поруч — велика українська лялька в народному строї. “Справді, і портрет, і цю бабу, тобто українку, я приніс”, — визнає Арсеній Петрович. І великий дерев’яний хрест, який висить на стіні по ліву руку від робочого місця Голови, теж “зайшов” у кабінет разом із ним.

А ще тепер у кабінеті спікера — багато ікон, на вигляд старовинних. “Ікони, мабуть, при мені тут з’явилися вперше”, — припускає Яценюк. Принагідно з’ясовується, що саме йому належить велика картина, яка тепер висить на стіні. “І ще телевізор я притягнув”. Телевізор, до речі, величезний, плазмовий, понад метр по діагоналі. “А все інше тут — старе”, — роззираючись, підбиває підсумки кабінетного огляду молодий спікер.

Нічого особистого у спадок наступникові попередній Голова ВР Олександр Мороз не залишив. Ні записки, як свого часу Юлія Тимошенко наступному Прем’єр—міністрові Юрію Єханурову, ні якогось диктофона під диваном... Звісно, заходи безпеки щодо охорони кабінету спікера парламенту, як й інших перших осіб держави, дуже суворі. Коли Голова надовго з нього виходить, двері опломбовують. Відчиняють тільки після того, як охорона з—під будинку ВР повідомляє, що господар кабінету повертається. До слова, Яценюк зізнався, що його “дуже злостить” постійна необхідність усюди ходити з охоронцями. “Я, ще будучи міністром, мріяв цього збутися, але нічого не вдієш — так записано в законі [про державну охорону]. Утім вони знають, що мене дратують, тому намагаються не потрапляти на очі”, — розповів Арсеній Петрович.

Як відомо, наявність охоронців і пломб на дверях не рятує від “жучків”: не дарма ж Голова ВР IV скликання Володимир Литвин скаржився на те, що його розмови прослуховують. Але Яценюк “прослушки” не боїться. “Та хай слухають! — махнув рукою пан Арсен, подивившись кудись на стелю. — Головне — дурниць не треба говорити. А в іншому за сучасних технологій неважливо, слухають чи ні: якщо треба — придумають. І голос твій зроблять, ще й фотографію приліплять. І все одно будеш як дурень. Так що я цим точно не переймаюся”, — сміючись, запевняє наймолодший в історії України Голова парламенту.

Леся ШОВКУН