“Нашого татка вже відкопали?..”

Наразі тривають пошуки інших трьох їхніх колег .

Темно, немов у могилі. Тихо, немов у могилі. Моторошно, немов у могилі. Ці порівняння — дуже влучна характеристика отого місця, звідки немає вороття. Хоча водночас, трапляється, глибоко під землею бувають закутки, де ще темніше, тихіше і моторошніше. Йдеться про так звані “кам’яні мішки”, в яких після обвалу гірської породи чи вугілля опиняються шахтарі. І ті, кого рятувальникам згодом вдається “відкопати”, щиро зізнаються: вони на власному досвіді перевірили, що означає бути похованим живцем. Тому й не дивно, що день, коли бранцям підземелля нарешті вдалося побачили світло ліхтаря першого рятувальника, вони вважають другим днем свого народження.

Досвід “Полтавської”

Вугільні пласти крутого падіння мають і “крутий” норов. Принаймні, раптові обвали тут, на жаль, не таке й рідкісне явище. Саме така аварія сталася в середині квітня в Єнакієвому на шахті “Полтавська”. Обвал породи на горизонті 477 метрів враз відрізав шлях до поверхні двом вибійникам. У “кам’яному мішку” опинилися Сергій Задорожний та Володимир Коробов, доля яких аж дві доби була невідомою. Шахтарі “Полтавської” розпочали пошуки зниклих під завалами товаришів ще до прибуття гірничорятувальників. 17 кращих вибійників, змінюючись через кожні три години, взялися пробивати вертикальну виробку до того місця, де могли перебувати потерпілі колеги. Час спливав, однак дуже довго не вдавалося навіть встановити зв’язок із бранцями підземелля. Дві сім’ї, де батьків з­під землі чекали п’ятеро дітей, час від часу навідувалися до церкви й молилися за своїх годувальників. А ще тут повірили запевненню тутешньої провидиці, яка стверджувала: “Живі й неушкоджені...”

Та це підтвердилося аж через дві доби, коли вибійники вже пройшли через завали понад 30 метрів і нарешті двом із них удалося дістатися до “полонених”. Колег із другим днем народження першим привітав вибійник Сергій Коршун, чий молоток виявився “легким”, бо пробив нішу, через яку потерпілі повзком нарешті вилізли з тісного закутка. Тоді, звісно, ніхто навіть не міг передбачити, що згаданий досвід доведеться використовувати вже через якихось два тижні. 4 травня схожа аварія сталася в Дзержинську на шахті “Новодзержинська”. На глибині 585 метрів після обвалу крівлі у лаві та відкатному штреку відрізаними від поверхні виявилися дев’ять гірників. Причому були сподівання, що тільки троє з них перебували безпосередньо у небезпечній зоні. Інші мали шанс на порятунок, бо були у відносно безпечному місці.

І знову почалися “розкопки”, в яких взяли участь кращі вибійники “Новодзержинської” та з сусідніх шахт. Перші результати пошуків були невтішними — натрапили на тіло одного колеги. Потім знайшли без ознак життя іншого. Потім ще одного мертвого... Та коли після обвалу минуло вже дві з половиною доби, вдалося дістатися до тупикового забою штреку, де “замурованими” виявилися троє вцілілих гірників. Ще через півгодини — о 7.20 ранку — вони нарешті піднялися нагора й побачили денне світло. Троє колег по нещастю та водночас по щасливому звільненню, прохідники Сергій Крошко, Валерій Полежак та Вадим Ракіцяну, знову разом — тепер у палаті неврологічного відділення Донецької обласної лікарні профзахворювань.

“Це була звичайна зміна, — розповідає наймолодший із них 33річний Вадим Ракіцяну. — Я саме був на породонавантажувальній машині, де ми по черзі працюємо. Шум від неї сильний, тому момент обвалу я, швидше, не почув, а відчув: немов вибухова хвиля пройшла і пилюка здійнялася. Коли трохи заспокоїлося, почали роздивлятися довкола. І ще якийсь час чули звуки обвалу. Потім усе стихло”.

Прохідники почали шукати хід, однак невдовзі переконалися, що без сторонньої допомоги не вибратися. “Вода у нас була з собою, а ще на штреці знайшли запас, який колись тут залишали, — каже Вадим Ракіцяну. — Повітря йшло через щілини. Тому набралися терпіння й чекали. А ще час від часу грюкали по рамах, по трубах, аби підказати рятувальникам своє місцеперебування. Довгий час у відповідь не було чути жодного звуку. І це було найважче. Трохи заспокоїлися, лише коли почули роботу молотка, зрозуміли, що до нас пробиваються. І тільки молоток затихне на хвилину чи дві, здається, що він затих назавжди. Чи може повернуть в інший бік? Це були непрості хвилини, які тоді здавалися годинами...”.

Валерія вдома чекали дружина з десятирічним сином. Як розповіла потім жінка, хлопчик щоранку схоплювався із запитанням: “Папку відкопали?..” Радісну звістку син дізнався аж на третій ранок чекання.

“Час визначав по щетині на щоках...”

Серед трьох прохідників, які опинилися у “кам’яному мішку”, 41річний Сергій Крошко мав найбільший гірняцький досвід — 19 з “хвостиком” років роботи під землею. Тому він “узяв командування на себе”. Саме він запропонував економити світло та воду. Ліхтарі вмикали тільки коли пробували розібрати завал. А воду вживали невеликими порціями, бо коли надійде допомога, точно сказати ніхто не міг. “До кінця зміни залишалося вже з півгодини, коли стався потужний динамічний удар, — розповідає Сергій Крошко. — Пішла сильна хвиля і пилюка піднялася — геть нічого не видно. Після того, як розвиднилося, ми спробували вилізти з­під завалу. Пройшли метрів три, наштовхулися на завал. Обійшли його і пробилися через ходок з лівого боку внизу. Та далі там усе міцно затиснуто. До того ж ми натрапили на тіло вибійника, засипане породою. А потім з іншого боку наштовхнулися на ще одного загиблого...”.

Досвідчений гірник підтверджує, що перші години під завалом були найважчими. Адже на їх відстукування по металевих конструкціям довго не було відповіді. Що означало: масштаб аварії серйозний, і, аби звільнити їх з кам’яної пастки, знадобиться чимало часу й зусиль. “Довго відстуків на наші сигнали та роботи молотків ми не чули, — продовжує Сергій. — Ми знали, рятувальники ще визначаються, як краще обійти завали і до нас дістатися, але час абсолютної тиші був дуже гнітючим. А час, до речі, я хлопцям визначав за найточнішим годинником — по щетині на щоках. Кажу: о, вже доба минула, потім друга, пішла третя...”

Ми спілкувалися із врятованими, коли на шахті “Ново­дзержинська” продовжували шукати ще трьох гірників, доля яких була невідомою. Та один із прохідників уже тоді зізнався, що шанси вціліти комусь під землею мінімальні: “Якби хто побачив, що там відбувається, зрозумів би — надії майже немає...” .

Павло КУЩ