“Крадос” у “демоса”

Чи варто йти шляхом граблів і далі, якщо на голові вже вдосталь гуль?

Чотири роки тому був день, коли, попри все, раділи і переможці, і ті, що програли. 8 грудня 2004—го стало останнім днем Помаранчевої революції. У Верховній Раді ухвалили “великий пакет” — низку законів, які регламентували “третій тур” виборів, змінювали склад Центрвиборчкому, а також переписували Конституцію. Задля уникнення загострень “помаранчеві” політики погодилися на перехід із президентсько—парламентського устрою до парламентсько—президентського. За такий конституційний проект проголосувало 398 народних депутатів.

Напевне, грудень є “політреформенним” місяцем, бо нині, щойно запахло зимою, деякі політики знову почали виношувати план конституційних змін. Новий проект має зміст парламентської республіки, в якій Президента, можливо, обиратимуть депутати. Це викликає багато питань. Бо тривожно доручати владу в руки органу, який у нас остаточно дескридитований, який протягом року більше простоював, аніж працював.
Біля розбитого корита

Дивлячись на мітинговому майдані Незалежності—2004 новини з Верховної Ради, ми сподівалися, що політреформа структурує суспільство і врятує нас від майбутніх диктаторів. Так казали політики й агітатори. Задля того, аби процес структуризації суспільства відбувався швидше, запровадили вибори за суто партійними списками. Найбільш проворні парламентські сили одержали можливість формувати коаліцію. А також те, заради чого твориться коаліція, — уряд із підсиленими повноваженнями. У 2006 році — саме тоді вступила в дію оновлена Конституція — держава почала жити за новими правилами.

Відтоді почуваєш себе зовсім не структурованим громадянином парламентсько—президентської республіки, а старою, якій багато хотілося від життя, а вона лишилася сидіти біля розбитого корита. Бо справді, якщо подивитися у вікно, а ще краще — в телевізор на роботу Верховної Ради, — жодної “структуризації” не видно. Пересічні громадяни, якщо в чомусь і впорядкували свої погляди, то тільки в тому, що політики — “погані”. Поділ на лівих і правих, лібералів і консерваторів? Про що ви! У нас є політичні сили, які перед кожними виборами міняють ідеологічні засади, а хтось вимагає від людей примарної структуризації.

Найперше — структуризація мала початися з політикуму. Запровадження коаліції змушувало партії і блоки знаходити між собою спільні погляди. Таких коаліцій було дві з лишком. “Лишок” — це альянс БЮТ і “Нашої України” зразка 2006 року, поділений на спікерські амбіції Олександра Мороза та Соцпартії. Сан Санич пішов у союз із Партією регіонів і комуністами — це була перша коаліція. Її наступницею був союз БЮТ і “НУНС”, почилий у вересні цього року.

Доводиться констатувати: інститут коаліції себе не виправдав. За два роки, прожитих за правилами нової політреформи, парламент було двічі розпущено, й обидва рази — через проблеми з коаліцією. У 2007 році це закінчилося достроковими виборами, а в 2008—му рушниця не вистрелила. Можна шукати багато причин, чому настав кінець цих коаліцій. Але початок кінця (або просто початок) завжди був однаковий — боротьба за владу та повноваження. Більшість своєї енергії українські політики, на жаль, витрачають на боротьбу один із одним.
Депутати чи кнопкодави?

Відколи у Верховній Раді зникли незалежні народні депутати — там зникло й відчуття змагальності. Колись один із народних депутатів скаржився кореспондентові “УМ”, що “в парламенті вже далеко не ті часи, коли один народний депутат міг вийти на трибуну і своїм виступом переламати ситуацію в залі”. Зараз усі депутати прив’язані до партій. Інакодумство не вітається, покірність — заохочується. Іван Плющ, який не ввійшов у демократичну коаліцію, Святослав Вакарчук, який добровільно відмовився від мандата, і Тарас Чорновіл, який порвав із Партією регіонів, — чи не єдині винятки (демарші Ігоря Рибакова та Юрія Бута рахувати не будемо).

Парламентаризм в Україні перетворився на авторитаризм партійних лідерів. Депутати голосують так, як вирішать керівники (це яскраво видно на прикладі БЮТ) або спонсори (часто помітно в Блоці Литвина та Партії регіонів).

Ні, партійна дисципліна — хороша річ. Але не тоді, коли рішення приймають троє чи п’ятеро осіб на весь парламент. Бо навіщо тоді взагалі Верховна Рада, навіщо аж 450 депутатів? Чи не краще сформувати раду старійшин, до якої ввійшли би по лідеру та по спонсору від кожної партії — нехай вони і приймають рішення? Такий законодавчий орган обходився б державній кишені значно дешевше.

Єдина фракція, яка проявляє у парламенті демократизм, — “Наша Україна — Народна самооборона”. Втім, щоб назвати її фракцією, доводиться тягнути себе за язик. Поділена на групи, вона голосує по—різному чи не за кожне питання порядку денного. Ба більше, в кожній із груп “НУНС” є свої інакодумці. За цю розхристаність “нашоукраїнцям” перепадає чимало критики і від конкурентів по парламенту, і від виборців. Але спитайте, чи не заз­дрить “нашоукраїнському” вільнодумству БЮТівець, якого змусили до партійної дисципліни під час голосування за використання російської мови в органах влади. Звичайно, заздрить!

До речі, це ще добре, що в нас не діє імперативний мандат, — інакше покора була б узагалі тотальною, а на місце ненадійної особи керівники блоку негайно ставили б наступного зі списку.

Вибори за партійними списками ще більше віддалили депутатів від виборців. Коли в Україні діяла мажоритарна або напівмажоритарна система, ми скаржилися на те, що такі вибори проводяться недемократично. Депутатами найчастіше робилися ставленики адмінресурсу. А потім вони перебігали між фракціями, забували про свій округ — і лови вітру в полі.

Наївшись одного, прийшли до висновку, що треба все міняти і рубанули з—за плеча: взагалі відмовилися від “мажоритарки”. Але тепер депутати де—факто стали ще менш контрольованими. Партійні списки є закритими. Люди не можуть на них впливати і зазвичай не дивляться, хто іде 30—м номером чи, тим більше180—м (який є прохідним для Партії регіонів).

Чим далі в ліс, тим більше посилюється переконання, що мажоритарна система мала більше плюсів, ніж чиста пропорційна. Її найбільший негатив — неможливість відкликати депутата. Але це можна було б виправити, прийнявши зміни до законодавства.
Президентам тут не місце?

Через чотири року після прийняття “великого пакета” політична реформа знову виходить на порядок денний. Минулої весни Віктор Ющенко намагався переграти ситуацію і провести “контрреформацію” — розширити повноваження Президента. Але Віктор Янукович і Юлія Тимошенко зібралися тягти воза в інший бік. Незважаючи на те, що у парламенті часто панує безлад, його збираються посилити ще більше.

Що цікаво: Тимошенко чотири роки тому була затятим противником обмеження повноважень Президента. І якраз фракція Тимошенко була єдиною силою, яка 8 грудня 2004 року не дала голосів за політреформу (крім проющенківського Анатолія Матвієнка). Але тепер Юлія Володимирівна агітує не просто за парламентсько—президентську республіку, а взагалі за парламентську.

Апогеєм новітніх конституційних змін можуть стати вибори Президента в парламенті. Поки що автори проекту лише обмірковують, чи підіймати на знамена таку ініціативу, чи ні. “Пожежної” схеми остерігається багато хто з нардепів навіть у фракціях БЮТ і ПР. Адже, якщо зважити на устрій фракцій, вибори Президента перетворяться на “сходняк”. Голосування за главу держави звершать навіть не 450, а троє—п’ятеро людей.

Тільки де тут демократія — “демос” і “кратос”, влада і сила народу?
Коментарі

Юрій Якименко, директор політико—правових програм Центру Разумкова:

— Головними ознаками демократичної держави є два критерії — відповідальність і прозорість влади перед громадянами, а також ефективність влади. Обрання Президента в парламенті не сприяє реалізації ні першого, ні другого. Бо громадяни втрачають фактично останній інститут, який вони самі, без партій можуть обирати прямим голосуванням. За такого розвитку подій влада концентрується в собі, стає ще більш замкнутою. Виборці не можуть впливати на виборчі списки, на склад парламенту. Якщо органу, який сам є закритим, передати ще й право вибирати Президента — ми отримаємо відсторонену владу на п’ять років. Тобто влада не стане більш підзвітною народові.

Нинішній рівень тіньової політики та політичної корупції в парламенті накладе відбиток і на посаду Президента. Це вплине не лише на довіру до глави держави всередині країни, а й, зважаючи на повноваження Президента в зовнішній політиці, — накладе шлейф на міжнародні відносини.

Дивлячись на те, що сьогодні відбувається у Верховній Раді, можна сказати, що влада не стане більш ефективною, якщо Президента обиратиме парламент. Замість цього треба вносити інші зміни до Конституції — які б полегшили взаємодію між органами влади і знімали існуючі проблеми. Це дуже просто: достатньо усунути недоліки, які є причинами конфліктів.

Із 2002 року політична реформа перестала бути власне реформою Конституції. Вона завжди ініціювалася через приватні інтереси у певній кон’юнктурі. Якщо ми згадаємо конституційні ініціативи 2002 року, то тоді метою було не допустити обрання певної особи Президентом. Коли ця особа все—таки була обрана главою держави, в дію вступила конституційна реформа, котра обмежувала повноваження. Зараз є нова кон’юнктура: маємо двох найбільш рейтингових кандидатів на посаду Президента. Вони хочуть так прописати Конституцію, щоб їм дісталися приблизно рівні призи.

Віталій Кулик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства

— Виборці не хочуть передавати парламенту свої права під час виборів Президента. Люди хочуть самі голосувати. Крім того, виборці не бачать у парламентських силах відображення своїх інтересів. Політики не виправдали надій, які люди покладали на них у 2007 році. Більше 60 відсотків громадян вважають, що зробили на минулих виборах неправильний вибір або вагаються у своєму виборі. Це вказує на низьку довіру до парламенту як до органу влади, а також до тих сил, які в ньому представлені. Верховна Рада досі не розглянула “антикризові” закони. Навіть більше, вони ще не пройшли розгляд у комітетах. Для нашого парламенту цікавіше гратися в конституційну реформу, створення коаліцій, аніж вирішувати антикризові проекти.

Володимир СЕМКІВ