Кому болото, а кому злото

До анналів вітчизняної історії цьогорічна липнева повінь потрапить принаймні через дві обставини: небачені досі на західноукраїнських землях розливи рік і нечувані обсяги державної фінансової допомоги, спрямованої на ліквідацію наслідків стихії. У світовій практиці знайдеться обмаль прикладів такої прискіпливої уваги першопосадовців, передусім Президента, до долі співвітчизників, які постраждали від шаленої води, бо, як зауважив Віктор Ющенко у перші дні потопу, “держава з моральної точки зору не може стояти осторонь такої біди”. Інших ресурсів зарадити горю тисяч громадян не було — у нас не діє система страхування, впроваджена в цивілізованому світі.

“Влада надала таку допомогу, що якби хтось сказав, що мало, то я вже й не знаю, яку кару треба придумати тій невдячній людині”, — підтвердила 70—річна Катерина Домин, мешканка Петрилова — одного з найбільш постраждалих від стихії населених пунктів Прикарпаття. 
Від кожного по підпису, кожному по потребі

Проте шурхіт великої маси грошей, що потекли з державної скарбниці на індивідуальні рахунки потерпілих, у декого з їхніх “непідтоплених” сусідів та керманичів місцевої влади викликав синдром золотої лихоманки. І випадки, коли господарі у поті чола поливали відрами не намочені повеневою вологою підлогу і стіни своїх осель, аби потрапити до заповітного списку, — не вершина фантазії. Ближче до неї — вигадники, котрі намагалися оформити підтоплення помешкань навіть на третіх поверхах багатоквартирних будинків.

Екстремальна ситуація, що склалася в перші дні повені, звісно ж, вимагала адекватної реакції органів влади, передусім щодо порятунку людей. Однак поспішність та ретельно не продумана урядовцями система розподілу компенсацій створювали саме те “каламутне” середовище, в якому зручно ловити дармову рибку. Лише співробітники Управління державної служби боротьби з економічною злочинністю, як повідомив виконувач обов’язків заступника начальника цього відомства на Прикарпатті Ігор Миськів, виявили 21 злочин при використанні бюджетних коштів, спрямованих на подолання наслідків стихії. Основним поясненням зловживань на постповеневому ґрунті, що звучали з вуст винуватців ( переважно сільських голів та секретарів сільрад), була та обставина, що “верхи” вимагали від них негайної передачі списків потерпілих, а вже потім комісії підтверджували чи спростовували достовірність цієї інформації. До остаточного реєстру прикарпатців, які претендували на фінансову допомогу держави, було включено 18 тисяч 260 осіб, розділених на три категорії. До першої зарахували тих, хто повністю втратив житло (вони мали право отримати компенсацію в розмірі 3850 гривень за кожний квадратний метр загальної площі помешкань, але не менше 100 тисяч гривень); до другої і третьої — господарів, будинки яких підлягали відновленню або потребували “косметичного” ремонту. Усього для виплат допомоги потерпілим від стихії мешканцям Івано—Франківщини Кабмін виділив 245 мільйонів гривень.
Зловживань — хоч греблю гати

Компенсаційні гроші пішли в народ і, як варто було очікувати, наробили гріхів. Правоохоронці та працівники КРУ по “гарячих” слідах виявили на теренах області різноманітних зловживань, пов’язаних із розподілом “повеневих” коштів, на загальну суму понад 22 мільйони гривень. Лише в невеличкому місті Тисмениця, де мешкає близько десяти тисяч осіб, за фіктивними списками, затвердженими службовими особами міськради, з резервного фонду держбюджету безпідставно було виплачено 720 тисяч гривень. У ще меншому за кількістю населення райцентрі Галич стараннями міського голови та секретаря міськради у списки, як з’ясувалося згодом, віртуально постраждалих потрапили власники 140 осель із двох багатоквартирних будинків по вулиці Вівчаренка, які незаконно отримали компенсацію на загальну суму 730 тисяч гривень.

Отримати отримали, але повертати незаконно здобуті кошти не поспішають. І навряд чи робитимуть це без рішення судів. Наскільки вдалося з’ясувати, лише одна особа — секретар однієї із сільрад Тисменицького району, загладжуючи власну провину, негайно повернула гроші, отримані за фіктивними документами.

У післяповеневих зловживань є і зворотний бік медалі: одних громадян наділяли дармовими грішми, інших позбавляли законної допомоги. Роздратовані бездіяльністю районної і місцевої влад, мешканці села Дубівці 27 серпня перекрили рух потягів на залізничній колії, що з’єднує Івано—Франківськ зі Львовом, поки не отримали письмової гарантії про те, що їх зарахують до другої категорії потерпілих.
Убогий ще вчора пияк тепер попиває коньяк

Держава щедрою рукою зробила благородний, але не зовсім зважений жест. Якщо фінансові зловживання оцінюються певними сумами грошей та конкретними статтями Кримінального кодексу, то несправедливість у делікатних площинах моралі безнадійно псує масову свідомість. “Дуже багато людей отримали гроші як нагороду за власне недбальство, — прокоментував проблеми з розподілом “повеневих” коштів голова Тлумацької райдержадміністрації Василь Сенів. — До мене на прийом якось прийшов обурений чоловік і сказав: “Де ж та справедливість? Я все життя працював, як віл, збудував хату на підвищеному фундаменті, а коли хлинула вода — робив на обійсті відвідні канали, носив мішки з піском, тобто власноруч протистояв стихії, і мій будинок постраждав мінімально. Зате мій сусід усе життя пиячив, а під час повені безтурботно спав на горищі. В нього хата така, що і без води розвалилася б через рік—два, а він отримав великі гроші за втрачене житло і тепер може пити дорогий коньяк. Мені ж майже нічого не виплатили”. Спрацював совковий принцип рівного розподілу, хоча в кожному окремому випадку втрачене житло мало різну оціночну вартість, а компенсацію всі отримали однакову”.

Ще один різновид несправедливості — оплата за “мертві” обійстя, на які після відходу їхніх власників в інші світи багато років не ступала нога нащадків. На ринку нерухомості такі “апартаменти”, де бур’яни перед повінню сягали дірявих дахів, не вартували ламаного шеляга, зате після стихії піднялося в ціні до 100 тисяч гривень — мінімальної суми компенсації за втрачене житло. Її видавали і тим, хто справді позбувся єдиного прихистку, й особам, котрі давно забули дорогу до села, де колись жили їхні предки. Ці гроші теж не пахнуть.
Береженого й Бог береже

Зони підвищеного ризику, пов’язані із загрозою повеней чи зсуву ґрунтів на Прикарпатті, відомі з давніх—давен — це передусім низинні території обабіч річок та обійстя, розташовані на схилах гір і пагорбів. Оскільки їхнім господарям за правом спадкової власності, особистим вибором чи з якихось інших непримусових обставин випало там мешкати, то єдиний спосіб уберегтися від загрози в один момент втратити все майно — застрахувати його. Нічого надійнішого людство поки що не придумало. На жаль, світова практика страхування нерухомого майна в Україні, зокрема й на Івано—Франківщині, приживається так само неохоче, як абрикоси в Карпатах.

— Із заявами про відшкодування збитків після повені до нас звернулося 4407 прикарпатців, — розповів  директор Івано—Франківської дирекції національної акціонерної страхової компанії “Оранта” Василь Кобелюк. — У середньому, їм виплачено по 8 тисяч гривень компенсації. Ми традиційно пропонуємо людям страхуватися на більші суми, проте багато хто взагалі відмовляється, а переважна більшість задовольняється мінімумом, мотивуючи це браком коштів”.

Відтепер мінімальна “орантівська” страхова сума майна встановлена в розмірі 5 тисяч гривень (для цього раз на рік треба сплатити готівкою 62 гривні 50 копійок), проте навряд чи до офісів страхових компаній вишикуються черги бажаючих негайно укласти договори, аби вберегтися від наслідків імовірних стихійних лих. Дехто із фахівців пояснює таку всенародну пасивність відсутністю в Україні культури страхування, хоча причина, мабуть, в іншому — в масовій свідомості ще не зарубцювалися гіркі спогади, залишені трастовими компаніями десятиліття тому за байдужого споглядання держави. Нині шахрайство у фінансових сферах зведено до мінімуму. Проте, як не парадоксально, але вітчизняна практика й тепер переконує, що простіше й дешевше не морочити собі голову страхуванням: не дай, Боже, чогось — держава ж у біді не залишить.

До речі

У високорозвинутих країнах страхування вже давно стало надійним механізмом відшкодування збитків. Приміром, у США ще з 1968 року діє Національна програма страхування від повеней. Вона передбачає обов’язкове придбання страховки при будівництві чи модернізації будівель у місцевостях підвищеного ризику. У квітні 2007 року шквальні вітри з дощами завдали Сполученим Штатам збитків на 2 мільярди доларів, при цьому страхові компанії відшкодували 1,6 мільярда доларів. Влітку того ж року збитки від катастрофічної повені у Великобританії оцінені загальною сумою в 7,2 мільярда доларів, 66 відсотків з яких відшкодували страховики. В Україні, за різними оцінками, страхові компанії поки що відшкодовують лише близько 20 відсотків збитків, заподіяних економіці та населенню країни надзвичайними подіями техногенного та природного характеру.

Іван КРАЙНІЙ