Втрачені шанси олігархів

Олігархи теж втратили всі шанси започаткувати нові тренди економічного розвитку, де б вони мали свої перспективи.

Тобто логіка така: політики можуть ризикувати своєю нікчемною позицією, бо в Україні уподобання політиків мають здебільшого ірраціональну природу. І ті, хто постійно використовують некомпетентність виборців, мають більшу популярність, ніж ті, хто пропонують складні підходи задля нової економіки, мало зрозумілі для виборців.

Але олігархи собі такого дозволити не можуть, бо мова йде про перспективи їх бізнесу: краще позбутися частини надприбутків, але мати шанс в новій економічній системі країни, ніж втратити все і не мати в новій економічній системі жодних шансів.

Шанс започаткувати процес стратегування у країні. Наші політики не є настільки зацікавленими та компетентними, щоб стратегувати на рівні країни. Але олігархи могли ініціювати та стимулювати процес стратегування.

Натомість вони перетворили стратегічну комунікацію на міжнародний піар, а розробки псевдостратегій на корпоративну рекламу. Справа дійшла до того, що вони разом з владою стали замовляти стратегії розвитку країни закордонним експертам, тобто знищували саму суть стратегічного підходу.

Шанс побудувати політичну систему, засновану не тільки на популізмі, але і на компетентності. Політики можуть собі дозволити мати політичну систему, засновану на лояльності до бізнесу та популізмі щодо виборців, а не на компетентності, бо вони не ризикують великим бізнесом.

Якщо щось піде не так, вони звалять провину на свого політичного конкурента. Але олігархи не можуть собі дозволити через корупцію оплачувати політичну систему, де домінує некомпетентний популізм, бо вони ризикують своїми великими грішми. Отже саме олігархи винуваті у відсутності політичної реформи, яка б створювала політичну систему компетентної, а не тільки популістичної влади.

Шанс на структурну економічну реформу в країні та реформу структури державного бюджету. Політики завжди можуть сказати — структурна реформа неможлива, бо зміна уряду відбувається приблизно раз на рік, що дозволяє тільки дізнатися про помилки їх попередників, але не дозволяє започаткувати будь-які реформи тривалістю в декілька років.

Саме олігархи могли стати гарантом здійснення довгострокових структурних реформ та довгострокових програм розвитку. Саме олігархи могли стимулювати перехід до конкурентної економічної системи, до збалансованої структури економіки, до диверсифікованих за джерелами походження доходів держбюджету. Але вони втратили цей шанс.

Шанс суттєво обмежити корупцію. Політики не можуть відмовитися брати хабарі і не можуть замовити створення некорупційної системи, бо вони сподіваються паразитувати на народній популярності за будь-якої системи.

Але олігархи могли використати частину своїх грошей на випрацювання нових підходів та створення нової економічної системи в країні, де корупція була б набагато меншою. Адже з чисто економічних міркувань, державна влада в некорупційній системі дешевша для олігархів.

Так, їхні прибутки спочатку знизяться, але маючи вже непоганий рівень потужності бізнесу, вони мають непогані шанси в новій конкурентній економіці. Отже саме олігархи найбільш винуваті у збереженні системної владної корупції.

Шанс вкласти надприбутки у технологічне переоснащення промисловості. Виявляється, коли витрачаєш гроші на політичну корупцію, то їх можна не витрачати на технологічну модернізацію, і держава закриє на це очі. Якби не криза, ми б так і не взнали, що впродовж останніх років олігархічний бізнес у технологічне переоснащення майже нічого не вкладав.

Тепер, після кризи, країна може значно втратити так важко здобуті ринки збуту навіть у тих економічних секторах, де експорт був досить розвиненим. Отже тільки олігархи винуваті у відсутності технологічного переоснащення своїх підприємств.

Шанс стати спонсорами і меценатами. Ця можливість була найбільш спотвореною навіть у її найкращих, з точки зору олігархів, проявах. Вони все переплутали, бо їм навіть у голову не приходило запитати: а що таке спонсорство та меценатство.

Меценат — не той, хто завозить в країну чужі культурні продукти, а той, хто допомагає вітчизняній культурі. Меценат не той, хто купує твори чужинця та багатія Даміана Херста, а той, хто допомагає бідним вітчизняним художникам.

Спонсор — не той, хто витративши 100 гривень на допомогу лікарням, дитячим будинкам чи фінансування освітніх програм, витрачає тисячі доларів на рекламу таких своїх дій. Бо це називається інакше — реклама. Спонсор це той, для кого сама підтримка соціальних проектів і є рекламою.

Отже спонсорство і меценатство українських олігархів має інші цілі. Витрата грошей на закордонні культурні оборудки є спробою створити собі імідж за кордоном, щоб захистити себе в разі спроб нової влади відібрати бізнес.

Витрата грошей на футбол — це частково бізнес, а частково та ж реклама. Витрата грошей на соціальні проекти всередині країні вкупі з потужною рекламою таких своїх дій — це не що інше, ніж спосіб купити собі соціальну індульгенцію. Отже практика спонсорства та меценатства в Україні досі не є доброчинною.

Шанс на інтелектуальний супровід корпоративного бізнесу. Політики роблять вигляд, що вони нічого не знали про кризу, або не хотіли сіяти паніку. Але як такими недалекоглядними могли бути олігархи, досі незрозуміло.

Оцінки міжнародних експертних організацій, оцінки МВФ, оцінки вітчизняних експертів — всі буквально кричали: насувається дуже серйозна криза.

Неготовність олігархів до кризи значною мірою пояснюється тільки одним — нестратегічним ставленням до свого бізнесу та зневажливим ставленням до інтелектуалів.

Шанс на корпоративну солідарність зі своїми працівниками в ситуації кризи. Під час кризи олігархи поводять себе як мародери — вони викидають людей на вулицю і створюють велике безробіття; вони користуються грою влади з курсом валют, через свої банки наживаючись на цьому.

Вони продовжують займатися корупцією та утримувати некомпетентну владу. Отже вони втрачають останній шанс на мирне знищення олігополії.

Соціокультурна драма олігархів полягає у спробі вижити за будь-яку ціну, не маючи історичної перспективи.

Проблема олігархів не в тому, що вони не потрібні як особистості чи професіонали, якраз навпаки. Проблема олігархів у тому, що поступово втрачаючи соціальну легітимність, не забезпечуючи економічну ефективність, з точки зору збалансованого розвитку всіх секторів економіки, вони не знайшли нічого кращого як продовжувати підкуп некомпетентної та популістичної влади та гальмувати процес знищення олігополії.

Олігархи втратили всі шанси на мирний та поступовий відхід від олігополії.

Отже олігополія в Україні сьогодні — соціально нелегітимна, економічно неефективна, політично руйнівна та історично безперспективна. Кожен політик і кожна політична партія, які будуть так чи інакше відстоювати олігополію чи захищати інтереси будь-якого олігарха, приречені на соціальну та політичну поразку.

Олігархи опираються знищенню неефективної системи олігополії. Тому олігархи — це витратний матеріал: ними можна розплатитися за кризу. Причому громадяни мають зробити це шляхом примусу щодо олігархів і тиску на владу через соціальні бунти та протести.

Україна без олігархів

Україна без олігархів можлива: її економіка, політика та соціальна структура будуть більш ефективними та легітимними поза системою олігополії. Приклад країн східної Європи це наочно підтверджує.

Як перший крок, потрібно прийняти чотири закони: закон про обмеження всевладдя олігархів під назвою “закон про обмеження дуже багатих”, закон про лобізм, закон про доброчинність та доброчинну діяльність, закон про декларацію майна та доходів державних і муніципальних службовців.

Закон про обмеження дуже багатих має три цілі: 1) обмеження надмірних статків; 2) контроль держави за інвестиціями дуже багатих; 3) публічна витрата коштів на політичні цілі.

Дуже багаті це ті, чий статок є порівнюваний з обсягом річного державного бюджету. Власність людей, загальний обсяг якої вищий за, наприклад, 1 відсоток обсягу річного державного бюджету, повинна примусово розукрупнюватися через часткову націоналізацію і продаж на відкритому тендері або перебування у державній власності, за умови передачі в управління зовнішнім (можливо і закордонним) управляючим.

І не потрібно боятися, що дуже багаті ховатимуть своє багатство через оформлення його на рідних чи друзів — все одно вплив групи рідних чи друзів завжди є менший, ніж вплив одного конкретного олігарха.

Метою цього не є сповільнити зростання багатства в приватній власності. Метою цього є зробити так, щоб статки дуже багатих не були концентрованими, не зростали швидше, ніж багатство цілої країни, не породжували системну корупцію у владі, не створювали монополізм декількох партій у політиці.

Якщо таке відбувається, олігархи мають занадто високий вплив на державну владу і цей вплив має корупційний характер, який проконтролювати неможливо.

Контроль держави за інвестиціями тих, хто має загальний статок більший за 0,5% відсотків річного бюджету відбувається через інвестиційні програми, які узгоджуються з державою. Це може відбуватися також через стратегічну раду інвесторів при КМУ.

Мета — зробити так, щоб внутрішні та зовнішні інвестиції великих розмірів відповідали державній економічній стратегії.

Публічна витрата коштів на виборах повинна бути можливою тільки через виборчий фонд, а між виборами — тільки шляхом декларації їх походження. Всі непублічно витрачені бізнесменами кошти на політику, мають конфісковуватися державою.

Закон про лобізм може мати іншу назву — закон про обмеження корупції депутатів. Тексти такого закону вже багато років існують в парламенті, але депутати вже багатьох скликань блокують прийняття цього закону, бо це обмежує корупційні можливості. Можливо такий закон доведеться приймати на референдумі.

Закон про доброчинність та доброчинну діяльність має на меті інституціалізацію спонсорства та меценатства; чітке формулювання цілей доброчинності як витрат для загального блага, податок на які є меншим; обмеження реклами доброчинних дій; пряму заборону переслідувати інші цілі під виглядом доброчинності.

Закон про декларацію майна та доходів державних і муніципальних службовців має на меті не дозволити службовцям всіх рівнів використовувати хабарі для споживання як власного, так і їхніх родичів.

Це означає презумпцію недовіри будь-якому чиновнику у питаннях корупції. Декларація майна та доходів чиновників, які мають стаж більше 5 років, здійснюється до закінчення їхнього трудового стажу, навіть якщо вони перестають бути службовцями.

Окрім того потрібно здійснити структурну економічну реформу та ґрунтовну зміну структури державного бюджету. Тобто потрібно побудувати нову економіку України, де з’явилися б нові сектори економіки — донори держбюджету. Мета цих заходів — диверсифікація структури доходів бюджету, який має наповнюватися не 2-ма секторами економіки, а 4-5-ма секторами (наприклад, плюс сільське господарство, машинобудування, інтелектомістке виробництво).

Отже олігополія приречена. Україна без олігархів можлива. Олігархи мають стати звичайними великими бізнесменами, які діють у конкурентному середовищі. Мусять з’явитися нові великі бізнеси, в тому числі, як результат розукрупнення олігархічних.

Має бути здійснено структурну економічну реформу та реформу структури держбюджету. Корупція чиновників повинна бути обмежена. Якщо політики неспроможні це зробити, то доведеться це робити шляхом громадянського примусу.

Сергій ДАЦЮК