Танталові муки Донбасу

Можливо, тому ми такі злі й схильні до хуліганських витівок (особливо в стінах парламенту), що в дитинстві нас не домили і не допоїли... А з іншого боку — шахтарські містечка часто страждають від... підтоплення. Донбас, на кшталт давньогрецького страждальця Тантала, стоїть по коліна у воді, а напитися йому — зась.

Розлучення води із залізом

Водопостачання Сходу України в “історичний період” (з 1931 по 1996 рр.) забезпечувало спочатку Міністерство важкої промисловості СРСР, а після його реорганізації — Міністерство чорної металургії. А я все думав: чому трест, який цим займався, має таку дивну назву: “Укрпромводчормет”. Тепер, після спілкування з Михайлом Павліком, усе стало на свої місця. Сьогоднішня посада Михайла Антоновича — перший заступник ЗАТ “Аквасервіс”, але історію водного господарства краю він вивчав не лише за документами. До 2004 року він очолював обласне комунальне підприємство “Луганськводпром”.

Після чергової “реструктуризації” господарство “Укрпромводчормету” поділили між собою області, і на Луганщині головним постачальником води став “Луганськводпром”. До речі, і видобувником також. У цьому випадку важливим є той момент, що в соціалістичному господарстві систему створювали для забезпечення водою у першу чергу промислові об’єкти, а соціальну сферу, так би мовити, мали на увазі. А коли соціалізм вичерпався — закінчилося й централізоване фінансування водного господарства. Почалася доба самовиживання.

Зробити галузь рентабельною може лише підвищення тарифів до відповідного рівня або масштабне інвестування. Приміром, аби подати воду Сіверського Дінця з—під Лисичанська в Антрацит, її слід прогнати по трубах 180 кілометрів через сім (!) підйомів. На кожний кубометр при цьому доводиться витратити 8 кілоВатт—годин електроенергії. Задля справедливості слід сказати, що це рекорд. До Ровеньок воду помпують із відстані “усього лише” 150 кілометрів; решта міст ближче від джерел. З кожного кубометра, зачерпнутого на водозаборі, до споживача доходить літрів 350—400. Через зношення труб, через погану запірну арматуру, через людську недбалість вона десь по дорозі губиться. Як наслідок, “Луганськвода” самим лише енергетикам заборгувала 165 мільйонів гривень (хоча споживачі розплатилися з компанією на 96 відсотків). Наступний етап — повне банкрутство ОКП.

Концесіонери

Луганська обласна рада недавно вирішила: єдине, що врятує систему водозабезпечення краю — це передача її в концесію. Концесійні умови було викладено таким чином, що виграти конкурс може винятково московське товариство з обмеженою відповідальністю “Росводоканал”. Як у воду дивилися: воно й стало єдиним суб’єктом, хто подав заявку. Точніше, не сам, а засноване ним ТОВ “Луганськвода”. Із тією ж пропискою. Але з цим не погодився знаменитий Алчевський металургійний комбінат. Металурги подали до суду позов, яким оскаржили умови конкурсу. Звичайно, керманичі облради миттєво розгледіли в демарші АМК політичний підтекст; керівник же заводу чи то не має часу, чи бажання прокоментувати ситуацію. Тому я й звернувся по коментар до Михайла Павліка. Більш компетентного фахівця в області годі й шукати.

— На мою думку, як нічого не робити — треба робити бодай щось. Хоча б і концесію. Питання в тому, кого залучати. Мабуть, найкращим концесіонером мала б бути держава. За нашими підрахунками, аби зробити ОКП “Луганськвода” рентабельним, потрібно 1,8—2,1 млрд., і лише на восьмий — десятий рік воно зможе вийти на нульові збитки (за умовами облради, концесіонер має вкласти усього 500 млн. протягом п’яти років.). Кілометр водогону діаметром 1 метр коштує більш як мільйон гривень. От і рахуйте.

— Ви у своїй сорокарічній діяльності спілкувалися зі своїми колегами, в тому числі з російськими. Ви колись чули про таку могутню структуру — “Росводоканал”?

— Я знаю “Мосводоканал”; двічі проходив там стажування по кілька тижнів. А “Росводоканал” — це, очевидно, суто комерційний проект — ні бази, ані виробничої інфраструктури, стіл, стілець і купа грошей.

— Ну а АМК зможе “потягти” концесію? Скільки води споживає комбінат порівняно зі стотисячним Алчевськом?

— Та приблизно стільки ж. Але АМК — це ІСД; це мільярди доларів і підприємства в Донецьку, Дніпродзержинську. У них є власні служби водозабезпечення, тому що на виробництво однієї тонни сталі використовується 25 кубів води. Та навіть не в цьому справа. Вони можуть залучити яких завгодно фахівців. Зрештою, тут уже впроваджено новітні технології очищення води.

— Так само, як у вас?

— Так. Тільки їм не потрібні довготривалі узгодження. Сказали: “Для технічних потреб!” — і цього достатньо.

“Аквасервіс” побудував в Алчевську перший в Україні завод з виробництва питної води. “Сировиною” є вода з навколишніх закритих шахт. П’ять заводських установок уже сьогодні можуть щодня подавати у міський водопровід по 12 тисяч кубів води, яка стовідсотково відповідає будь—яким стандартам, але слід дочекатися дозволів спеціальних інститутів і “звичайної” обласної санепідемстанції. Проблема — у недосконалому українському законодавстві, яке піддає шахтні води анафемі.

— Але якщо підприємство закрили десять або більше років тому — це вже не джерело забруднення, а “підземна вода із закритих шахт”. Зауважте: я не кажу “вугільних” — є ж і соляні, і залізорудні... Здебільшого підземні води пересолені, але, скажімо, на “Должанській” або на Володарського у Свердловську гірники свою воду весь час п’ють. І нічого.

— Як основний інструмент очищення тут використовують спеціальні американські мембрани, що працюють за законом т.зв. зворотного осмосу. Янкі цю технологію давно вже взяли на озброєння військово—морського флоту і забезпечують моряків питною водою. Воду під тиском пропускають через мембрану, яка, за формулою Михайла Антоновича, більш легкі молекули води пропускає “направо” і завертає “наліво” огрядні молекули солей. Три роки тому перший “помаранчевий” голова Луганської облдержадміністрації Олексій Данілов намагався запровадити в області баро—мембранну технологію, але встиг побачити діючою лише невеличку пілотну установку на закритій шахті в Брянці.

Брянківська установка не була вдалою, бо ми ще не навчилися підбирати реагенти. До того ж збирали її вручну, тобто діяв “людський фактор”. Коротко кажучи, приблизно 40 відсотків проб виявлялися невдалими. Тепер у нас з’явився досвід, і всі 100 відсотків хімічних проб дають ідеальні результати.

— То в чому ж справа?

— Треба пройти ще тест на білих мишах. Вони швидко розмножуються, і за шість місяців можна буде переконатися, чи не станеться в їхніх організмах незворотних змін. Такі технології використовували на космічних станціях — навіть сечу очищували до питної кондиції. Але коли проаналізували, що відбувається з організмами космонавтів — відразу пішли в хід вантажні “Прогрес—Т1”, Т2, Т3... Вода має бути живою! І ми навчилися робити її такою.

Економія на нирках

— Скільки коштуватиме ваша вода для споживача?

— Трохи дорожче, ніж сьогодні її продає компанія “Луганськвода”. Але уявіть: ми будуємо такий завод в Антрациті. Енергозатрати відразу ж падають із 8 кВт на куб до 2,2; непотрібним стає 180—кілометровий водовод. А це означає, що ми не втрачатимемо воду на довжелезній магістралі. Звичайно, повністю ліквідувати втрати неможливо доти, доки в будинку не буде єдиного господаря. Я не можу слідкувати за кожним будинком. І жодна служба не зможе. Ще одна наша перевага — здоров’я людей. Ви знаєте, сьогодні Мінздоров змушений щороку давати “Луганськводі” “тимчасовий” дозвіл на постачання води, в якій удвічі перевищено допустиму концентрацію солей і жорсткість. А це — камені в нирках і таке інше. У нашої води жорсткість і вміст солей удвічі нижчі за ГОСТівські.

Замість післямови

І то правда: “фірмовою” хворобою краю є саме нирково—кам’яна (якщо не вважати такими туберкульоз, а також традиційно шахтарські силікоз з антракозом). Вбивати бактерій і очищувати воду від механічних домішок традиційні водоканали уміють, а от що робити з надійно розчиненими солями, які миттєво відкладаються на стінках чайників при кип’ятінні, вони не знають. Знають в “Аквасервісі”.

До речі, реальних власників своєї фірми Михайло Павлік не назвав, хоча вони й так відомі. Це депутат облради, причому не від Партії регіонів. Але як не хоче світитися, то не будемо й уточнювати. Сам Михайло Антонович вважає інвестора “камікадзе”. А ще — подвижником. Узяти в банку на свій страх і ризик багатомільйонний кредит, коли влада в регіоні... не своя, а ті, хто повинен знати, просто не знають про існування новітніх технологій і про властивості нетрадиційних джерел води...

Коли “Луганськводпромом” керував Павлік (а областю не ті люди, що зараз), щороку в дію вводили по кілька нових або ґрунтовно реконструйованих водних об’єктів. Коли ж він пішов — на Луганщині запанувала інша “стратегія”: голосно просити в центру гроші, напираючи на бідність водних ресурсів краю. Убиваючи в такий спосіб одразу двох зайців: і відповідальність із себе зняти, і ще раз поскаржитися виборцю, мовляв, нехтують “націоналісти” в Києві інтереси Донбасу. Годі порівнювати ці два способи: щось робити — і не робити геть нічого. У даному разі таки варто було б зацікавитися ситуацією на Луганщині й київським можновладцям. Є шанс зробити добру справу — достатньо лише не заважати тому, хто щось робить.

Михайло БУБЛИК