Флот—живоглот

У Києві на рейдера ще можна знайти яку—не—яку управу: можна звернутись до суду, можна організувати пікети та протести, можна навіть (хоч і це не вихід) власноруч знести будівельний паркан та сміливо лягти під треки бульдозерів чи екскаваторів. У Криму (а точніше, на тих територіях, де дислокується Чорноморський флот Російської Федерації), такий номер не пройде. Якщо ЧФ РФ накине на щось оком — земельну ділянку охоронятимуть солдати з автоматами, тож на “свою” землю вони не пустять нікого. Коріння таких проблем — у далекому 1997 році, коли уряди України та Росії підписали угоди щодо базування ЧФ у Криму, які не охоплюють масу питань. Тепер це дається взнаки.

Земля по—флотськи

Те, як діють росіяни, можна побачити на прикладах: не так давно, приміром, Севастопольська міська рада дозволила товариству “Акватіка—інвест” орендувати земельну ділянку площею у три гектари для зведення на ній пансіонату, адже вказані землі віднесені до категорії рекреаційних. Отримавши дозвіл, “Акватіка” позначила територію майбутнього пансіонату межовими знаками. Але тут, як у поганому сні, з’явились представники ЧФ РФ, знесли межові знаки і без дозволу та без докорів сумління зайняли земельну ділянку. Принагідно — знищили родючий шар ґрунту.

Постраждалі інвестори поскаржилися міській владі, а та скерувала до росіян для виховної бесіди чиновників зі севастопольського відділення державної інспекції з контролю за використанням земель. Проте російські моряки й близько не підпустили севастопольських інспекторів до спірної ділянки. Вони заявили лише, що дана територія належить до тих, які орендує ЧФ РФ. І хоч це цілковита неправда, більше з представниками кримської влади на цю тему ніхто дискутувати не став. Росіяни викинули трактор “Акватіки”, який почав був роботу на земельній ділянці, відтоді досить непогано почувають себе на захопленому клаптику суші. А українські громадяни, підібгавши хвости, розійшлися по домівках. Мабуть, дякують Богові та Медведєву, що їхні власні квартири в Севастополі ще не стали власністю Чорноморського флоту.

В іншій історії постраждалими виявилися не приватні підприємці, а ... Міністерство промислової політики України. Російський флот “висмикнув” у міністерства з—під носа цілу виробничо—технічну базу, яка спеціалізувалася на ремонті систем пожежовибухогасіння на військових кораблях. Ця база (під назвою “Полум’я”) знаходилась у Севастополі та підпорядковувалась, як уже зазначено, українському уряду. Усе було прекрасно — аж до того дня, коли над “Полум’ям” не замайорів дер­жавний триколор Росії, а працівники бази не змогли потрапити на свої робочі місця. Базу “взяв під свій контроль” (а простіше кажучи — вкрав) Чорноморський флот Російської Федерації. Очевидно, “Полум’я” давно приваблювало наших тимчасових гостей, а загасити їхню перманентну клептоманію в України, на жаль, немає можливості. Ось і тягнуть до рук усе, що “блищить”.

Після випадку з “Полум’ям”, як сказав би класик, “пішла писати губернія”: севастопольці повідомили про ситуацію, що склалася, Службу безпеки України; СБУ поінформувала РНБО; РНБО доручила зайнятися справою Генеральній прокуратурі; Генеральна прокуратура задіяла прокуратуру військову. Зрештою, Військова прокуратура оскаржила дії Російської Федерації у Господарському суді Севастополя і навіть виграла справу, але... Це абсолютно нічого не змінило.

Відтак почався новий виток паперово—судової тяганини: на підставі рішення Господарського суду Севастопольська міська рада готує позов до Міністерства оборони РФ із вимогою звільнити захоплене майно і навіть має наївність повідомляти російським військовим, що у вчинених ними діях “є окремі ознаки вчинення злочинів”. Мабуть, це остаточно присоромить росіян і вони тут—таки прибіжать повертати “позичене” “Полум’я”. А ви як гадаєте?

Дорогі гості, чи не набридли вам хазяї?

Зауважимо: досі йшлося про об’єкти, які ніхто і не думав здавати в оренду ЧФ РФ. Ані “Акватіка”, ані “Полум’я” до цього переліку не входять. Відносно “Полум’я”, наприклад, суд встановив, що, згідно з Угодою “Про параметри поділу ЧФ” від 1997 року, військове містечко №43 (на території якого розміщувалась виробнича база) ніколи не передавалося в оренду Російській Федерації. Натомість у 2001 році російська сторона в односторонньому порядку включила його до так званого “Уточненого переліку об’єктів, які використовуються ЧФ РФ у місті Севастополі”. Цей уточнений перелік у жодному разі не був узгоджений з Україною на міждержавному рівні. Інакше кажучи, те, що робить Росія, у всьому цивілізованому світі називається експансією й виглядає так само дико і дивно, як би Україна затвердила свою власну уточнену карту територій, включивши до неї Москву, Магадан чи Урюпинськ.

Але поряд із самозахопленнями є й дійсно обумовлені договорами землі, які Чорноморський флот орендує в України до 2017 року. Тож українській владі надзвичайно цікаво було б дізнатись, як поживають наразі ці клаптики нашої території? У сенсі: чи не перетворені вони, боронь Боже, на сміттєзвалище? На могильник яких—небудь небезпечних відходів? Чи використовуються вони за призначенням і з повною пошаною до чужого майна? Чи збереглися на певних ділянках родючі ґрунти? Чи не залишаться після 2017 року замість Севастополя самі лише “Хіросіма й Нагасакі”?

Погодьмося, що подібні питання є цілковито виправданими. Особливо коли маєш справу з Росією. Ще колишній президент Сполучених Штатів Рональд Рейган так пояснював своєму колезі Михайлу Горбачову політику США: “Довіряй, але перевіряй”. Росіянам це має бути зрозумілим ще й тому, що це їхній менталітет породив казочку про трьох ведмедів, які дуже обурились на дівчинку Машу, котра під’їла харч із чужих тарілок та зім’яла чужі перини. Неприємно, повернувшись додому, застати на столі недоїдки, а в будуарі — зламане ліжко. Але тут ми повертаємось до того, з чого почали, — будь—яка перевірка починається з заходження всередину приміщення, а на орендовані Росією об’єкти бійці ЧФ нікого не пропускають. Тим паче українських інспекторів.

Ще одна вагома деталь: через одинадцять років після розподілу ЧФ стало зрозумілим, що точна кількість об’єктів, які тимчасово експлуатує Російська Федерація, взагалі нікому не відома. Тобто трактувати обсяг присутності чужорідного тіла на нашій землі можна по—різному, використовуючи при цьому як шпарини у вітчизняному законодавстві, так і недоліки двосторонніх україно—російських угод.

Трохи цифр і багато обурення

Приміром, станом на сьогодні підприємство “Кримський науково—дослідний та проектний інститут землеустрою” провело інвентаризацію 78 земельних ділянок, які займають об’єкти ЧФ РФ, загальною площею 14,6 тисячі гектарів. Хоча “провело інвентаризацію” — це занадто сильно сказано. Як відзначили у своєму звіті інспектори, вони зіткнулися з протидією власним законним намірам і були виставлені воєнізованою охороною поза межі об’єктів ЧФ.

Із 78 земельних ділянок Проектний інститут землеустрою зміг описати 55 — саме стільки комплектів технічної документації підготували його фахівці. З матеріалів цих 55 справ зрозуміло, що експлуатацію 52 ділянок дійсно узгоджено між представниками України та Російської Федерації, а ще три перебувають у “підвішеному стані” через наказ керівника Федерального агентства з управління майном РФ чекати на якесь його особливе розпорядження. Що ж стосується решти 23 земельних ділянок, на які не ставала нога українського контролера, то їхня доля (і придатний технічний стан) — під великим знаком питання. Зокрема, відомо, що Україна та Росія до сьогодні ділять Опукський заповідник (загальна площа — близько 1,6 тисячі гектарів). Російським воякам кортить постріляти у заповіднику та покататися на танках, тож вони вимагають його собі для облаштування там військового полігону, а українська сторона, маючи пієтет до кримської флори та фауни, на таку “пропозицію” ніяк не пристає.

Відомо, що більшість російських частин, які базуються в Автономній Республіці Крим, не мають документів на майно та землю, які вони використовують. У свою чергу, в місцевих органах влади відсутній повний облік майна, наданого в оренду російським військовим. Чому так склалося — слід спитати в попередньої української влади, що опікувалася розподілом Чорноморського флоту.

Коло безвиході, яке поступово замикається у Криму, починає дедалі відчутніше тиснути на нер­ви. Як виправдовується тепер місцева влада, у Київ вона звітує регулярно, а в якісь міжнародні інституції звернутися не може: щоб просити вплинути на Росію, потрібно мати бодай якусь доказову базу всіх правопорушень, допущених ЧФ РФ. А щоб скласти таку базу, треба такі правопорушення задокументувати, побувавши на всіх об’єктах і перевіривши все на власні очі. А оскільки на нашу ж землю нас не пускають, починається пісня — гарна й нова — про єдину, мабуть, у світі державу, якій “дорогі гості” сіли на голову і звісили по обидва боки шиї свої лапті та онучі — для повного естетичного та політичного задоволення...

Вихід тут один: підняти питання про те, наскільки Росія дотримується нею ж підписаних угод. І не боятися нестачі російського газу чи велемудрих російських консультантів, які буцімто беруться за організацію чиїхось майбутніх виборів. Інакше “труба” нам буде не тільки газова. Це вже без жодних сумнівів.

Наталія ЛЕБІДЬ