І в радості, i в горі...

Якщо багаті й сильні світу цього думають, як би сьогодні не випити, то простий люд — навпаки: як не випити, коли життя таке собаче? Навіть така далека від правдивості пані, як статистика, яскраво це демонструє: Україна за рік випиває тільки горілки на два мільярди доларів (а це десять мільярдів гривень). А виробництво горілки за останні три роки виросло втричі. Додайте ще до цього неофіційну і ніким не обліковану самогоночку, якою впивається наше село, і контрабандні спирти—сурогати, що течуть неміліючими ріками, від яких згоряють у прямому значенні цього слова навіть молоді люди. Отож п’ємо, і значно більше, ніж колись, а значить, вимираємо. Щодо волинян, то вони не стали винятком із загальноукраїнських правил: уже в цьому році, попри подорожчання алкогольних виробів на 9—13 відсотків, мешканці області на їхнє придбання витратили коштів у три рази більше, ніж на купівлю найнеобхідніших продуктів харчування. Отож п’ємо, навіть не закушуючи. Кожен волинянин за 9 місяців 2007 року на алкоголь виклав із власного гаманця 233 гривні, а на всю решту продовольчих товарів — 560.

Чи змінилося ставлення українського суспільства, і влади зокрема, до проблем пияцтва та алкоголізму? Чи бачать у зеленому змієві державні мужі реальну загрозу національній безпеці? Відповідь на ці та інші дотичні до цієї проблеми запитання намагалася почути від людей, які бачать цю біду щодня, так би мовити, зсередини.

Отож їду на самісіньку окраїну Луцька, на вулицю Карбишева, де на тлі індустріального пейзажу, помереженого заводськими трубами і лініями електропередач, розмістився заклад, одна назва якого у пересічного громадянина чомусь викликає, м’яко кажучи, негативні асоціації. Це обласний наркологічний диспансер...

Три в одному?

Якби не знала, що треба шукати цей заклад саме тут, то не відразу і звернула б увагу на непримітні одноповерхові будиночки барачного типу, об’єднані спільним подвір’ям. Тридцять два роки тому, коли на Волині замість наркологічного відділення, що розташовувалось у психлікарні, створили наркодиспансер, йому не знайшлося кращого місця, аніж на відшибі, у промисловій зоні. В оточенні трьох промислових гігантів—новобудов (шовкового комбінату, картонно—руберойдового заводу та заводу синтетичних шкір) хворих поселили у бараках, де на період будівництва заводів дислокувалися будівельники. Фінські будиночки бульдозери після завершення ударного будівництва мали знести, але влада вирішила: чом добру пропадати? І “тимчасово” поселила туди новостворену медустанову специфічного спрямування. Та немає нічого постійнішого, ніж наша тимчасовість. Обласний наркодиспансер звідти так і не відселили. Старі бараки потроху латали, а на щось пристойніше “алкоголіки” не заслужили ні в тієї, ні в нинішньої влади. Мало того, одинадцять років тому сюди підселили ще одних тимчасовиків — стаціонарне відділення обласного шкірвендиспансеру. Цей, теж специфічний, медзаклад утратив своє приміщення через особливі старання тодішньої обласної влади в період так званої оптимізації, і хворі опинилися фактично на вулиці. Поліклінічне відділення шкірвендиспансеру прихистила обласна інфекційна лікарня, а стаціонарне тимчасово відправили в наркодиспансер. Під нього довелося в авральному порядку облаштовувати складське приміщення, щоб можна було прилаштувати туди хворих, кількість яких, до речі, тоді не зменшувалася, а, навпаки, зростала. Це відділення на 40 ліжок і досі тут. Наркодиспансер годує хворих за свій рахунок, виплачує зарплату медперсоналу, хоч такі витрати штатним розписом не передбачені. Це, до речі, єдиний випадок в Україні такого дивного поєднання двох специфічних медустанов.

— Самі розумієте, який тут контингент, в основному, лікується. Той, у кого в кишені п’ятсот баксів і він гульнув на них добре, лікується приватно. А то поїде чоловік на заробітки, десь наліво піде, підчепить заразу й нагородить потім і дружину, і дітей. Ось всі вони сюди й потрапляють разом з дітлашнею. За лікування платити такі люди не в змозі. Дуже важкі шкірні захворювання, особливо псоріази. Нещасні люди, які невідомо як із такою бідою ще живуть, — розповідали мені працівники наркодиспансеру.

І це ще не все. Стаціонарна лікувальна установа наркологічного профілю змушена виконувати водночас ще й функцію медвитверезника. Після того як міліція вивела витверезники з—під свого підпорядкування, п’яних на вулиці підбирає, в основному, “швидка допомога” й доставляє в наркодиспансер. Хто у дуже тяжкому стані — в другу міську лікарню, у відділення детоксикації. Якщо колись, виконуючи план, міліціонери могли забрати людину з—під під’їзду її будинку, бо видалася їм п’яною, то тепер лінуються підібрати п’яного, який спить на вулиці чи замерзає в снігу. А телефонують на “швидку” — там не відмовлять у допомозі. І в наркодиспансері теж. Якщо у витверезнику занадто буйні могли отримати і кийком по спині, то на приймальному відділенні санітарочка тьотя Клава душевно порозмовляє з Колею чи Васею, поспівчуває, що він перебрав, і той спокійно плентається в палату відпочивати. Не завжди, звичайно, але такі сеанси психотерапії дуже помічні. Відмили, прокапали, як треба, до тями довели, а вранці — на виписку. На кожного клієнта доводиться заводити картку стаціонарного хворого, бо і ці витрати у кошторисі наркодиспансеру теж не передбачені. Хоча свого часу була постанова Кабміну, згідно з якою МВС мало передати медицині не лише функції медвитверезників, а й приміщення. Функції свої міліція успішно передала, а приміщення залишила собі. І тепер щороку по 800—900 клієнтів колишнього витверезника обслуговує наркологічний диспансер.
Для цих алкоголіків? Не дам!

Якщо вести мову про сьогоднішнє фінансування, то воно не йде в жодне порівняння з роками, коли наша медицина переживала страшні часи. Головний лікар облнаркодиспансеру Микола Дацюк каже, що скаржитися на забезпечення медикаментами зараз просто гріх. І ліки, і харчування, і кошти на ремонт приміщення, і нове обладнання — про таке вони десять років тому і мріяти не могли. Чого варта придбана новітня апаратура, якої немає ще в сусідів у Рівному і Тернополі. Тепер без проблем визначають усі показники алкоголю в крові, їх вносять у пам’ять, і ніяке телефонне право чи тиск просто не можливі. На 160 тисяч гривень за рік отримано нового медичного обладнання. Здійснили ще одну мрію — відремонтували приміщення харчоблоку, а то їсти людям готували ще на кухні більш як 35—річної давнини — з часів ударного комуністичного будівництва заводів. І тепер сюди справді приємно зайти. Залишилося замінити електричні плити, які експлуатують з 1972 року, — і буде повний порядок.

— Миколо Євгеновичу, чи змінилося ставлення самого суспільства до хворих на алкоголізм за останні роки? — запитую в головного лікаря. — У слово “алкоголік” від початку в нас закладено було негативний зміст. Відтак і до людей цих ставилися здебільшого як до якихось покидьків суспільства, а не як до хворих. Таких, як наркомани, як хворі на СНІД чи на серце, нирки тощо.

— Найімовірніше, що не змінилося. Буває, телефонуєш на якусь фірму чи в організацію, просиш допомогти коштами на ремонт. Як почують, що наркодиспансер, відразу: “Що?! Для цих алкоголіків? Не дам!”. Один бізнесмен волинський, який мільярдами орудує, виділив аж... 500 гривень. Та для чого далеко ходити, візьміть ситуацію: людина лежить на вулиці й може померти, бо у неї серцевий напад. А до неї не завжди підійдуть, бо думають, що п’яна. Не викликають чомусь наші хворі співчуття, хоч вони такі ж хворі, як і ті, у кого серце болить, нога чи рука. Алкоголізм провокують різні обставини і фактори: життєві, соціальні, генетичні. Чим складніше життя, тим більше людина має підстав зірватися. Алкоголь же, на жаль, був і залишається найдоступнішим антидепресантом.

— Але й раніше життя наше не було таким простим і легким, однак пили люди не так, як нині... Хворих на алкоголізм значно побільшало в наших селах. Чи може собі сільська людина дозволити лікування у вас, якщо у неї часом немає грошей навіть на квиток до Луцька?

— Я казав і кажу: не в грошах справа. Певна річ, за лікування у нас доводиться частково платити. Але в межах розумного. Повірте: якщо у людини немає грошей, а вона хоче лікуватися, ми надавали, надаємо і будемо надавати допомогу безкоштовно. Так було і так буде.
Подивишся — страшно стає...

— Чи не настав час державі на проблеми алкоголізму подивитися з прицілом на майбутнє? Є державні програми боротьби з туберкульозом, наркоманією, ВІЛ—СНІДом. Невже алкоголізм менш загрожує безпеці держави, аніж ці хвороби? За поширеністю він уже давно є епідемією. А ми змирилися з ним як із чимось невідворотним...

— На жаль. Алкоголізм сприймається у нас більш як явище соціальне, а не медичне. Звідси й ставлення відповідне. Шукати нові шляхи, безперечно, потрібно. Ми пройшли через ЛТП і зрозуміли, що примусово людину від алкогольної залежності не вилікуєш, якщо вона сама себе не усвідомить хворою. На Волині зараз діють 9 груп анонімних алкоголіків, а перша група починала працювати в наших стінах. Я спілкуюся із реабілітаційними релігійними центрами, зокрема з “Ковчегом” у Нововолинську, де зустрічав і колишніх наших пацієнтів. У них непогані результати. Віра допомагає багатьом піднятися з самісінького дна. В принципі,з цією бідою треба боротися всьому суспільству і всіма доступними методами.

...А для тих, хто не завжди вірить попередженню МОЗ про те, що “алкоголь шкідливий для вашого здоров’я”, варто провести екскурсію в одне з наркологічних відділень. Слова нічого не варті, поки не побачиш мук людини, в якої біла гарячка, як молоді, красиві чоловіки корчаться в судомах, прив’язані до ліжок. Як зазначають лікарі—наркологи, алкоголізм сьогодні значно помолодшав. Основні пацієнти тут — це чоловіки і жінки до 40 років. Навіть у 20—25—річних прогресують незворотні явища, особливо після отруєнь неякісними і фальсифікованими спиртами. Видовище, я вам скажу, не для тих, у кого слабкі нерви. Офіційно на обліку у Волинському наркодиспансері стоять 12 тисяч хворих на алкоголізм. На скільки варто помножити цю цифру, щоб отримати реальну картину, — сказати важко. Як мінімум, на десять, кажуть. Отож виходить, що на Волині з її одним мільйоном населення хворий кожен десятий мешканець? А якщо відняти дітей та неповнолітніх? А додати ще побутове пияцтво, що процвітає скрізь: на роботі і вдома, з приводу і без? Стає страшно...

Ніна РОМАНЮК