Луганськ — не Канада

Якось у часи перебудови я назвав своє суспільство як перебування у паралельному світі. Моє тодішнє існування і як українця, і як літератора у зросійщеному Донбасі протікало ніби паралельно до існування навколишнього світу, включно із письменницьким та видавничим.

Тепер, через 17 років існування незалежної України, мушу констатувати для себе, що ситуація анітрохи не змінилася, — паралельні світи, світ українців та світ оточення — розійшлися одне від одного ще далі. І про це можна говорити не лише стосовно байдужих звичайних громадян, але, що особливо дошкуляє, й влади.

Україномовне середовище за стільки років незалежності не створене. Ті, хто перебував при владі в області, та й нині перебуває, не просто байдужі до цієї проблеми, а й відверто ворожі до неї. Хіба не свідчить про це хоча б такий яскравий приклад: другий з'їзд представників рад усіх рівнів у Сіверодонецьку відбувся саме в нашій області за активного сприяння та безпосередньої участі в ньому частини очільників нашої області.

Не сприймають місцеві керівники ідеї деколонізації та дерусифікації нашого краю. Не хочуть вони й досі погодитися з тим, що з українцями на Луганщині за радянського часу було вчинено дуже несправедливо, бо якщо б розуміли, то, закотивши рукави та узявши в руки бюджетні кошти, заходилися б допомагати людям (і собі?) виправляти заподіяне — повернутися до свого, того, що було брутально відібрано.

У цьому контексті інколи розмірковую над перебуванням Тараса Шевченка у царському війську. Йому було заборонено “писати й малювати”, але він і писав, і малював. Його начальство було дворянського походження, і не дозволяло собі якогось звірства стосовно покараного поета. Не те виховання? Не ті цінності? Либонь же і наші владці не антихристи, але де їхнє розуміння навали прикрощів, завданих українству радянською владою?

От і доводиться жити в Луганську в одному з паралельних світів, у законсервованому середовищі: вулиці міста й досі носять імена катів, пам'ятники їм же й досі бовваніють на майданах міст і сіл області, в школах та вишах викладають і досі мовою колонізатора. В радянський час русифікацію обставляли ідеями світової революції, дружби народів, а тепер — чим обґрунтовують таку колоніальну практику?

Візьмеш будь-яку газету, а їх у Луганську видають чимало, але вона російською, а я хотів би (маю право!) читати українською, та їх у обласному центрі жодної. От і виникають часом незручності, бо щось же публікують у тих газетах, що стосується і мене, як мешканця цього міста, але принципово не читаю, чекаю, доки настане природний стан речей, коли я візьму в руки міську газету та довідаюся вже українською мовою про чергове зростання оплати за комунальні послуги, про чергове подорожчання хліба та цигарок.

Кажу ж, перебування в ситуації паралельних світів створює чимало незручностей для мене особисто. Звичайно, можна прожити (дожити) і так, бо ж чув якось, як говорили канадійці українського походження, що вони можуть усе життя прожити, не стикаючись із англомовним світом: народився — похрестили в українській церкві, підріс, — учитимешся в українській школі, захочеш навчатися далі — будь ласка, для тебе існують українські університети, настане пора одружуватись — обвінчаєшся в українській церкві, а як, не дай Боже, помреш, то відчитають знову ж таки українською. І все це мають українці у чужій, англомовній країні!

А я живу на своїй Батьківщині, я тут народився, мої пращури купили в цьому краї землю (потім її було відібрано, разом із хатою, а їх самих вислано десь на Урал), я не прибулець, то чому ж я, та й не тільки я як українець не маю тут, у Луганську, навіть того, що мають українці в Канаді! Коли ж, нарешті, хоча б намітяться тенденції створити комфортне середовище, яким для мене була б моя рідна земля? Хіба це не природне моє бажання, хіба це не моє право, яке надав мені Бог, але яке відібрали комуністи-безбожники? Вже ніби й немає комуністів (при тотальній владі, принаймні), уже й наші владці “осєняют” себе та покладають квіти до скульптурного зображення Божої Матері з дитятком — Христом, “а воз і нинє там”, говорячи любою нашим владцям мовою.

Можна було б і не звертати на це уваги, але ж важко жити у повній самоізоляції, у вимріяному українському суспільстві. Хоча Луганщина, як би того не хотіли визнавати ті, хто чіпляється за комуністичне минуле та ракетоносні сусідні держави, латентно цілком український регіон.

Проте неповага місцевої влади до української мови передається і мешканцям міста, аж до продавців та волоцюг. Підеш у магазин по цигарки, звернешся до продавця українською, і тебе, як правило, обрахують.

Сподіваюся, що ситуація паралельних світів зникне, хоча б через належне вивчення у школах української мови та культури, щоб учні не закінчували шкіл невігласами, коли вони знають із української літератури хіба що Тараса Шевченка.

Василь ГОЛОБОРОДЬКО