Звільніть маму з полону

Уже п’ять місяців Марина Чуйкова перебуває в полоні на території, не підконтрольній Україні. Перші два місяці родичі та знайомі не казали нікому, бо була надія, що її відпустять. Але коли випустили водія, якого затримали разом із жінкою при перетині лінії фронту, то надії на швидке вирішення конфлікту не залишилося. Чоловік підтвердив, що Марині висунули серйозне обвинувачення. 

Здавалося б, причин потрапити в таку халепу в жінки не було: її життя мало чим відрізнялося від життя решти людей в умовах війни. Коли жити там, не виходячи за межі своєї вулиці, це не здається дуже небезпечним. А якщо людина активна, їздить через блокпости, ризик зростає. Зазвичай кажуть: о, тебе з того боку вербували. Завжди знайдеться хтось, хто бачив, як на КПВВ доводилося спілкуватися з військовим. Система доносів на окупованій території дуже схожа на радянську часів НКВД: сусіди чи знайомі можуть просто звинуватити в шпигунстві. Марина була змушена часто їздити на лікування, але не могла покинути тут свою маму, у якої цукровий діабет. Старенька навідріз відмовилася рушати кудись: “Я помру вдома, і поховають мене серед своїх”. Жінка, яка мешкала в Горлівці, вкотре збиралася їхати до Бахмута в лікарню, де стоїть на обліку через хронічне захворювання. Коли перетнула КПВВ бойовиків, її затримали.

За словами свідків, найімовірніше, на неї там чекали. Нещодавно стало відомо, що жінку вже офіційно звинуватили в шпигунстві на користь України. Але ані адвокат, який з’явився за кілька годин до початку “слідства”, ані рідні та знайомі не знають, що конкретно їй інкримінують. Жодних контактів із затриманою ніхто з рідних не мав. Із нею заборонені будь-які зустрічі й навіть телефонний зв’язок. Те, що вона жива, опосередковано доводять записки, які передавав той адвокат. У них жінка просила привезти особисті речі, про які могла знати тільки вона. Писала, що ні в чому не винна, що любить дітей, а своїй мамі переказувала не помирати й дочекатися її. Зі слів звільнених полонених, відомо тільки, що перший місяць Марина перебувала в “Ізоляції”, де міститься нелегальна тюрма, а тепер її перевели в СІЗО. 

“Зараз ми змушені звертатися до ЗМІ та говорити про звільнення мами голосно. Про політичних бранців Кремля чути на різних рівнях щодня, тоді як про тих, кого поневолили на територіях, не контрольованих Україною, на жаль, дуже рідко. А їх там значно більше, і найчастіше це звичайні люди, які потрапили туди випадково. Мою маму взагалі не можна звинуватити в порушенні будь-яких законів, навіть на побутовому рівні. Такий у неї характер. Вона колись посварилася з батьком, бо відмовилася перевозити через лінію зіткнення газонокосарку, якої не було в списку дозволених для перевезення предметів”, — розповідає син Марини Артур. Він разом із братом Савою мешкає в Харкові, викладають основи першої долікарської допомоги. Брати майже одразу звернулися також у Центр звільнення полонених. ГО “Блакитний птах”, почали спілкуватися з помічником Людмили Денісової.

Сини Марини припускають, що обидві сторони затримують процес обміну, бо приховують якусь інформацію. Що саме замовчують представники України, він не знає, а в “ДНР” не називають кількість тих, хто затриманий і підлягає обміну. Сьогодні вони наполягають, що в них перебуває 25 бранців, у той час як у правозахисників є інформація, що їх там понад 200. І навіть у списку тих 25 підтверджених Марина Чуйкова, на жаль, не належить, хоча Україна до списків її внесла. “Мені здається, що широкого розголосу ще недостатньо, хотілося б, аби про це говорили на міжнародному рівні: ОБСЄ, Червоний Хрест, уповноважені з прав людини. Того, що роблять громадські організації чи родичі, мало. Але, сподіваємося, допоможе хоча б те, що вона буде на слуху, вона не згине, бо суспільство знає, що вона перебуває в полоні”, — каже Артур.

Ганна Мокроусова, керівник ГО “Блакитний птах”, яка надає допомогу полоненим та їхнім родинам, вважає, що сини Чуйкової зробили все правильно: спочатку чекали, чи не вирішиться питання без розголосу, потім, після висунення звинувачення, зробили всі необхідні кроки. “Але просто чекати для багатьох неможливо. І це їхній спосіб допомогти. Говорити про це вголос — складна місія. Процес у Мінську дуже повільний. Але я не можу сказати, що Україна якось гальмує. Щоразу, коли та сторона демонструє бажання, наші роблять усе швидко. Але я розумію, чому хлопці такі категоричні: це такий психологічний момент, коли ти вимагаєш більшого від тих, від кого можеш вимагати. Якби я бачила, як українська сторона могла б це робити ефективніше, казала б. Але поки що бачу, що з нашого боку робиться все, що треба”, — каже Мокроусова. 

Сини Марини Чуйкової налаштовані на тривалу боротьбу. І суто по-людськи зрозуміло, що понад усе вони бажають лише одного — обійняти на волі свою маму, не акцентуючи уваги на тому, хто саме та яким чином визволить її з полону. “Моя думка — не треба взагалі жодної позиції показувати, доки є ризик, що за це можуть посадити чи вбити. Зараз я теж не виявляю жодної позиції, бо в мене тільки одна мета: дістати звідти маму. Ті, хто колись був на подібному до мого місці, розуміють, що в цьому випадку все одно, хто допоможе і з яких причин. Я хочу, щоб моя мама була поруч зі мною”.

Але є в них і глобальніші плани. Наприклад, створити відкритий реєстр людей, які перебувають у полоні, щоб можна було вносити інформацію самостійно. До речі, сьогодні навіть офіційно прохання про внесення до списку на обмін можуть подавати не тільки родичі, а й знайомі, сусіди, громадські активісти. А реєстр потрібен, щоб усе було зібрано в одному місці й люди не губилися по різних списках.

Нині, як-от на брифінгу СБУ для дипломатичного корпусу, що відбувся в понеділок, це питання вже виноситься на рівень світової спільноти. Через офіційні джерела високого рівня надаються факти незаконних дій, зокрема катувань і вбивств полонених, як докази воєнної агресії та порушення всіх міжнародних правил.

Для українців ця тема зовсім не нова: збирати й оприлюднювати таку інформацію правозахисні організації почали майже відразу після російського вторгнення, за долями деяких полонених стежили медіа. Ці знання поширюються й у побуті: майже кожна українська родина має знайомих, які в той чи інший спосіб постраждали від агресії країни-сусіда. Зокрема, побували в полоні. Для звинувачення Росії на світовому рівні свідчення від жертв, задокументовані та оформлені, звичайно, можуть стати переконливими. Також важлива безпосередня участь колишніх полонених у міжнародних зібраннях щодо прав людини, особливо якщо йдеться про цивільне населення, яке постраждало за свої переконання. Але вагомішим, і в цьому ракурсі теж, є визнання передусім у самій Україні статусу цих людей та створення дієвого державного механізму допомоги й реабілітації. Юристи Української Гельсінської спілки з прав людини пояснюють: “Міжнародне право не потребує формального визнання на папері, що особа є військовополоненим чи цивільним заручником, для нього достатньо контекстуальних обставин: затримання військовослужбовця чи мирного жителя ворогом під час збройного конфлікту. Важливо лише, як Україна сприймає цих осіб: чи визначає на національному рівні гарантії їх захисту й реабілітації та чи дотримується цього. Бо за браку спеціального регулювання всередині держави міжнародні принципи залишаються мертвими”. Тому тільки в сукупності з діями, що супроводжують реальних жертв насилля, на відміну від російських телевізійних фейкових “розп’ятих хлопчиків”, ці факти будуть одкровенням для представників інших держав. І, звичайно, така робота України допоможе не тільки надати докази світові, а й сприятиме поліпшенню життя тих, хто пройшов через жахіття й тортури.

У 2015 році був створений Об’єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі проведення антитерористичної операції. Цей державний орган працює з відповідною категорією людей і їхніми рідними до моменту звільнення. Сам факт появи такого центру при Службі безпеки вказує на масовість постраждалих та актуальність проблеми. І за нинішніх обставин це доволі позитивне зрушення, чого не скажеш про турботу про бранців після полону. До створення згаданого центру заявити про людину, що зникла під час окупації чи бойових дій, можна було в поліцію. Для мешканців окупованих територій, особливо на початку захоплення міст, цей спосіб виявився не дуже дієвим, бо часто місцеві правоохоронці були на боці найманців і бойовиків. Інколи виникали взагалі безглузді ситуації. Наприклад, родина Демків, яка мешкала в Макіївці, у травні 2014-го мусила звернутися до місцевого відділку поліції, коли чоловіка Олексія поранили та забрали в полон із власного дому за причетність до політичної партії “Свобода”. У міліції Макіївки спочатку взагалі не повірили у факт затримання озброєними людьми мешканця міста, а потім намагалися записати вогнепальне поранення як побутову травму. Але постраждалий чоловік у лікарні не підписував документ про “падіння на арматуру”, тому справу довелося відкрити. Звичайно, розшукувати й визволяти Олексія макіївські міліціонери не збиралися, жінці повідомили, що чоловік сам винуватий у тому, що потрапив до полону. Звільнення відбувалося вже з горлівських катівень і за геть іншим сценарієм. Але кримінальна справа, заведена в Макіївці, навіть після того, як Олексій був звільнений і родина переїхала жити до Краматорська, “наздоганяла” його ще не раз. Як волонтера чоловіка кілька разів зупиняли на українських блокпостах через те, що він був у списках пропалих безвісти. А прибрати прізвище зі списків можна тільки в тому відділенні, у якому його внесли. Звичайно, для цього прийдеться чекати на звільнення міста. До речі, Олексій чи не єдиний з усіх колишніх полонених, із якими мені довелося спілкуватися, хто має офіційний статус особи, постраждалої від торгівлі людьми. Звичайно, це не повністю відповідає сутності того, що трапилося з ним, але хоч щось. Також родина отримує психологічну та медичну допомогу від благодійної організації “Блакитний птах”. Але вона, як і більшість видів підтримки для таких родин, недержавна. Жодних затверджених алгоритмів для реабілітації чи допомоги сім’ям, рідні яких досі в полоні, немає.

“Наразі вся практика України щодо реабілітації звільнених з полону складається з індивідуальних рішень щодо медичного обстеження, надання тимчасового житла й безплатних правових консультацій або навіть коштів”, — кажуть у Гельсінській групі.— “Так, 31 січня 2018 року Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову “Деякі питання соціальної підтримки осіб, звільнених з полону”, якою затвердив Порядок виплати грошової допомоги, але лише звільненим 27 грудня 2017-го та 24 січня 2018-го”. До речі, навіть ці кошти звільнені, серед яких багато тих, кому взагалі нема де жити, бо їхні домівки залишилися на окупованій території, отримали не так давно. Вони зізнаються, що дуже довго узгоджували списки, щось перевіряли та збирали папери. Багато з них увесь цей час фактично залишалися без даху над головою. На слуху й прикрий випадок, коли один із визволених — відомий науковець Ігор Козловський — був позбавлений пенсії, через те що перетинав кордон України в складі державної делегації, яка саме й прямувала до Лондона, щоб розповісти про знущання над людьми в підвалах на окупованій території. Навіть залишаючи за межами обговорення сам факт, що людина зі статусом переселенця зараз у країні, якщо казати радянськими термінами, невиїзна, приклад поводження з колишнім полоненим, на підтримку якого проводилися флешмоби в різних країнах світу, дуже неприємний. І те, що питання вирішилося тільки завдяки безпосередньому втручанню президента, показує, що в такій ситуації може опинитися будь-хто з колишніх в’язнів із пропискою на окупованій території. У реаліях сучасного соціального захисту навіть перебування в санаторії в іншому місті може закінчитися перериванням соціальних виплат. Навряд чи це позитивно позначається на реабілітації людей, які здебільшого були ув’язнені за те, що залишалися на боці України.

“А потім нас повезли до Горлівки. Сказали, що ми засуджені до смертного вироку “народним судом”, тому що “працювали проти активістів молодої республіки”, “перешкоджали відновленню справедливості”. Вони знали про всі нюанси розкритих нами справ”, — це вже спогади працівника карного розшуку, якого разом із колегою забрали в полон у тому ж таки 2014 році просто з робочого кабінету за надто жваві розслідування злочинів бойовиків. “Нас били якісь “депутати Новоросії”, потім приходили нові й… били знову. Якось з’явилися, судячи з розмови, наші колишні “клієнти”. Зраділи, що в підвалі сидять опери. Запитали, хто за званням. Я відповів, що підполковник. “О, це круто — сфоткатися з підполковником!”. Я чув клацання фотоапарата, запитав: “І в чому твоя гордість? Ти мене переміг у рівному бою чи просто поглумився над зв’язаним і безпорадним чоловіком? У цьому суть твоєї “республіки” — сфоткатися зі зв’язаним підполковником, як із трофеєм?”. Але говорити з ними про щось було марно: усі їхні аргументи як на заїждженій платівці про якихось фашистів, краще життя та халяву в усіх її проявах. Останній аргумент завжди був один — тортури й побиття. Я чув, що мій друг хрипів: у нього два ребра пробили легені, почався пневмоторакс. Втрата крові: куля під час чергового “розстрілу” майже зняла скальп. У мене черепно-мозкова, переломи ребер і вщент викручені плечові суглоби через тортури з перев’язуванням ліктів за спиною. Коли приїхала швидка, нас запропонували терміново госпіталізувати, але хтось сказав: “Навіщо, їх же завтра розстріляють...”.

Після звільнення (це окрема історія) офіцери були змушені виїхати, довго лікувалися, повернулися в стрій у звільненому місті. Але доказувати, що інвалідність вони дістали під час виконання службових обов’язків, довелося в суді. Бо нова поліція не визнавала їх своїми: мовляв, коли їх захопили в полон бойовики, вони працювали ще в міліції. Чи треба казати, що жодної допомоги від держави, хоча б психологічної, вони не отримали й навіть уже не сподіваються. Як і більшість поневолених незаконними збройними формуваннями. І не дивно, що вони відмовляються не тільки свідчити, а й навіть згадувати про ті часи. Тому до статистики, яку озвучують офіційні служби, можна сміливо додавати ще стільки само. Тих, хто не звертався до правоохоронців ані до, ані після випадків із ними, хто дістав складні психічні травми та перебуває у відділенні закритого типу, хто не знає навіть статусу своїх зниклих родичів. І тих, хто не розуміє тепер, навіщо про це взагалі казати. Адже часто здається, ніби забути про факт полонення хочуть не тільки самі жертви, а й держава, щоб позбутися зайвого клопоту.

Єлизавета ГОНЧАРОВА