Зґвалтувати українця

івтора роки тому Україну спіткала небачена економічна криза. Банки ж, замість того, щоб живити економіку грошима, зайнялися мародерством та грабунком населення.

Про засоби такого мародерства написано багато. Про те, як гроші, виділені Нацбанком на рефінансування, йшли на купівлю валюти, що підняло її вартість майже удвічі. Про те, як банки вибивали з українців останню готівку на погашення позик, наслідком чого стало скорочення обігових коштів та банкрутство підприємств.

Ніколи не забуду, як керівник великого українського банку з іноземним капіталом на моє запитання, що робити громадянам, які не мають грошей на погашення кредитів, відповів у присутності телекамер: вони повинні перестати їсти, а зекономлені гроші мають нести до його банку. Він дуже пишався цією відповіддю.

Українці ж виявилися дуже законослухняною нацією. Для них слово “банк” — це синонім влади і могутності, тому більшість з них несуть туди останню копійчину, намагаючись “бути у графіку” кредитного договору.

Тимчасом у всьому світі реструктуризація банківської позики — це зменшення відсоткової ставки, збільшення строку кредитування, списання усіх штрафів і навіть частини боргу. І саме на таких умовах деякі банки, що працюють в Україні, реструктурували свої зобов'язання перед іноземними інвесторами.

Однак для багатьох українців так звана реструктуризація, запропонована банками, означала навіть збільшення відсотків та приводила до стану, коли позичальник щомісяця несе гроші до банку, але його борг тільки збільшується.

Що відбувається зараз? Якщо людина не може вчасно погашати навіть невеликий споживчий кредит, нав'язаний банківською рекламою, він обертається такими штрафними санкціями, що заборгованість зростає у десять і більше разів.

Наприкінці 2008 року, коли стало зрозуміло, що криза — це надовго, Консультаційний центр з питань банкрутства запропонував українцям скористатися своїм правом на банкрутство. Цей шлях був єдиним виходом для багатьох людей.

Наслідком банкрутства є втрата всього майна, бо його продають за ринковою вартістю, гроші спрямовуються банкам, а непогашена частина боргу списується судом. Тобто людина-банкрут звільняється від довічних боргів перед банками.

Зрозуміло, що на цей крок людина може піти тільки тоді, коли знаходиться “на межі”, коли катування банківських колекторів стає нестерпним, і іншого виходу вже нема.

Протягом 2009 року таких людей в Україні набралося більше тисячі. Немає такої області, де б місцеві господарські суди не порушували справи про банкрутство фізосіб-підприємців. Ось вона, сумна статистика людського відчаю.

Крим — 139, Вінниця — 52, Волинь — 20, Дніпропетровськ — 61, Донецьк — 45, Житомир — 22, Закарпаття — 55, Запоріжжя — 116, Івано-Франківськ — 19, Київ — 19, Кіровоград — 22, Луганськ — 35, Львів — 20, Миколаїв — 18, Севастополь — 21, Одеса — 57, Полтава — 32, Рівне — 18, Суми — 82, Тернопіль — 11, Харків — 127, Херсон — 59, Хмельницький — 47, Черкас — 33, Чернігів — 42. Усього, за даними бюлетенів державної реєстрації, 1 172.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, в Україні зареєстровано більше 2,5 мільйона фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, тобто тих, хто має право подати заяву про банкрутство.

Не всі банки погоджувалися втрачати контроль над людськими долями. Деякі установи оскаржували рішення про банкрутство, тож частина з них була скасована через непідготовленість юристів вести цей тип справ та відсутність судової практики.

Однак багато рішень місцевих судів пройшли “чистилище” Апеляційних судів та Вищого господарського суду, які залишили їх без змін та підтвердили право громадян на банкрутство.

Зараз з боку представників банків лунають заяви про суттєве збільшення обсягу проблемних позик протягом 2009 року, що спричинить більш жорстку політику стосовно відбору майна у боржників. На мою думку, наслідок буде іншим: люди активніше зважуватимуться на банкрутство.

Я не закликаю людей не платити банкам. Більше того, я завжди підкреслюю: найкраще, що може зробити позичальник, — це своєчасно виконувати умови кредитного договору, а в разі фінансової неспроможності — намагатися домовитися з банком про прийнятні для себе умови реструктуризації позики.

Але що робити тим, хто не може платити, намагається домовитися, але банки не бажають їх чути? Я вважаю, що установи не можуть розмовляти з клієнтами мовою погроз, терору та залякувань. Це неправильно і несправедливо.

Не можуть банки під гаслами начебто повернення депозитів фізичним особам, частка яких у багатьох іноземних установах в обсязі виданих кредитів не перевищує 15%, “ґвалтувати” та “грабувати” власних клієнтів.

Банки мають знати, що у США кількість банкрутів протягом 2009 року склала 1,2 мільйона осіб. І якщо установи не зупиняться та не сядуть за стіл переговорів, у банкрути може піти набагато більше українців.

Анатолій РОДЗИНСЬКИЙ, генеральний директор Консультаційного центру з питань банкрутства