Якою має бути стратегія перемоги? Потрібно почати суспільну дискусію

 “Викликом для стратегії в ході війни є правильне балансування цілей і засобів, де і перше, і друге може мінятися в ході самої війни”, — Сер Лоуренс Фрідман (із книжки “Сучасна війна. Уроки з України”).

Публічний концептуальний вакуум небезпечний із двох причин. По-перше, дефіцит стратегічного бачення ускладнює утримання двох консенсусів: внутрішнього (щодо необхідності продовження боротьби для посилення переговірної позиції) і зовнішнього (щодо необхідності надання допомоги Україні в реалізації права на самооборону).

По-друге, відсутність ясності й щонайменше внутрішньої згоди щодо трикутника “цілі, ресурси і способи досягнення цілей” створює сприятливе середовище для різних російських операцій впливу, які спрямовані на розмивання двох згаданих вище консенсусів.

На брак стратегічного бачення натякають і наші партнери. Ці роздуми не претендують на вичерпність, а лише є спробою стимулювати публічну дискусію з відповідного питання.

Система координат і ключові завдання

Ключові стратегічні аспекти поточного протистояння, необхідні для вироблення стратегії, викладені в моїй статті тут. У цьому матеріалі хотілося б окреслити лише кілька ключових завдань, на які має спрямовуватися наша подальша стратегія.

1. Основне залишається незмінним: завдаючи відповідного рівня ураження військам противника і загалом здатності РФ генерувати, підтримувати й застосовувати відповідне угруповання військ, гарантувати щонайменше стале припинення вогню хоча б на 5—7 років. У цей час має відбуватися подальший якісний розвиток Сил оборони України задля досягнення ефекту стримування. Завдання максимум — комплексним воєнним і невоєнним впливом стимулювати запуск постімперського транзиту в РФ.

2. Зберегти Україну як функціонуючу державу на підконтрольних на сьогодні територіях в умовах активних спроб РФ підірвати її систематичним завданням комбінованих ударів ракетами і БПЛА по об’єктах критичної інфраструктури та життєзабезпечення.

3. Запобігти соціальним вибухам і потрясінням всередині країни й зберегти єдність щодо ключових цілей у війні з РФ.

4. Максимально зберегти демографічний потенціал України за одночасної реалізації завдання № 1.

Саме в межах реалізації цих завдань має формуватися велика національна стратегія (grand strategy) на майбутнє.

Водночас варто відзначити здатність РФ до адаптації. Так, наш противник не володіє на сьогодні воєнним потенціалом для швидкого досягнення максималістських цілей на полі бою. Проте продемонстрував здатність підтримувати відповідну інтенсивність бойових дій на фронті від Куп’янська й до Херсона, поступово нарощуючи чисельність угруповання із 420 тисяч до 510 тисяч, незважаючи на щомісячні втрати на рівні 17—20 тисяч вбитими і пораненими, що, своєю чергою, є частиною комплексної стратегії виснаження нашої країни.

Так само щодо ідеологічної основи РФ перейшла від розгубленості перших місяців великої війни до тез про екзистенційний характер поточного протистояння, де Україна є інструментом у руках Заходу для завдання “стратегічної поразки” РФ.

Одне з ключових завдань будь-якого військово-політичного керівництва — розуміння тонкощів поточної війни на тактичному й оперативному рівнях, які, своєю чергою, мають інкорпоруватися у велику стратегію країни.

У питанні тактики ключовими особливостями поточної війни Україна — РФ є все більш транспарентне, тобто добре видиме, поле бою (особливо на глибину до 10—15 км від лінії зіткнення), а також дедалі більша кількість засобів ураження, які поєднуються із засобами розвідки у відповідні розвідувально-вогневі та розвідувально-ударні комплекси наземного й повітряного базування.

Однак, оскільки і Україна, і РФ мають доступ до відповідних технологій, результатом є протистояння, яке нагадує більшості Західний фронт 1915—1917 років, коли лінія фронту рухалася повільно, незважаючи на феноменальні зусилля сторін.

Наявність в обох сторін різних розвідувально-вогневих/розвідувально-ударних комплексів за неможливості встановити й використовувати домінування в повітрі означає, що виявити й знищити концентрацію сил легше, ніж непомітно зосередити й застосувати необхідні сили, що є важливою основою для наступальних дій.

У ЦИХ УМОВАХ ОБОРОНА ДОМІНУВАТИМЕ НАД НАСТУПОМ

У цих умовах оборона домінуватиме над наступом. Відповідна динаміка грала на користь Україні в лютому — вересні 2022 року, коли ключовими завданнями були виснаження противника в межах стратегічної оборони і створення передумов для наступальних дій.

Однак, коли настала черга Сил оборони України проводити наступальні дії влітку 2023 року, ця динаміка почала грати проти України. Тому лише в листопаді 2023-го тодішній головком ЗСУ Валерій Залужний відзначив особливості поточної війни на тактичному й оперативному рівнях, які дають перевагу обороні над наступом, й окреслив виклики, з якими стикається сторона, що намагається проводити наступальні дії.

Звичайно, оборона домінує над наступом у цій війні не автоматично. Здатність України тримати суцільну лінію фронту й забезпечувати правильний баланс вибивання сил противника (balance of attrition) залежить від систематичного постачання насамперед систем ППО/ПРО разом із боєприпасами (як для потреб країни, так і для захисту наземного угруповання), а також боєприпасів до ствольної та реактивної артилерії, крилатих і балістичних ракет малої дальності.

Інакше виникає загроза просідання лінії фронту. Фактично на Авдіївському напрямку в січні — квітні 2024 року Україна й міжнародні партнери побачили натяки на те, що може статися в умовах відсутності систематичного постачання озброєння відповідної номенклатури в достатній кількості протягом більш ніж піврічного періоду в масштабах усього фронту.

Водночас бойові дії протягом 2022—2023 років чітко показали, що контури поля бою визначатимуть чотири кластери спроможностей за умови відносно рівних спроможностей пілотованої авіації:

1) розвідувальні й ударні БПЛА різних типів;

2) ствольна і реактивна артилерія разом із ракетним озброєнням;

3) ППО і ПРО;

4) РЕБ і РЕР.

Саме ефективне поєднання відповідних систем і відповідного інженерного забезпечення робить оборону активною та стійкою, а також забезпечує належний баланс вибивання. Так само поєднання цих систем має створити умови для ведення успішних наступальних дій у випадку хоча б локального інформаційного та вогневого домінування.

Однак досягнення такого стану справ — це виклик із погляду синхронізації та масштабування застосування і питання певного віддаленого майбутнього.

Оптимальна воєнна стратегія на майбутнє

Баланс між безпосередніми політичними завданнями, наявним воєнним потенціалом і здатністю його застосовувати — ключове завдання будь-якої воєнної стратегії.

Події лютого — жовтня 2022 року дають позитивний приклад правильного балансу в українській стратегії. Результатом стала не лише стабілізація лінії фронту, а й успішні наступальні дії Сил оборони України на Слобожанщині та на правобережній Херсонщині.

Водночас спроба проводити наступальні дії влітку 2023 року є прикладом того, що відбувається, коли політичні та воєнні моменти належно не збалансовані.

Україна та її західні партнери мають прийняти той факт, що в умовах описаної позиційності ставка на швидкі дії та анігіляцію військ противника під час наступу без належного забезпечення призведе до протилежного від бажаного результату. Маю на увазі не лише значні втрати особового складу і техніки на лінії фронту без досягнення кінцевих цілей, а й наростання апатії та зневіри всередині України і ззовні через неможливість забезпечити пропорційний очікуванням результат.

Війна в умовах домінування оборони потребує дуже обережного накопичення переваг та ослаблення противника для рішучих наступальних дій у певний момент.

На жаль, до цього усвідомлення Україна та її партнери підійшли вже після літньої кампанії 2023 року. На практиці відповідне усвідомлення має перетворитися в перспективі наступних півтора року на активну оборону, мета якої — стабілізація лінії фронту й забезпечення сприятливого балансу вибивання.

У ПЕРСПЕКТИВІ НАСТУПНИХ ПІВТОРА РОКУ МАЄМО ВЕСТИ АКТИВНУ ОБОРОНУ Й НАКОПИЧУВАТИ РЕСУРСИ

Схвалення, нехай і зі значним запізненням, пакета допомоги від США й активізація зусиль країн Європи щодо надання допомоги Україні забезпечують мінімально необхідну технічну основу.

У той час як ведення оборони не потребує такого самого рівня навичок із синхронізації та масштабу дій, як того потребує наступ. Усе це корелюється з політичною необхідністю тут і зараз гарантувати неспроможність росіян просуватися вперед і таким чином посилити власну переговірну позицію.

Адже на сьогодні політичне керівництво РФ виходить із припущення про здатність вести успішні наступальні дії, що, своєю чергою, зменшує бажання домовлятися.

На тактичному рівні активна оборона потребує не лише засобів дальнього вогневого ураження для знищення скупчень сил і засобів противника на максимальну глибину в разі їх концентрації.

Сили оборони України мають повернутися до практики еластичної оборони, яку розробила в Першу світову війну німецька армія. Еластична оборона включає три лінії оборони (передова, основна і запасна), що дають змогу поступово виснажувати противника, розмінюючи простір на час, і відновлювати лінію фронту через контрудари резервів, підведених із глибини.

Якісна еластична оборона потребує не лише належного інженерного забезпечення оборони, а й підготовки кадрів на тактичному й оперативно-тактичному рівнях.

КЕРІВНИЦТВО РФ ВИХОДИТЬ ІЗ ПРИПУЩЕННЯ ПРО ЗДАТНІСТЬ ВЕСТИ УСПІШНІ НАСТУПАЛЬНІ ДІЇ

Звичайно, активна оборона сама по собі не вирішує автоматично питання звільнення тимчасово окупованих територій і відновлення територіальної цілісності, що залишається метою політики України, якщо орієнтуватися на офіційні заяви.

Завданням на наступний рік-півтора має бути радше створення умов для повернення до цього питання в майбутньому. Однак тут і зараз активна оборона є безальтернативним сценарієм дій у поточних умовах. А спроба діяти поза межами можливого тут і зараз може лише погіршити ситуацію для України.

Водночас відповідний підхід не обмежує Україну в проведенні комплексу заходів зі знищення російської військової інфраструктури в тимчасово окупованому Криму для подальшого гарантування свободи судноплавства в Чорному морі та підриву тилу угруповання РФ на материковому півдні України.

Так само активна оборона по лінії фронту не заважає переносити бойові дії на територію РФ з метою підриву здатності генерувати, забезпечувати й застосовувати загалом міжвидове угруповання військ РФ у широкому та вузькому розумінні.

На практиці йдеться про удари по НПЗ, ОПК, логістиці. Додатково ці удари мають створювати дедалі більше дилем для ППО РФ, яка муситиме визначатися, чи вона забезпечує потреби міжвидового угруповання військ, чи прикриває критичну інфраструктуру в країні.

Ризики і загрози

Будь-яка стратегія має виходити також із розуміння ризиків і загроз. Йдеться про низку зовнішніх і внутрішніх чинників, які можуть ускладнити успішну реалізацію цього підходу.

Очікування успіху

По-перше, життя в сучасну інформаційну епоху передбачає постійну роботу з цільовими аудиторіями, які очікують позитивного результату. Утримання фокусу уваги міжнародної спільноти потребує постійних історій успіху з фронту. Із цим є певні проблеми.

З одного боку, класичними прикладами успішних дій на фронті є швидке звільнення територій і розгром значних угруповань військ противника — це мірило успіху в межах стратегії анігіляції. В умовах активної оборони Україна не може показати аудиторії таких результатів.

Як наслідок — має відбутися певна переоцінка того, що є успіхом України в контексті взаємодії із західними урядами, їхніми аналітичними центрами та ЗМІ. Мова може йти не лише про здатність стабілізувати лінію фронту, забезпечити вигідний баланс вибивання та функціонування країни на підконтрольних територіях. У фокусі уваги для ширших аудиторій мають бути глибокі удари по військових об’єктах у тимчасово окупованому Криму й на території РФ, знищення важливих елементів бойової побудови противника, таких як літаки, кораблі, ЗРК, РЛС.

Із другого боку, бажання, щоб війна висвітлювалася міжнародними ЗМІ лише в позитивному руслі без означення проблем і слабких місць наших дій, призводить до втрати інтересу з боку світової спільноти. Україна має знайти непростий баланс між різними аспектами висвітлення війни, пам’ятаючи два моменти: важливість утримання фокусу уваги до нашого протистояння з РФ і необхідність порушувати проблеми задля їх вирішення.

Мінімалістичний консенсус союзників

Іншим викликом є ресурсне забезпечення мінімалістського консенсусу щодо того, що “Росія не повинна перемогти, а Україна не повинна програти”. Залучати ресурси просто для стабілізації лінії фронту, як показали події останніх семи місяців, може бути дедалі важче. Ті, хто скептично ставиться до подальшого надання допомоги, можуть апелювати до тези “ми хочемо чіткого бачення, яке веде до перемоги (щонайменше у формі розгрому угруповання РФ і звільнення втрачених територій), а не просто підтримання лінії фронту”. Ця проблематика потребує окремого підходу.

Водночас зрозуміло, що згаданий вище мінімалістський консенсус не дає змоги реалістично планувати звільнення тимчасово втрачених територій.

З низки причин наші партнери на чолі зі США уникають визначати перемогу України як розгром міжвидового угруповання РФ на полі бою та звільнення всіх втрачених територій, вважаючи, що перемогою буде збереження української державності як такої на підконтрольних територіях. Україна і далі працюватиме над зміною відповідної рамки, але при цьому має враховувати її тут і зараз.

Мобілізація

Всередині країни залишається незмінною проблема правильного управління всіма наявними обмеженими ресурсами, балансуючи передусім завдання утримання лінії фронту й підтримання нормального функціонування держави.

Чи не найбільший виклик — подальше залучення людей до Сил оборони України, адже ця проблема є сукупністю низки проблем і не може мати єдиного простого рішення.

Покращення системи підготовки війська, управління на полі бою і гарантування щонайменше активнішої ротації підрозділів поряд із отриманням мінімальної необхідної матеріальної допомоги від партнерів мають стати основою залучення новобранців до Сил оборони України.

Водночас проблема мобілізації унаочнює глибокий розрив між домінуючою постмодерною ліберальною системою цінностей, в основі якої комфорт окремої особистості й непривабливість військової служби як майбутньої кар’єри, і проблематикою захисту держави в умовах зовнішньої агресії, яка є відсилкою до більш войовничого періоду історії Європи, що тривав до кінця першої половини ХХ століття.

Якщо раніше, в епоху зрілого модерну, ключовими були безпека держави від зовнішніх загроз, навколо чого об’єднувалися громадяни як єдина нація, то в постмодерну епоху в Європі та Північній Америці осердям усього є окрема особистість і її права, що вступає в конфлікт із необхідністю вести бойові дії, а отже, ризиком дістати поранення або загинути. Вплив цього конфлікту можна помітити навіть на нездатності країн Європи залучити достатню кількість бійців до професійних збройних сил ще у відносно мирний час.

Тому окрім вирішення поточних проблем, які стримують людей від долучення до Сил оборони України, потрібна широка дискусія довкола нового балансу між загальними інтересами й пріоритетами держави та окремого її громадянина, що має, своєю чергою, бути частиною оновленого суспільного договору.

Не програти — це перемогти

В умовах війни на виснаження та домінування оборони над наступом здатність одночасно тримати лінію фронту, забезпечуючи сприятливий баланс вибивання та поступово накопичуючи переваги над противником, і гарантувати стабільність та нормальне функціонування країни є набагато важливішим індикатором успіху, ніж швидке звільнення тимчасово втрачених територій.

Критично важливим періодом буде наступний рік-півтора. Саме в цей час у РФ мають почати наростати суперечності на тлі значного перерозподілу ВВП на користь ведення війни, а також почати вичерпуватися радянські запаси бронетехніки й артилерійських стволів, на які сьогодні значною мірою спирається РФ.

Імідж всесильності, який Москва намагається транслювати назовні, не повинен вводити в оману. Росія так само стикається з дилемою якісного балансування обмежених ресурсів для ведення війни та підтримання функціонування країни.

Завдання мінімум для України — підведення керівництва РФ до висновку щодо неможливості міняти ситуацію на свою користь воєнним чином на сьогодні й на найближчу перспективу, незважаючи на максимальне залучення їхніх ресурсів.

Це, звісно, вимагає не лише якісних дій із нашого боку, що описані вище, а й відповідного залучення наших партнерів у майбутньому. Друге завдання є не меншим викликом, ніж перше. Але це те, довкола чого можна об’єднувати населення всередині країни й назовні, пам’ятаючи, що будь-яка стратегія — це мистецтво можливого.

Микола БЄЛЄСКОВ, головний консультант відділу воєнної політики Національного інституту стратегічних досліджень, старший аналітик БФ “Повернись живим”. Усі думки, висловлені в тексті, є особистою позицією і жодним чином не мають трактуватися як офіційна позиція НІСД і БФ “Повернись живим”.