Якого ще об’єднання суспільства вам бракує?

1. “Україна єдина як ніколи”.

2. “Обстріли Одеси (підставте назву першого-ліпшого українського міста) ніяк не змінили одеситів” (будь-яких інших містян).

Обидва твердження (в різних варіантах) не змагаються навзаєм в інформаційному просторі. Існують собі, та й поготів. Бо в згаданих наративів — “тефлоновий ефект”. Жодна критика не торкається їхньої суті. Ну, або торкається, як вода, яку хлюпнуть на тефлонову пательню з киплячою олією. Пари й бризок багато, але сковорідка від цього не постраждає.

Маємо два антагоністичних міфи. За інших обставин вони б не варті були особливої уваги. Ми живемо ілюзіями, людина сама по собі є ходячим маренням. Але ці теми додають зайвого драматизму до переживань, які й так не мають видимих перспектив закінчитися. А тут іще ця параноїдна балаканина.

Тоталітарно-утопічна мрія про єдність усіх із усіма, коли її пробували всерйоз утілити в життя, погано закінчувалася. Вона веде родовід від платонівської “Держави”. Питання, яке в цьому контексті часто оминають: кого варто вважати гідними людьми, громадянами, повноправними членами суспільства, а кого — ні. Варіанти відповіді далеко не всім би сподобалися.

Другий підхід відсилає до певних рис поведінки особистості, які чемно називають індивідуалізмом. Інстинкт самозбереження далеко не у всіх підпорядкований соціальним цінностям. Публічно їх можна визнавати, а от поводитися — так, як вигідніше.

 

Цю обставину прихильники першого міфу категорично ігнорують. Але прихильники другого погляду повністю нехтують іще очевиднішим фактом: що вони проєктують власний досвід спостережень на інші соціальні групи, про динаміку яких гадки не мають. Наприклад, молодь. Яка не просто є генератором біологічного оновлення, а формує активний запит на соціальні та політичні зміни.

Перший підхід — це державна пропаганда, якщо називати речі своїми іменами.

Особливість будь-якої пропаганди — в тому, що вона за означенням має бути тупою. Бо повинна доходити до найтемніших закапелків суспільства, до найбільш твердоголових персонажів. Розумної пропаганди не буває.

Коли її нема взагалі, це погано для держави. Коли вона є, інтелектуали з неї цілком справедливо глузують. І з чужої пропаганди, й зі своєї. Та оскільки інтелектуали не є електорально значущою верствою, то розвинуті й не дуже демократії великодушно дозволяють їм свободу слова. Під вибори їх дешевше купити, ніж переконувати.

Другий підхід — це “катастрофічне мислення”. Масштабне розчарування в неіснуючих рисах людської поведінки настає в середовищі тих самих гуманістів і митців, які ці риси вигадали.

Після Першої й Другої світових воєн зачудування тим, до чого може дійти людина в мистецтві знищення себе та інших, породило велику кількість культурних плачів. Що трохи дивно, бо переважна більшість цих талановитих людей вивчала в гімназіях усіляку латину, грецьку, історію стародавнього світу й мала б щось із того втямити. Але мрії завжди забивають памороки.

І з’являється нове покоління, й організовує собі якусь нову війну за якісь нові ідеї, а по суті все те саме.

Як це стосується нашої ситуації?

Українська пропаганда має ті самі ознаки, що й пропаганда будь-якої країни в борні. Критерії її успішності чи неуспішності визначаються винятково тим, наскільки ефективно вона обслуговує комплексні інформаційні потреби сил оборони та безпеки. Принаймні так хотілося б. Будь-які цивільні претензії до цієї сфери комунікації мали б містити аргументацію, оперту на воєнні критерії ефективності.

Втім, так не є. Згадується старий анекдот про кравця, якому запропонували стати царем, і він довго розпитував про обов’язки й про те, чи буде в нього трохи вільного часу. А коли його спитали, навіщо, він скромно відповів: “А я б іще собі трошки шив”. Отже, війна війною, але дедалі очевидніше, що державна пропаганда потроху викроює собі гетьманські жупани на невідомо які вибори. Як той мудрий кравчик.

 

Єдність суспільства справді час від часу трапляється, ми всі є свідками цього. Та це відбувається не завдяки державі. Вона сама є продуктом ситуативної консолідації народу та його вождів у певний історичний період.

Проте стан єдності як будь-який ейфорійний стан не може тривати довго. Гормони знову посідають належні місця в організмі, залишаючи приємний ностальгійний спогад і бажання повторити.

Офіційні обіцянки перспектив розвитку українського суспільства — це гібрид проєкції наївних постсоціалістичних уявлень про сучасну державу й тестового загравання з потенційним електоратом. Конспірологічно шукати в цьому свідомий злий умисел безглуздо, та шкоди від цього не менше.

Які ключові аспекти динаміки суспільства важливі для нас, коли оцінюємо такі обіцянки й запевняння в єдності?

Демографія (незворотна депопуляція почалася ще в середині 90-х). Зміни в розміщенні населення, народжуваність і смертність, міграція та вікова піраміда. Всі цифри, якими оперують у цих поняттях, мають приблизне значення й не надто передбачувану динаміку. Та ми навіть не знаємо, скільки нас фізично зараз у країні, 30 мільйонів чи 20. Більш-менш кількісно визначена соціальна група — понад 10 мільйонів пенсіонерів.

Розвиток економіки, стан зайнятості, зміна структури виробництва та споживчої поведінки — це чинники, які, схоже, взагалі від нас не залежатимуть. Які квоти на що дадуть, такі й виконуватимемо. Нічого драматичного в цьому нема, йдеться лише про те, що ця опція в наших прогнозах може бути виключно спекулятивною.

Зміни в політичній системі, місцевому самоврядуванні, політичних партіях, виборах і громадському активізмі. Наскільки і яких змін хотітиме “ядерний” електорат пенсійного віку, на голоси якого полюватимуть усі партії? Чи створить влада кишенькову “партію ветеранів” і “партію волонтерів” для заміни дискредитованого попереднього проєкту? Що скажуть на це реальні ветерани та волонтери?

Нині часто вживають слово “ресентимент” — почуття образи, заздрощів і ненависті. Люди справді хочуть помсти й відплати та мріють про це навіть не в межах суспільної етики минулого століття, а в міфопоетичних категоріях “Кобзаря”. (Якщо це когось обурить, є відома праця Джорджа Грабовича “Шевченко як міфотворець”, 1991).

Відповідно ці суб’єктивні переживання перетворюються на дуже різні моделі поведінки. Особливо під впливом стресу. Люди, як і будь-які ссавці, стають агресивнішими, коли зменшується кормова база та зростають загрози для успішної репродуктивності. Істероїдна поведінка в соціальних мережах, та й у побуті, — це нормальна біологічна реакція.

Проблема в тому, що будь-які оцінки “відхилень” передбачають фіксоване уявлення про “норму”. Це було ще якось можливо у фундаментальних науках, та й то до появи квантового рівня. Нормативність людської поведінки має величезний історичний діапазон від людожерства до трансгуманізму. Малі та середні соціальні групи могли спиратися на емпірично встановлені для себе поняття норми й підводити потім під це якусь культурно-ідеологічну базу.

Держави та церкви (спочатку нарізно, потім спільно) закарбовували своє уявлення про норму в законодавчих актах. Так воно докульгало до наших часів етичного релятивізму, розширення прав і зменшення відповідальності.

Людина зазвичай проєктує свій мікроскопічний досвід і світогляд на все суспільство. Оця мікроскопія для конкретної людини і є нормою. Роль родини, системи освіти, держави в іпостасі законодавства в наш час є досить нікчемною. Людину змалку виховують у вимогливому очікуванні необмеженої кількості прав і свобод, які їй належать просто за фактом існування, а не отримані внаслідок певної корисної діяльності.

Тобто сучасна середньостатистична особистість складається переважно з довгої низки претензій до світу, який огидно і брутально не відповідає її чутливим уявленням про норму та справедливість.

Було б це кумедно, якби не спричиняло поведінкових наслідків.

Основна проблема української пропаганди — не в тому, що вона дурисвітська (як будь-яка пропаганда), а в тому, що лишилася довоєнною. Хай вас не вводять в оману піксель, хакі та бороди.

Сила британської пропаганди часів Другої світової полягала в тому, що Сполучене Королівство мало сміливість відмовитися від попередньої політики Чемберлена, який заявляв, що “приніс мир”, 1940 року заарештувати керівництво й актив Британської спілки фашистів і обрати прем’єром шаленого навіть за британськими мірками Черчилля.

Бі-Бі-Сі не мало жодних теперішніх “стандартів Бі-Бі-Сі”, а проводило надзвичайно зухвалі й неполіткоректні інформаційні операції, на прикладах яких фахівці вчаться й досі.

Угодовство, безпринципність, жадібність і невігластво супроводжують українську політику вже тридцять років поспіль. Я про прикінцеві результати цієї політики, а не про окремих видатних патріотів, з імен яких нинішні корупціонери постійно плетуть патріотичні маскувальні сітки для власних афер.

У цих умовах сформувалося мережеве суспільство взаємної корупційної вигоди, мотивоване ресентиментом, яке існує паралельно з громадянським суспільством, мотивованим бажанням майбутнього. Між ними є тонка “прокладка” з лібералів.

Погляньмо на соціологію (результати соціологічного моніторингу “Українське суспільство”, червень 2023 року, Інститут соціології НАНУ). В усіх вікових групах у середньому 60% мають якісь ідеологічні переконання. Ось як вони розподіляються за віковими групами згідно з відповідями на запитання: “Ким би ви себе назвали з ідеологічного погляду?”.

18—24 роки. 7,2% вважають себе соціалістами або комуністами, 10,8% — соціал-демократами, 8,1% — лібералами, 13,9% — націонал-демократами, 14,3% — націоналістами, 7,3% — “інше” (може, монархісти, анархісти, не знаю, далі цієї опції не згадуватиму).

25—35 років. Тут соціалістів чи комуністів — 19%, соціал-демократів — 8,5%, лібералів — 5,8%, націонал-демократів — 15,6%, націоналістів — 15,2%.

36—45 років. Комуністів чи соціалістів — 2,2%, соціал-демократів — 9,4%, лібералів — 6%, націонал-демократів — 17,8%, націоналістів — 15,6%.

46—55 років. Комуністів чи соціалістів — 1,6%, соціал-демократів — 4,5%, лібералів — 7,4%, націонал-демократів — 14,1%, націоналістів — 21,9%.

56—65 років. Комуністів чи соціалістів — 3,5%, соціал-демократів — 7,2%, лібералів — 5,6%, націонал-демократів — 23,5%, націоналістів — 21,9%.

66+. Комуністів чи соціалістів — 7,3%, соціал-демократів — 10,5%, лібералів — 4,6%, націонал-демократів — 8,4%, націоналістів — 20,9%.

Кожен може легко вирахувати, на який історичний час припадає фаза дорослішання, формування світоглядних установок, ідеологічних засад. Жодного невпинного поступу національної консолідації тут немає. Є ж і інша соціологія, щоденні дані СБУ про викриття колаборантів і шпигунів із громадянством України, різного віку та місця проживання. Не кажу вже про справу “воєнкома Борисова” — не він перший, не він останній (це до питання, кого і як змінили обстріли).

Ну от що ви хочете від цих людей, якої єдності, на основі чого? Слово “консолідація” ж походить від латинського consolidare, що складається з префікса con- (“разом”) та дієслова solidare (“робити цілісним”, “зміцнювати”). Люди й так консолідовані всередині своїх кластерів. Щоб запустився процес зміцнення й посилення спільності, єдності та солідарності в суспільстві, треба йти шляхом розвитку спільних цінностей. Розвитку, а не імітації, реанімації чи археологічних розкопок.

Завдання спільного фізичного виживання було такою загальною цінністю. А зараз уже ні. Культурна політика держави не здатна запропонувати суспільству діалогу на цю тему, бо суспільство може виявитися розумнішим за державу.

Плакатне уявлення про суспільство — згубне, хоч би що ви намалювали собі на тому плакаті. Регіональні менталітети існують, і вони стійкіші за загальнонаціональний. Допомога іншим закінчується одночасно з вашими ресурсами.

А цінності — це лише те, за що люди свідомо готові померти або вбити. Решта — політичні контрацептиви, щоб люди бува не додумалися до самостійного розв’язання своїх проблем.

Війна силоміць розкриватиме вам очі на все це, навіть якщо ви свідомо не хочете дивитися на реальність. 

Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України.