Віктор Медведчук: зрада власних ідей

Він розповідав глядачам про міжнародний турнір з бойового самбо, на який завітали президент Володимир Путін та прем’єр Дмитро Медведєв.

Після розповіді про підготовку спортсменів до змагань журналіст ніби між іншим загадав, що гостями турніру були президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв і лідер громадського руху “Український вибір” Віктор Медведчук.

Представивши гостей, журналіст підходить до українського гостя, але замість розмови про бойові мистецтва в ефірі несподівано лунає синхрон Медведчука про… Митний союз!

Як саме змагання по бойовому САМБО були пов’язані з зовнішньо-політичним вибором України, збагнути важко. А наскільки природнім виглядає взаємозв’язок цих двох тем, пропонуємо оцінити самим.

00:41 Журналист: Тем временем, возле ринга собирались гости: Виктор Медведчук, лидер движения “Украинский выбор” — тоже любитель единоборств. Говорит, спорт на Украине развивается. А вот экономика — другое дело.

Виктор Медведчук: К сожалению так получилось, что власть и оппозиция объединились сегодня объединились в так называемом европейском выборе. Я считаю, как собственно и большая половина населения Украины, что это неправильно, что наш вектор экономической интеграции должен быть восточным — Таможенный союз”.

Журналист: Медведчуку словно вторит Сергей Глазьев. Он тоже пришел поболеть за спортсменов, но переживает за соседей. “Украина сегодня вовлечена в процесс евроинтеграции, где ей навязывают роль колонии. Колони бесправной. Если проводить аналогию, то Украина, не выходя на ринг, сразу проигрывает.

 У своєму коментарі Віктор Медведчук дещо спотворив реальну соціологічну картину в Україні, видаючи власні бажання за думку “більшої половини країни”. За останні три роки жодна з соціологічних служб України не отримувала результатів, згідно з якими б більше половини українців надавали Митному союзу перевагу перед членством у ЄС.

У вересні мине вже півтора роки, як Віктор Медведчук повернувся у активну публічну політику. Його перше відеозвернення до користувачів Facebook з заголовком “Здравствуйте! Я — Виктор Медведчук...” з’явилось в мережі 13 березня 2012 року.

З першого ж дня Медведчуку пророчили різні сценарії повернення на політичну арену. Спочатку зявились чутки про його призначення послом України у Росію, потім, що його рух “Український вибір” переросте в партію і братиме участь у парламентських виборах, аби стати російським лобі у Верховній раді. Найбільш хвилюючою версією було нібито бажання Медведчука стати прем’єр-міністром Криму з подальшою ескалацією російського сценарію на півострові і навіть його відокремленням від України.

Очевидно, всі ці версії виглядали доволі екзотично. В той же час всі вони зводились до того, що Медведчука обрано головним лобістом російських інтересів в Україні. Згодом у цієї гіпотези з’явились наочні підтвердження.

У липні 2012 року одразу після зустрічі Володимира Путіна Віктором Януковичем, яка запам’яталася українському президенту багатогодинним очікуванням московського гостя, в мережі з’явився нібито таємний відеозапис дружньої вечері російського президента з Медведчуком на дачі у лідера “Українського вибору” в Криму. Те, що Путін є хрещеним батьком доньки Медведчука, було відомо і до того. Але, наскільки теплі стосунки зв’язують двох політиків, вперше було продемонстровано саме на цих кадрах.

Першим це відео оприлюднив російський портал LifeNews. У те, що ці кадри були зняті для домашнього архіву і потрапили у мережу випадково, може повірити лише дуже наївна людина.

Наступним демонстративним жестом стосунків між Володимиром Путіним і Віктором Медведчуком стала участь російського президента у круглому столі “Українського вибору”, який “випадково” співпав з днем святкування 1025 річчя Хрещення Русі. 

З кожним таким жестом російські медіа все більше і більше “захоплювались” фігурою Віктора Медведчука, щоразу підкреслюючи його статус лідера громадського руху з промовистою назвою “Український вибір”, який відстоює приєднання України до Митного союзу. Поява Віктора Медведчука разом з Володимиром Путіним на змаганнях у Сочі на фоні напружених торгівельних стосунків українських експортерів з російськими прикордонниками мала дати глядачу остаточну відповідь на питання, хто є головним лобістом Кремля в Києві.

Але якби прихильники Митного союзу в Україні або в Росії дізнались, на яких ідеологічних засадах стояв Віктор Медведчук ще декілька років тому, вони б навряд чи так раділи своєму вибору, і є великий сумнів, чи подавали б йому навіть руку.

Втеча від власних думок

В одному з інтерв’ю дружина Віктора Медведчука розповідає, що коли вони познайомились, вона поцікавилась у свого майбутнього чоловіка, навіщо йому, успішному бізнесмену, займатися політикою. На що Медведчук відповів: “Я знаю, як з цієї країни зробити Німеччину або Францію”.

І це дійсно так. Ще десять років тому Віктор Медведчук щиро або з кон'юнктурних міркувань видавав з себе одного з найзавзятіших євроінтеграторів України часів Леоніда Кучми. З огляду на кількість матеріалів, які вдалося знайти у архівах Інтернету, важко повірити, що весь цей час пан Медведчуку вдавалося ховати свої істинні думки.

Мабуть найбільш аутентичний зліпок зовнішньополітичних поглядів Віктора Медведчука був викладений у його дисертації “Сучасна українська національна ідея і актуальні питання державотворення”, написаній в Національній академії внутрішніх справ України у 1997 році. Втім, ознайомитись з цією роботою неможливо.

Вона щезла. Її немає ні у відкритому доступі в Інтернеті, ні в бібліотеці Академії МВС, ні навіть в бібліотеці ім. Вернадського. Сподіваємось, що коли-небудь ми зможемо побачити цю роботу пана Медведчука, і якщо в когось збереглась її копія, були б раді отримати її в редакції.

Найбільш ранню роботу Віктора Медведчука з зовнішньополітичних питань вдалося знайти в газеті його соратників братів Григорія та Ігоря Суркіса “Киевские ведомости”. У серпні 2000 року видання опубліковало одну з програмних статей Віктора Медведчука під назвою “Независимость Украины и общеевропейские ценности”. Стаття публікувалась два номери підряд — сьомого та восьмого серпня — і практично вся була присвячена Європейському вибору України.

Що цікаво, в Інтернеті ця стаття майже не збереглася: посилання на сайті СДПУ(о) не працює, а архіву самої газети у відкритому доступі немає. Єдине джерело, де її можна прочитати — це… персональний сайт Віктора Медведчука. Правда, з відкритого переліку публікацій вона прихована, знайти пряме посилання вдалося випадково по ключових словах через пошук у архіві Google.

Втім, дочитавши статтю до кінця, неважко зрозуміти, чому команда Віктора Медведчука ретельно ховає слова свого лідера від зайвих очей. Наведемо лише один фрагмент цього матеріалу:

“Я принадлежу как раз к той группе украинских политиков, которая всегда ориентировалась на европейские ценности, на европейский опыт, и которая считала, что успех наших реформ немыслим, если мы будем проводить их вне контекста общеевропейских тенденций и изменений, если мы будем забывать, что Европа — это наш общий дом, и что побег из советской коммунальной квартиры не означает, что мы не должны стремиться к общеевропейскому комфортабельному цивилизованному и единому зданию.

Я глубоко уверен, что, практически все секреты преодоления нашего кризиса надо искать в Европе. По моему глубокому убеждению, нам нужно лишь более пристально и внимательно изучить европейский опыт и адаптировать его к реалиям Украины.

Может быть, нам еще не достает веры в базовые европейские ценности. Мы, украинцы, сегодня похожи на тех людей, о которых сказано в Библии, что у них хватило веры, чтоб выйти из царства зла, но не хватило веры, чтобы войти в Землю обетованную”.

Пізніше всі ці ідеї лягли в основу книги Віктора Медведчука “Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива”, де він наголошував, що на повноправному членстві України у ЄС як наслідок визнання ліберальних цінностей

У 2002 році Європейський вибір України декларувався у програмі СДПУ(о). Сьогодні дивно згадувати, що в ті часи на з’їздах есдеків під патронатом Віктора Медведчука в залі висів портрет канцлера ФРГ Віллі Брандта.

Напередодні парламентських виборів “есдеки” оприлюднили головний програмний документ партії “55 тез СДПУ(о)”, де в розділі “Зовнішня політика” зазначалось: “Ми виходимо з того, що Україна зробила вибір на користь європейської моделі суспільства і держави, і цей вибір не підлягає обговоренню або перегляду. Політична мета розвитку України — стати повноправним членом співтовариства європейських держав”.

Документ публікувався за підписом Віктора Медведчука, його повний текст досі можна прочитати на офіційному сайті СДПУ (о) і навіть завантажити у вигляді архіву. 

Втеча від власних вчинків

Пройшовши до парламенту, партія Віктора Медведчука перейшла від декларацій до конкретики. 19 червня 2003 року Верховна рада ухвалила закон “Про основи національної безпеки України”, згідно з яким, пріоритетами національних інтересів України визначалась “інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір”.

У сфері національної безпеки пріоритетом серед іншого було вказано “набуття членства у Європейському Союзі при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією”. Окрім цього абзацу Росія згадується в документі лише у двох контекстах: “дотримання угод про тимчасове розташування Чорноморського флоту” та “гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської та інших мов національних меншин”.

Що цікаво, в розділі про економічні питання Російська Федерація взагалі не згадувалась. Пріоритетом України було визначено “поглиблення інтеграції у європейську і світову економічну систему та активізація участі в міжнародних економічних і фінансових організаціях”.

Цей закон був ухвалений 319 голосами. Фракція СДПУ(о), яка налічувала на той момент 37 депутатів, віддала “за” 34 голоси. Рішення “есдешників” не впливало на хід голосування — закон був би проголосований навіть, якби фракція Медведчука відмовилась його підтримувати. Це був свідомий вибір соціал-демократів. Серед тих, хто підтримав європейський та євроатлантичний вибір України, були, зокрема, Леонід Кравчук, Тамара Прошкуратова, Григорій Суркіс та Ігор Шурма.

Сам Медведчук на той момент був головою адміністрації президента Леоніда Кучми. Але немає сумнівів у тому, що він був солідарний зі своїми однопартійцями у європейському виборі України. В тому ж 2003 році прес-служба СДПУ(о) оприлюднила звернення лідера партії Медведчука до українського народу з нагоди дня Європи.

Сьогоднішні соратники Віктора Медведчука здивувались би, почувши, що колись їх лідер закликав співгромадян усвідомити незворотність європейського вибору України і наголошував, що “Європа — наш дім”.

“Приєднуючись до загальноєвропейських урочистостей, ми ще раз наголошуємо на тому, що незалежна держава — Україна — визначила свій внутрішній і зовнішньополітичний курс щодо європейської інтеграції. Цей нелегкий шлях вимагає від кожного з нас іншого способу мислення і поведінки, поваги до законів, готовність відмовитися від авторитарної спадщини минулого. І головне — вимагає усвідомлення, що Європа — це наш дім. <…> Наш орієнтир — Європа, її гуманістичні цінності”.

І якщо співставити всі ці тези Віктора Медведчука з тодішніми суспільними настроями, то виявиться, що під час перебування у владі, пан Медведчук буквально ґвалтував українців своїми євроінтеграційними ідеями. Згідно з даними Центра Разумкова, на початку 2002 року до Європи хотіли лише 26% українців, в той час як бажаючих зближення з Росією було майже на третину більше — 34,2%. Для порівняння, сьогодні картина повністю протилежна: євроінтеграційний шлях України підтримує 41,7% населення, а вступ у Митний союз — 31%.

Втім, навряд чи російський глядач коли-небудь побачить ці дані. І ще менше сумніві в тому, що його ознайомлять з метаморфозами політичних поглядів Віктора Медведчука у минулому.

Але для прихильників європейського вибору України є і добра новина: про те, ким реально є Віктор Медведчук на сучасній політичній арені України, російські журналісти говоритимуть лише у своїх найсміливіших фантазіях.

Віктор Медведчук безумовно є одним з найдосвідченіших юристів України. Але в масштабах країни цей факт відомий лише дуже обмеженому колу спеціалістів. Репутація сірого кардиналу часів Леоніда Кучми в політичних колах призвела до того, що навіть дуже відомі політики і в опозиції і при владі намагаються не афішувати свою співпрацю з паном Медведчуком.

А його популярність серед потенційного електорату обмежується елементарною непізнаваністю. Не допомогли навіть сотні тисяч біллбордів з обличчям Медведчука, який намагався рекламувати ідеї “Українського вибору” майже в кожному українському містечку. Звичайно, регулярна поява поруч з Володимиром Путіним може дещо виправити ситуацію, але навряд чи сприятиме іміджу Медведчука як самостійного українського політика.

Єдине питання, яке виникає: чому вибір досвідчених кремлівських політтехнологів, здатних ефективно форматувати свідомість стосорокамільйонної країни, впав саме на Віктора Медведчука — маловідомого політика з далекого минулого, з певною репутацією, який ще півтора роки тому знаходився поза межею маргіналізації?

Відповідей можуть бути дві: або це майстерно побудований міф на експорт спеціально для Володимира Путіна, що є наслідком повної відірваності Москви від українських реалій. Або іншого вибору окрім штучного створення “українського вибору” у росіян не було.

Тоді це лише підтверджує маргінальність всього російського лобі в українському суспільстві. 

Мустафа НАЙЄМ