Тихе болото київського Генплану

“Громадські обговорення” Концепції Генерального плану, що відбулись в Мінрегіонбуді 25 серпня, залишили більше питань і сумнівів, аніж відповідей.

Для початку, залишається незрозумілим, а чи були це взагалі громадські слухання? Сам ведучий заходу заступник міністра Ігор Соколов постійно плутався у термінології і називав захід “засіданням” чи “нарадою”. Хоча при цьому кілька разів наголосив, що в залі присутня “громадськість”.

“Громадськості” навіть дали право виступити, щоправда, поза офіційним порядком денним і з постійним наголосом на тому, що час вже вичерпався і треба б поспішити. А загалом пропонували звертатись у письмовій формі на адресу міської влади.

Найщиріше позицію присутніх фахівів висловила архітектор Лариса Скорик: “Відбулась купа непрофесійних громадських обговорень, які зводять наш професіоналізм нанівець. Ми не йдемо на вибори, нам не треба звітувати перед виборцями, і ми можемо говорити правду і фахово оцінювати ситуацію. У нас, звісно, свобода слова, але є питання, в яких розмова має вестись тільки на рівні професіоналів.”

Щонайменше сумнівна поведінка самої пані Лариси, коли вона активно відстоювала знесення двох будинків на вулиці Великій Васильківській (№35 та 37) задля будівництва готелю під Євро-2012, великою мірою пояснює невдоволення архітекторки існуванням окремої громадської думки.

Ось тільки звинувачувати громадськість у тому, що саме вона винна у зведенні нанівець професійності архітекторів, не варто. Цілковита недовіра до професійної спільноти викликана у першу чергу її (спільноти) власними діями, наслідки яких хоча б частково намагаються виправити громадські активісти.

Безумовно, представники громадських рухів не можуть накреслити новий план розвитку міста, для цього дійсно потрібні фахівці, щодо цього ніхто не сперечається. Проте громадськість має функцію контролю та моніторингу дій влади, і позбавляти їх цього права можна тільки внісши відповідні поправки до Конституції, згідно з якою джерелом влади в країні є народ.

А фахівці, зі свого боку, мають пояснити та розповісти громаді про те, що і чому має відбуватись. Проте першопочатковою вимогою для цього є усвідомлення (не задеклароване, а правдиво пропущене через власну свідомість та вкорінене!) того, що громада має право а) сумніватись, б) знати і в) критикувати.

А допоки такого усвідомлення немає, залишається посилатись на юридичні аргументи, що і зробила представниця одного з органів самоорганізації населення Тетяна Шевчук. За її словами, перед проведенням обговорення в міністерстві, концепцію треба було затвердити на громадських слуханнях у КМДА.

Проте їх не відбулось. Натомість міська влада тільки провела телешоу на тему Генплану і поставила галочку у графі “громадські слухання”. Хоча юридично слухань не відбулось і, відповідно, засідання в міністерстві не має юридичної сили.

Власне, чітких відповідей на питання про те, як буде розвиватись Київ до 2025 року, під час слухань отримано так само не було. Про проект Концепції розповідала Тетяна Нечаєва, начальник управління генерального плану міста КО “Центр містобудування та архітектури”.

З її сухої і переповненої професійною термінологією мови (от не вміють наші чиновники презентувати результати якої-не-якої, а все ж тривалої роботи для публіки!) можна було дізнатись мало нового.

До прикладу, було повідомлено такі давно очевидні всій нефаховій громадськості факти, що Київ “перевиконав план” щодо чисельності населення і кількості авто, проте не було виконано плани щодо будівництва соціальних об'єктів (школи, дисадки, лікарні).

Серед проблем було також відзначено “велику частину прикладання робочої сили в центральній історичній частині міста”, “великий дефіцит по зонам загального користування”, “хаотичну забудову в центрі міста”, великі транспортні проблеми, зокрема, через фактичне невиконання планів чинного Генплану щодо розширення мережі громадського транспорту.

Власне, це все є самоочевидними речима для будь-якого киянина. Але якщо слідувати логіці, то самої тільки фіксації невиконання цих пунктів плану абсолютно недостатньо.

Як може доросла людина (аж навіть ціла установа!) свідомо говорити “ось це не було виконано, тому давайте внесемо його в новий генплан і ось там-то, от там точно все буде зроблено!”

Елементарні правила впровадження будь-якої державної політики (зрештою, як і безнесових планів) мають в першу чергу, базуватись на аналізі поточної ситуації та чинників, що до неї призвели. Без цього будь-які плани будувати — марна справа. Ще й витрачання бюджетних коштів.

Цікавинкою заходу, разом з тим, стала заява новопризначеного головного архітектора столиці Сергія Целовальника.

Розпочав він з того, що легким риторичним рухом зняв з себе усю відповідальність за документ: “Я не працював у складі адміністрації, коли готувався документ” (Звісно, про тихий переділ влади без жодного врахування думки громади він тактовно змовчав). Проте цікаво, що потім лунало багато критики.

По-перше, тому що розробляється він на тій самій застарілій нормативній базі, що і чинний Генплан, і, відповідно, не застрахований від таких самих помилок. По-друге, розвалена сама система органів влади, що займаються розробкою містобудівної політики, великою мірою через людський фактор: фахівці розбрелися по приватним конторам, міські ж і державні управління залишились повністю розбалансованими.

Показовою була наведена головним архітектором статистика: “Попри вимоги Генплану, не побудовано 81 % дитсадків, 73 % шкіл, 68 % лікарень. Однією фразою сказати, що не було фінансування — це нічого не пояснити! Вочевидь, механізми не ті було задіяні,” — сказав пан Целовальник. І тут важко з ним не погодитись: механізми, вочевидь, були не ті. Але чому не сказати прямо, які це були механізми? Чому не сказати про рівень корупції в КМДА? Тоді б і висновок логічним виглядав — корупційні механізми рідко коли призводять до зростання суспільних благ.

Далі — більше. “Ми всі знаємо, що таке молода команда. І скільки землі було виділено, в тому числі в зелених зонах. І коли зараз це все відкриється, то буде хвиля громадського невдоволення, що і нас накриє.” (нас? кого нас? нову владу? виборів же не було... — Питання так і просилося, але ж “громадськість може звертатися у письмовій формі...”).

Генріх Фільваров, директор “Інституту Урабністики” відзначив ще одну проблему, яку замовчують розробники Генплану. Говорячи про майбутні мільйони побудованих квадратних метрів житла, варто усвідомлювати, що держава не може цього повністю проконтролювати. Влада може контролювати перебудову застарілого житлового фонду, а ось ділянки, віддані в приватні руки — туди державі зась! Проконтролювати, що (і для кого, в якій цінові категорії тощо) буде будуватись, вже неможливо.

Критикували концепцію й інші учасники засідання. Це трохи інтригувало. Щоправда, під закінчення кожного виступу здивування закінчувалось. Бо незмінною мантрою усіх виступаючих було “ну, є недопрацювання, але ж люди старалися, гроші вкладені, давайте затвердимо, а потім...”.

А що — “потім”, власне, ніхто не уточнював. Та й навіщо? Всі розуміли, що буде потім — так само, як всі добре розуміють, що є зараз, і що було останніх кілька років в місті. І для чого розробляється Генплан.

Тотальна корупція та розпродаж усіх доступних і недоступних земель (рівень законності яких пан Целовальник порівняв з законністю судів трійок НКВС), створення нових, повністю підконтрольних чинному міському голові (я про Черновецького зараз), як от КП “Центр містобудування та архітектури”, — усе це покликано забезпечити інтереси дуже вузького кола осіб, наближених до молодої команди. Необхідно було узаконити увесь дерибан останніх років. Це все зрозуміло і дуже сумно.

І навіть критика такої розробки Генплану з боку нового головного архітектора не особливо втішає. Бо ця критика — надміру тактовна, ще й без жодних результатів у вигляді пропозиції відхилити дану концепцію.

Залежність чиновників будь-якого рівня від волі керівництва (котре завжди може змінитись) спонукає говорити напівправду, щоб задовольнити кожного з можливих хазяїв. Та й культури суперечки (здорової, аргументованої, тієї самої, в якій народжується істина) у нас немає. Є традиція звітування про те, якими семимильними кроками ми рухаємось в правильному напрямку, успадкована з радянських часів.

Є нова традиція поміркованої критики для телевізійних камер, здебільшого — для прикриття власних корупційних дій. А традицій професійної суперечки — немає. Не вміють наші фахівці (і тут не лише про архітектуру чи містобудування йдеться) сказати відверто: “Ось це помилка. Цього за жодних обставин робити не можна.” Натомість чути тільки мільйон пояснень і виправдань того, чому по трішечки і дуже акуратно — але можна...

Звісно, це легко пояснюється матеріальними інтересами кожного окремого професіонала. Покритикуєш чийсь проект будівництва — наступного разу твій же не затвердять. Усе начебто просто. Проте, здається, за цим тотальним прийняттям корупції як єдиного суспільнотворчого чинника та всезагального пояснення будь-яких дій наших чиновників, ми забуваємо про інші, чи не більш гострі симптоми.

Ідеться про втрату професійних середовищ, відсутність творчих суперечок, тихе прийняття будь-яких рішень, що вже запущені бюрократичною машиною. І головне — суспільне несприйняття (хоча б на рівні ідеї) того, що існують принципи, за які треба боротись і відстоювати до кінця і безкомпромісно.

Обговорення Концепції Генплану тільки ще раз оголило всі ці проблеми. І, на жаль, не окреслило жодних шляхів виходу з неї.

Інна СОВСУН, Громадянська ініціатива “Збережи старий Київ”