Це гірше, ніж помилка

Абстрагуючись від оцінок абсурдних мотивів Конституційного Суду щодо неконституційності Закону № 2222-IV, зосереджуся на деяких наслідках прийнятого рішення.

Отже, суд вирішив: 1) визнати Закон № 2222-IV про внесення змін до Конституції України таким, що не відповідає Основному Закону (є неконституційним); 2) як наслідок — визнаний неконституційним Закон № 2222-IV проголошено таким, що втратив чинність із дня ухвалення КСУ рішення; 3) органи державної влади зобов’язали невідкладно привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції від 28 червня 1996 року в редакції, що була до внесення до неї змін Законом № 2222-IV; 4) КСУ нагадав, що його рішення є обов’язковим, остаточним і не може бути оскарженим.

Чи не здається дивним той факт, що у своєму рішенні КСУ навіть не згадав Конституції в редакції змін, внесених Законом № 2222-IV? Звісно, багато хто зрозумів, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV мало тягнути за собою якісь наслідки і для тексту Конституції. Орієнтуючись на зміст мотивувальної частини рішення, можна було очікувати щонайменше одного з двох висновків КСУ.

Перший: Суд міг взяти на себе явно невдячну роботу з визнання неконституційною тієї частини тексту змін до Конституції, в якій були відтворені слова і звуки, що не отримали додаткового висновку КС 2004 року. Другий: запропонований Судом у пп.1 і 2 постановляючої частини. Але КСУ так і не виклав у резолюції деяких норм (або всього тексту) Закону № 2222-IV, що визнані неконституційними. Як могло так статися? Найімовірніше, причина в тому, що, перелічивши неконституційні положення Закону № 2222-IV, Суд мав, безумовно, викласти в резолютивній частині рішення перелік (постатейний!) положень Конституції в редакції від 8 грудня 2004 року, що втратили чинність. Після цього він мав зобов’язати парламент “залатати те провалля” (за визначенням регіонала Сергія Головатого) в тексті Конституції, яке спричинило б його рішення. Але це означає проголосити частину Конституції неконституційною. Навіть у цього складу Конституційного Суду не стало духу проголосити цю крамолу.

Вирішили зробити те саме, але “мовчки”: цілком проігнорувавши Конституцію в редакції 2004 року й зосередившись тільки на Законі № 2222-IV без офіційного проголошення факту явочного повернення до тексту Конституції в редакції від 28 червня 1996 року, Конституційний Суд зобов’язав “усіх і вся” привести у відповідність до неї всі нормативно-правові акти.

Уся ця неправова еквілібристика остаточно завела КСУ і всю владу в ситуацію, з якої важко вислизнути без подальших політико-правових втрат. Проголошенням Закону № 2222-IV неконституційним Суд увімкнув механізм подолання нечинності Конституції, що передбачає внесення до неї в конституційний спосіб необхідних змін. Коли ж Суд проігнорував Конституцію в редакції 2004 року, не проголосивши повернення до Конституції в редакції від 28 червня 1996-го, але зобов’язуючи органи влади привести нормативно-правові акти до її вимог, Конституційний Суд увів режим нікчемності (втрати чинності) всього тексту чинної Конституції, що, своєю чергою, створило підстави вважати Конституцію в редакції від 2004 року недійсною з моменту ухвалення змін до неї. Наслідок цього — все, що було ухвалено на її основі, всі призначення, вибори тощо, має сприйматися як таке, чого не було в природі. Є правові системи, що допускають такі наслідки рішень органів конституційного нагляду, але не наша, не українська система.

Назву для прикладу лише одну проблему, породжену рішенням Конституційного Суду, яка сьогодні турбує парламентаріїв: коли чергові парламентські вибори? Є пропозиція швиденько внести зміни до “перехідних положень” відродженого тексту Конституції, передбачивши парламентські вибори восени 2012-го, президентські — навесні 2015-го (згідно з Конституцією 1996 року вибори до Верховної Ради мали б відбутися вже в березні 2011-го, президента — в жовтні 2014-го). Враховуючи роль (особливо сьогодні!) цих суб’єктів у багаторічному захисті конституційного ладу в державі, їхнє прагнення отримати такий бонус є зрозумілим. Але можуть виникнути непереборні перешкоди, пов’язані з подальшими наслідками рішення Конституційного Суду. Посилання на те, що нинішній склад парламенту обирався на конституційних підставах, які передбачали п’ятирічний термін повноважень, нівелюється тим, що ці підстави Суд визнав нікчемними. Якби КСУ зобов’язав парламент відновити Конституцію (“залатати в ній прогалину”), це відповідало б конституційному механізму подолання наслідків неконституційності акта (чого він, звісно, не міг собі дозволити, щоб прямим текстом не зганьбити Основного Закону і себе), Верховна Рада могла б дозволити собі не забути себе і гаранта Конституції. Окрім того, якщо справді з 1 жовтня 2010 року влада вкотре почала жити за Конституцією, пропоновані зміни до “перехідних положень” порушать встановлені Основним Законом терміни виборів парламенту і президента. Зокрема, вибори до ВР восени 2012-го скоротили б термін повноважень наступного парламенту більше ніж на півроку, а це теж неконституційно, на жаль.

Вдавати, що все “о’кей”, зосередитися на нових реаліях — справа звична. А що далі? Якщо не дати спочатку належної оцінки тому, що сталося, не оцінити реалій, ходитимемо по колу, можливо, по спіралі вниз. Сьогодні ж ми стоїмо на тому, у що вляпалися.

Віктор МУСІЯКА