Сєвєродонецьк продовжує жити в умовах обмеженої функціональності — керівник ВЦА Стрюк

 — Керівник Сєвєродонецької районної військової адміністрації Роман Власенко зазначає, що на сьогодні росіяни використовують Сєверодонецьк, Лисичанськ і Рубіжне як тилові бази. Якою загалом є ситуація в Сєверодонецьку?

— Ситуація — досить складна: місто продовжує жити в умовах обмеженої функціональності. Практично окупаційна влада змогла подати до Сєвєродонецька електрику, хоч і не на повну потужність, частково подається вода, не працює каналізація та відсутнє опалення. Єдине, що їм вдалося зробити, — це більш-менш уцілілі будинки приєднали до декількох модульних котелень, які завезли до міста. І, таким чином, вони забезпечили своє проживання. Маю на увазі окупаційну владу, знову ж таки, та наближених до неї осіб, а також ті бригади, які попривозили на легкий заробіток до Сєвєродонецька з інших регіонів Росії. Наразі є декілька таких бригад.

— Оскільки ви згадали про вцілілі будинки, то уточніть відразу, наскільки зруйнованим є місто — передусім, житловий фонд?

— Якщо говорити про вцілілі будинки, то їх декілька десятків на фоні того, що в місті налічувалося 780 багатоповерхівок. Тобто це крапля в морі.

— А як щодо інфраструктури: яким є рівень пошкодження таких об’єктів і наскільки можливо їх відновити?

— Інфраструктура пошкоджена та зруйнована на 80%, а подекуди — й більше. Фактично в місті зруйнований каналізаційний колектор, він не функціонує, разом із очисними спорудами. Майже всі еклектичні підстанції були пошкоджені, виведені з ладу. Більшість із них уже не можна буде відновити — треба будувати наново. Обхідні підстанції по місту зруйновані. Електрику підключали з лінії, яку штучно дотягнули до Сєвєродонецька. Те ж стосується й водопровідного колектора, оскільки вода не піднімається вище другого-третього поверху: не вистачає тиску. Колектор пошкоджено, а його ревізію ніхто не проводив, бо це потребує і значних капіталовкладень, і робочої сили, і професіоналів.

— Наприкінці лютого в прес-службі Луганської обласної військової адміністрації повідомляли, що жителям Сєвєродонецька приходять рахунки на опалення попри його відсутність. А як місту вдалося пережити зиму — чи було хоч якесь тепло в оселях?

— Люди обігрівались, як могли: де — твердим паливом, де — завдяки якимсь механічним опалювальним приладам, де — електрикою, через що вона постійно “вирубалась”.

І, як я вже зазначав, у тих кількох будинках, де проживають окупанти, вони підключили собі модульні котельні: за рахунок епізодичної подачі газу до міста, де збереглися внутрішні розведення й більш-менш цілий газовий колектор. Це декілька вулиць по всьому місту.

— Поговорімо про забезпеченість сєвєродончан ліками, продуктами харчування. Чи є вона достатньою?

— Наразі ціни на продукти харчування, зокрема на деякі товари, — вдвічі, а то й утричі вищі порівняно з іншими окупованими територіями, оскільки до міста фактично все завозиться з тієї сторони (з Росії — ІФ-У).

— Чи вдається видавати людям нашу гуманітарну допомогу? Чи є можливість потрапити до міста українським волонтерам?

— Ні, місто — на окупованій території, і через лінію фронту цього ніхто не зможе зробити.

— А як працюють лікарні в Сєвєродонецьку на сьогодні?

— Це велика проблема, бо лікувати в місті нема кому. В Сєвєродонецьку залишилося декілька лікарів, одному з яких — за 80 років. Та й загалом, це не лікування: люди просто приходять за отриманням медичної допомоги, в найліпшому випадку — за фельдшерськими порадами. Тож результатом такої медичної допомоги стала підвищена смертність у місті.

— Щодо підвищеної смертності, чи можете уточнити ці показники?

— На жаль, ні, бо зібрати якісь статистичні далі — неможливо.

— Скільки місцевих залишається сьогодні в тимчасово окупованому Сєверодонецьку?

— За нашими підрахунками, їх — близько 10 тисяч, це саме корінних містян (до повномасштабного вторгнення кількість населення Сєвєродонецька становила 100 тисяч осіб — ІФ-У). Якщо ж говорити про заяви окупаційної влади стосовно того, що до міста повертаються люди, й при цьому озвучується число в 30 тисяч, то це більше схоже на фейк. Хоча із сусідніх міст — з Рубіжного, Кремінної — людям пропонують переїжджати до Сєвєра, займати більш-менш уцілілі житлові приміщення. Тобто відбувається таке штучне стягування людей до Сєвєродонецька як до більш-менш безпечної точки на окупованій території. Разом з тим у місті додалося людей за рахунок відряджених, які прибули до Сєвєродонецька для його фейкового відновлення, створення картинки про те, що нібито активно ведуться роботи, а також — військових, які зосереджуються на території міста.

— Уточніть, будь ласка, яка кількість дітей нині в Сєвєродонецьку?

— Станом на початок навчального року, і, знову ж, мушу сказати, що це — інформація за повідомленнями окупаційної влади, нараховувалося до тисячі школярів. Навчальний процес для них окупанти намагаються проводити за якимись російськими програмами, завозять підручники з Луганська. Це фактично забивання дитячих мізків рашистськими ідеями. На жаль, маємо таку ситуацію, яка надалі потребуватиме значної психологічної й, скажімо так, світоглядної роботи.

— Чи мають учителі можливість проводити онлайн-уроки, щоб діти не переривали навчання в українських школах?

— На сьогодні в місті штучно відключено інтернет. Орки “відрубили” його, щоб унеможливити витік інформації, оскільки зокрема під Кремінною тривають важкі бої. Тому для того, щоб хоч раз на тиждень якось зв’язатися з рідними, люди виїжджають до інших регіонів окупованої території Луганської області. Тож про онлайн-навчання в Сєвєродонецькій громаді за таких обставин навіть не йдеться.

— Днями Кабмін схвалив механізм примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій. Попри те, що Сєвєродонецьк залишається тиловим містом для росіян, все ж поцікавлюсь вашим ставленням до цієї урядової ініціативи.

— Реалізувати цей механізм, навіть за відсутності активних бойових дій, можна буде тоді, коли нам треба буде забезпечити функціонування міста, отримавши доступ до деокупованої частини. Тоді треба буде ухвалювати рішення, що робити з дітьми, які залишаються там. Можливо, доведеться ухвалювати таке рішення на час відновлення — задля забезпечення нормальних умов їхнього проживання та навчання.

— Скільки місцевих жителів знаходиться нині в російському полоні?

— На жаль, такою інформацією я не володію. Є частина людей, які зникли та про місце перебування яких нічого невідомо. Але надати загальну кількість досить важко, бо інформація щодо них з’являється епізодично, коли комусь вдається виїхати через Росію, через країни Балтії повернутися до України.

— Мер Мелітополя Іван Федоров під час одного з нещодавніх брифінгів заявив, що російські окупанти нині відмовляються обмінювати мирних жителів. Чи такою ж є ситуація з полоненими сєвєродончанами?

— Це питання варто адресувати керівництву вищого рівня.

— Чи фіксували ви випадки примусової депортації сєвєродончан до РФ? Про яку кількість йдеться? І скільки серед вивезених — дітей?

— Улітку — на початку осені були спроби росіян вивозити дітей нібито на оздоровлення до Пензи. Наскільки мені відомо, то відправлялося зо два автобуси — це близько ста дітей. Про їхнє повернення до Сєверодонецька в мене інформації зараз немає.

— Примусова російська паспортизація. Чи відомо вам скільки жителів Сєвєродонецька подали заяви на отримання паспортів РФ і скільки вже їх отримали?

— Такий процес справді відбувається, бо для отримання будь-якої адміністративної послуги в місті, довідки про проживання або посвідки про переміщення окупованою територією, передусім, вимагають отримати російських паспорт. І це також стосується отримання соціальних виплат, тобто пенсіонерів фактично примушують отримувати паспорти РФ.

— Чи володієте ви інформацією про кількість місцевих, які перейшли на бік ворога та стали колаборатнами? Скільки серед них — зокрема представників місцевої влади?

— Декілька людей справді погодилися співпрацювати з окупаційною владою. Ними займаються відповідні служби, щодо них порушено низку кримінальних проваджень, ведеться розслідування. Таких персон знайде їхня відповідальність.

— Усе ж, чи можете уточнити кількість “таких персон”?

— Якщо говорити конкретно про представників адміністрації, то це кілька осіб. Наразі мені відомо про чотирьох. Можливо, їх є й більше, але не всі афішують своєї приналежності, не заявляють про це в засобах масової інформації, у соціальних мережах.

— За даними британської розвідки, Росія має намір 10 вересня провести регіональні вибори на тимчасово окупованих територіях України. Як відбудеться підготовка до них у Сєвєродонецьку?

— Восени вони вже намагалися проводити нібито перепис населення, яке залишилося. Наскільки мені відомо, проводиться певна інформаційна робота зі збору даних про населення, яке знаходиться на території.

— А як організована нині Ваша робота як голови ВЦА?

— Звісно, ми не можемо знаходитися в Сєвєродонецьку, оскільки місто окуповане й зайняте росіянами. Станом на сьогодні адміністрація знаходиться в евакуації та працює віддалено щодо тих питань, які можна вирішувати за межами міста, працюючи з громадою, з тимчасово переміщеними особами.

Водночас адміністрація виконує певні завдання щодо підготовки до деокупації. Враховуючи, що ми втратили майже все в місті та людський ресурс, бо сєвєроданчани розкидані фактично по всій Україні. Тому зараз ми здійснюємо роботу щодо формування бригад, які мають повертатися після деокупації, забезпечуємо матеріально резерв, із яким треба буде їхати та відновлювати місто, а також підтримуємо надання необхідних послуг, які залежать від громади, для наших внутрішньо переміщених осіб.

— Зробімо певну ретроспективу: наскільки ви як керівник ВЦА були обізнані, поінформовані про вірогідний наступ росіян? Як готували місто до повномасштабного вторгнення?

— Обізнаним я був рівно настільки, наскільки це офіційно заявлялося й органами вищої державної влади, й засобами масової інформації. Стосовно військової складової, то для цього є військове командування, яке ухвалювало рішення щодо оборони міста. Наше завдання як адміністрації полягало в необхідності максимально сприяти й виконувати всі вказівки.

— Ваше 24 лютого як розпочалося й де?

— Моє 24 лютого розпочалося з гучного вибуху на аеродромі в Сєвєродонецьку. А мій робочий день розпочався о шостій ранку з вирішення питань щодо евакуації населення та ухвалення рішень про подальше функціонування міста.

— У цьому контексті мені пригадався допис журналістки Марини Шашкової, в якому вона з-поміж іншого дорікнула Вам тим, що на момент початку вторгнення в Сєвєродонецьку не було тероборони. Ви тоді відповіли, що закон не уповноважує місцеву владу займатися формуванням ТрО. І, все ж, поясність, що і як було?

— Територіальна оборона — це підрозділ Збройних сил України, і на території Сєвєродонецька був батальйон, який входив до бригади Луганської територіальної оборони. Вони зосереджувалися спершу в Сєвєродонецькій громаді, потім перемістилися до Лисичанська як місця базування. Вони займалися обороною міста з самого початку. Ми були на зв’язку. Це важливо, щоб не перекручувалась інформації про ту ситуацію, що була.

Із початку відкритої агресії ми створили добровільний підрозділ самооборони. Люди записувалися до нього. Але з урахуванням безпекової ситуації було досить складно підтримувати довго його діяльність: у зв’язку з постійними прильотами люди потроху залишали місто.

— Чи є в Сєвєродонецьку партизанський рух?

— Скажу так: є відповідальні люди, які вболівають за Україну та надають певну допомогу. Але детальніше розповісти не можу.

— Але цей рух потужний?

— Давайте так: настане час — побачимо.