ШусТеракт

У п’ятницю в ефірі “ШустерLive” ми побачили нездатність політиків дотримуватися формату ток-шоу, цілковите ігнорування ведучого й нахабство стосовно журналістів та навіть глядачів, а також почули звинувачення в залаштункових домовленостях між ведучим та учасниками — тобто саме те, чого в жодному разі не повинно бути в цій програмі. Адже медіаварягів запрошували, аби встановити небувалий для України рівень спілкування з політиками.

Але з’ясувалося, що, по-перше, політики не роб­­лять різниці між нашими чи не нашими журналістами, а ставляться до всіх однаково, тобто ніяк. По-друге, медіаваряги — не тільки Шустер — коли їхали працювати до Києва, їхали насправді не в Україну, а в “іншу Росію”.

“Інша Росія” — це такий рай, у першу чергу для кремлівських опозиціонерів різного ґатунку: тут “свої” люди, тут розмовляють російською і нею ж говорять про членство в ЄС та НАТО, між кількома політичними кланами постійно точаться інтриги, місцевий МЗС пише гнівні відповіді Кремлю, але при цьому всюди співає Коля Басков. Є, звичайно, аборигени, які спілкуються українською мовою та дотримуються місцевих звичаїв, але до них простіше звикнути, ніж до населення Башкирії чи Туви.

Тут живуть добрі олігархи, які безкоштовно виставляють свої мистецькі колекції для молоді, будують стадіони для вболівальників і утримують телеканали з ток-шоу заради свободи слова. І на ці передачі приходять демократичні політики. А якщо і не демократичні, то вони обов’язково ними стануть.

А оскільки Київ — місто менше за Москву, то й їдуть сюди медіаваряги, наче в Пітер чи Новосибірськ для проведення майстер-класу на обласному ТБ. Як любить писати “ТелеКритика”, з місією.

І місцеві жителі начебто сприймали шоу весь цей час правильно: політики ходили туди замість Верховної Ради, там вони сварилися, там же мирилися, домовлялися, робили гучні заяви. Кожен намагався потрапити до студії. З’явилися публікації, які визнавали значну цивілізаційну роль запрошених журналістів, де писали, що лише вони можуть вести передачі з нашими політиками. Мовляв, наших ведучих депутати не поважають. Потім у приїжджих почали брати інтерв’ю на кшталт “Что ожидает Украину через год?” І в таких інтерв’ю вони давали поради про те, що мають робити політики й олігархи, аби стати ще кращими, ще добрішими, ще демократичнішими.

І ось у п’ятницю на “іншу Росію” було скоєно терористичний замах. Зазіхнули на неї всі присутні в студії “ШустерLive” українці: опозиційні депутати зірвали заплановану дискусію, прем’єр почала говорити про “сильну руку”, а місцеві журналісти не змогли чи не захотіли цьому завадити. Тож Шустер і вдарив на сполох, скликаючи всіх на захист свободи слова.

Але ж згадайте, у 2002 році опозиціонери разом із Юлією Тимошенко теж намагалися прорватися до ефірки УТ-1. Шустера в 2002 році в Києві не було, й він не міг про це знати. П’ятнична поведінка Ганни Герман та Ірини Акімової (хаотичне ходіння студією, нахабне прирікання з запрошеними журналістами, ведучим шоу та прем’єр-міністром) не є аномальною для країни, де подібне відбувається в парламенті останні п’ять років. Може, когось здивувало, що геолог за освітою Микола Азаров вважає, ніби краще за журналістів знає, як треба ставити запитання та вести програму? Але ж хто в Україні НЕ вважає, що знає, як треба ставити запитання і як вести телепрограму? Така в нас політична культура.

Ми побачили наслідки того, що ведучий занадто “втягнувся” в місцеві реалії. За роки перебування в Україні Шустер пройшов складний шлях від цивілізатора та медіагуру до звичайного суб’єкта інформаційної діяльності (юридичний статус “Савік Шустер студіо”). Він перестав бути запрошеним гостем (тепер уся славетна українська гостинність дістанеться виключно Демієну Хьорсту), став бізнес-партнером чи підрядником. А займатися підприємницькою діяльністю в Україні не легко. Тому минулої п’ятниці з ним і поводилися, як поводяться в нас з людиною, котра має доступ до ласого ресурсу.

Але не слід робити з цього трагедію. Заяву про захист свободи слова підтримати треба, але також треба радіти, що нарешті медіаваряги побачили реальну Україну. Не кулуарно-парламентську, не глянцево-тусовочну, не на екрані в студії, а країну, в якій ми живемо два десятки років. Тож скажемо їм: ласкаво просимо! Ласкаво просимо на землю!

Артем ГОРЯЧКІН