“Усі, кого я знаю, поїхавши, покращили своє становище. Я розумію, що це необ'єктивна вибірка, і все-таки це вибірка… Ми — бенефіціари війни, вигодоодержувачі. Зокрема і я. Я став краще заробляти, живу в чудовому місці, краще, ніж жив у Москві”.
Не так давно ці одкровення опозиційного російського журналіста Яна Шенкмана викликали скандал. Слова про “бенефіціарів війни” стали справжнім моральним ляпасом для тих, хто постраждав через повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну.
Однак головно Шенкман лише оприлюднив те, про що інші російські релоканти вважають за краще мовчати.
“Кому війна, а кому мати рідна”, — цей принцип діяв за всіх часів, і нинішнє російсько-українське протистояння не могло стати винятком. Теоретично поява “бенефіціарів війни” була абсолютно передбачуваною. Але коли з чимось подібним стикаєшся на практиці, емоційний шок все одно неминучий.
Важко примиритися з думкою, що після 24 лютого 2022 року хтось став жити краще: на тлі величезної кількості вбитих, покалічених, розорених і тих, що залишилися без даху над головою. А ще важче змиритися з тим, що термін “бенефіціари війни” застосовується не лише до росіян, які біжать, а й до декого з наших співвітчизників.
Звісно, громадяни України та РФ апріорі перебувають у різних умовах.
Будь-який росіянин — незалежно від своїх поглядів та вчинків — так чи інакше пов'язаний із країною-агресором. І якщо внаслідок воєнної агресії його особисте становище покращилося, це виглядає жахливою несправедливістю.
А будь-який українець — незалежно від своїх поглядів та вчинків — пов'язаний із країною, яка зазнала нападу. І якщо внаслідок військової агресії його особисте становище покращилося, це виглядає справедливою компенсацією за пережиті страждання. Але іноді компенсація виявляється настільки непропорційною, що від визначення “бенефіціар війни” все-таки утриматися складно.
Чого гріха таїти, серед мільйонів українців та українок, які залишили країну після 24.02.2022, трапляються люди, для яких війна стала не трагедією, а лише вікном можливостей. Люди, які виїхали до Європи не з Маріуполя чи Бучі, не з Харкова чи Миколаєва, навіть не з Києва, а з глибокого тилу, що його фактично не торкнулися бойові дії. Люди, які свідомо експлуатують свій український паспорт та конвертують закордонну солідарність з Україною в особисту вигоду та особистий комфорт.
Формально таких людей не можна відокремити від більшості воєнних біженців. Формально вони залишаються жертвами війни — громадянами держави, яка зіткнулася зі збройною агресією. Однак ставитися до них як до жертв не виходить: занадто великий розрив між їхніми особистими витратами та особистими надбаннями; між втраченим та отриманим натомість.
Ще гостріше ця проблема стоїть всередині України, де ворог щодня сіє руйнування та смерть.
На жаль, термін “бенефіціари війни” цілком придатний для опису чиновницького мародерства, розкрадання гуманітарної допомоги або збагачення на військових закупівлях.
І тим паче він доречний, коли справа стосується хабарів у військкоматах: якщо корупціонер у цивільному міг незаконно збагачуватися і в мирний час, то процвітання корумпованого військкома цілком і повністю прив'язане до великої війни.
При цьому, з формального погляду, і чиновник-мародер, і неохайний військком залишаються жертвами війни. Як і їхні співвітчизники, вони теж можуть страждати на безсоння через нічні атаки ворога. Вони також мають шанси загинути від російської ракети або “Шахеда”. Вони також можуть втратити когось із друзів чи родичів.
Однак розглядати їх як жертв не виходить: надто великий розрив між особистими витратами та особистими придбаннями; між втраченим та отриманим натомість.
А чи можна назвати “бенефіціарами війни” тих із нас, кому війна дарує різні нематеріальні бонуси? Наприклад, дозволяє самостверджуватись за рахунок інших? Просувати бажану ідеологічну повістку? Без обмежень втілювати у життя власні ідеали та давні мрії?
Ще рік тому ужгородський літератор Андрій Любка досить відверто написав про це у своїй колонці “Країна нашої мрії”:
“З дня в день здійснюється те, про що ми мріяли роками… Ми платимо страшну ціну, але взамін отримуємо фантастичні речі — ті, про які раніше думалося в контексті “не за мого життя”. Ті, про які мріяли в утопічних фантазіях, але розуміли, що на практиці це втілити майже нереально. Наприклад, дерусифікація міст і публічного простору”.
Дійсно, завдяки великій війні частина української інтелігенції отримала можливості, про які до 24.02.2022 було важко навіть подумати. Часом цими можливостями користуються дуже завзято і безцеремонно — при тому, що страшну ціну за це платить хтось інший.
І тоді мимоволі постає питання: а чи не надто великий розрив між особистими витратами та особистими придбаннями; між втраченим та отриманим натомість?
Деякі з наших співгромадян і справді виявилися улюбленими дітьми війни — тоді як інші були і залишаються її пасинками. Ймовірно, це найболючіший із усіх контрастів, породжених воєнним часом. І найвдячніший матеріал для ворожих ІПСО.
Будь-які негаразди та втрати переносяться важче, якщо ти бачиш, що після 24 лютого 2022 року чиєсь становище тільки покращилося. Російська пропаганда вже експлуатує цю тему — і звертатиметься до неї все наполегливіше, намагаючись розколоти та демотивувати українське суспільство.
А тому від феномена війни як рідної матері безглуздо сором'язливо ховатись: про нього краще говорити максимально чесно. Люди, які виграли внаслідок ворожої агресії, були і будуть — але їхнє існування не повинно стати демотивуючим фактором для решти.
Від того, що серед нас є прошарок бенефіціарів війни, війна не стає для України менш справедливою, а перемога у війні — менш пріоритетним завданням.
Так, зустрічаються українці, які паразитують на закордонній увазі до нашої країни. Але це не привід стигматизувати мільйони наших співгромадян, які перебувають на території ЄС. Не привід відмовлятися від них і не боротися за їхнє повернення на батьківщину після війни.
Так, зустрічаються українці, які наживаються на мобілізації. Але це не скасовує того факту, що мобілізація справді необхідна для перемоги.
“Я не захищатиму свою країну, поки десь у тилу жирують корумповані військкоми”, — хоч би як привабливо виглядала ця логіка, вона залишається збоченою та хибною.
Так, зустрічаються українці, які сприймають війну як безвідмовний інструмент для задоволення своїх амбіцій та просування власного порядку денного. Але від цього Україна не перестає бути спільною домівкою для всіх її громадян: незалежно від їхнього походження, місця проживання чи рідної мови. Домівкою, яка потребує захисту та турботи.
Багаточисельним пасинкам війни може здатися, що після 24.02.2022 вони втратили дуже багато, нічого не отримавши натомість. Але без української перемоги у війні вони втратять ще більше, ніж втратили досі.
Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ
Что скажете, Аноним?
[07:00 25 ноября]
[15:06 24 ноября]
[11:45 24 ноября]
08:40 25 ноября
08:10 25 ноября
08:00 25 ноября
07:40 25 ноября
07:30 25 ноября
15:45 24 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.