Путін проти Мєдвєдєва

Ще рік тому все здавалося максимально зрозумілим. Поки президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв розпилявся у Twitter та блогах про модернізацію, прем’єр Владімір Путін, який є другою половиною тандему, смикав усі можливі струни, керував усім, що рухалось, і позував на камери, готуючись повернутися до Кремля 2012 року — цього разу на два шестирічні терміни.

Однак за кілька останніх тижнів ситуація заплуталася ще більше. Перспектива повернення Путіна до Кремля бачиться не такою певною, а політична система Росії ще менш стабільною. Розбіжності між лідерами здебільшого стилістичні, але ознаки політичної боротьби реальні. Путін намагається тримати карти цілком закритими від чужого ока, але Мєдвєдєв виявляє бажання залишитися президентом. Останні кілька тижнів він з’являється на людях у водолазці кольору хакі й куртці-“пілоті”, прикрашеній словами “Верховний Головнокомандувач Збройних сил РФ”, —мабуть, щоб нагадати про свій статус.

У цьому вбранні він був і 21 березня, коли говорив про Лівію. Менш ніж за добу після того, як Путін поділився “особистою” думкою, що інтервенція ООН (якої Росія не ветувала в Раді Безпеки) “неповноцінна та ущербна” й нагадує йому (як і полковнику Муаммарові Каддафі) “середньовічні хрестові походи”, Мєдвєдєв дорікнув йому. Не варто, заявив президент, “тріпати зараз крилами” і “в жодному разі не можна допускати висловлювань… на кшталт “хрестових походів”.

Що важливіше, команді Мєдвєдєва вдалося цілком змінити тональність висвітлення подій у Лівії на “Першому каналі” — головному телеканалі Росії, який контролюють друзі Путіна. Вочевидь, вистачило єдиного дзвінка із Кремля, щоб тон перетворився з шалено антизахідного на переважно нейтральний.

І то був тільки початок. 30 березня Мєдвєдєв наказав міністрам звільнитися з посад членів правління державних компаній. Дав їм час до жовтня і навіть назвав тих, хто мав виконати розпорядження, поіменно. Серед обраних опинився Іґорь Сєчін, голова державної компанії “Роснефть” і відповідальний за енергетичні питання віце-прем’єр, один із тих, кому Путін довіряє найбільше.

Саме Сєчіна вважають головною рушійною силою, яка стояла за кампанією проти “Юкосу” та Міхаіла Ходорковского. Передання юкосівських активів завершилося його призначенням на посаду голови ради директорів “Роснефти” 2004 року. Однак залишається незрозумілим, чи розпорядження Мєдвєдєва означає наступ на путінську систему державного капіталізму, чи просто є косметичним прийомом, що має надати їй більш цивілізованого вигляду. Багато залежатиме від того, як тепер Кремль керуватиме держпідприємствами і хто замінить Сєчіна та інших міністрів на посадах у державних компаніях.

Остання, хоч і не така явна ознака політичного близького бою — перерозподіл деяких активів (дороги, телебачення, енергетика) на користь путінських друзів та знайомих. Вибраний для такої політичної та економічної діяльності момент напевне пов’язаний із рішенням про те, хто правитиме після президентських виборів 2012 року.

День голосування мало вплине на вибір наступного лідера Росії — все, як завжди, відбудеться за зачиненими дверима впродовж кількох місяців. Якщо Мєдвєдєв хоче залишитися, то має два варіанти. Перший і, поза сумнівом, прийнятніший — переконати Путіна, що всьому кланові буде тільки краще, якщо Мєдвєдєву дозволять відбути ще один термін. Серед його конкурентних переваг — підтримка переважної частини російської бізнес-еліти й добрі відносини із Заходом, які гарантують безпеку та законність більшості підприємців.

Другий варіант дій — переконати Путіна піти у відставку або звільнити його. Це дорівнюватиме палацовому перевороту. Поки що поведінка Мєдвєдєва аж ніяк не свідчить про те, що він здатен на такий крок. Та виключати можливості все ж не слід: Росія вміє дивувати. Деякі представники владної еліти наголошують, що, хоч Мєдвєдєву й бракує особистої політичної опори, в його руках зосереджені найважливіші ресурси: печатка й підпис президента. Інші настроєні скептичніше. Москвою навіть ходить політичний анекдот: “Кремль ділиться на табори Путіна й Мєдвєдєва. Єдине питання, до якого з них пристане Мєдвєдєв”.

Оскільки Кремль здебільшого винищив соціально-політичний дискурс, тільки одиниці знають, що насправді коїться у владі. Але скидається на те, що період політичної “стабільності” в Росії, характерний для років правління Путіна, закінчився. Тепер вона ввійшла в період турбулентності. Хоч би яким було суперництво між Путіним та Мєдвєдєвим — реальним чи уявним, — воно почало відображатись у дедалі серйозніших змінах суспільних настроїв.

Складається враження, що й еліті, й дедалі помітнішій кількості звичайних росіян починають набридати Путін та його кумівський капіталізм. Його трюки вже не розважають публіку. Опитування свідчать про падіння рейтингів і Путіна, й Мєдвєдєва. Дедалі більше росіян стверджують, що їхня країна рухається в неправильному напрямку. Зірки, митці та журналісти, які лише кілька років тому з презирством дивилися на опозицію як на “невдах”, сьогодні критично сприймають прем’єр-міністра. “Любити Путіна вже не модно”, — заявляє одна із зірок.

Деякі експерти починають бити на сполох. За даними звіту Центру стратегічних розробок — аналітичного центру, наближеного до уряду, — недовіра людей до системи загалом зростає; Кремль утрачає легітимність, а в Росії розвивається політична криза. Авторам звіту ситуація нагадує кінець 1980-х, коли падіння законності державної влади стало одним із чинників, що посприяли розвалові Радянського Союзу.

The Economist, 2011