Про лозунги і не тільки…

“Заженемо людство залізною рукою до світлого майбутнього!” — це не лише лозунг більшовицького агітпропу 20-тих років минулого століття. Схоже — це базовий принцип, яким вирішила скористатися діюча влада, проголосивши курс на проведення системних реформ.

З одним уточненням: у нових умовах об’єктом застосування “залізної руки” має виступити уже не людство, а лише його частина — український народ.

Те, що глибинні реформи в Україні назріли і навіть перезріли не повторює хіба що ледачий. Українці, вмонтовані у світові комунікаційні процеси, вже давно усвідомили, що коїться щось не те, коли при такому ресурсному, людському, географічному потенціалах, країна неухильно відстає від сусідів за темпами розвитку та рівнем життя, а відчуття непевності у завтрашньому дні стає всеохоплюючим.

Іншими словами — для українських політиків немає більш благодатної теми, ніж реформи. Чому ж діюча влада, проголосивши реформаторський курс, з перших кроків стикається із спротивом цілих прошарків суспільства, а число прихильників реформування є критично меншим, ніж необхідно?

Причини цього у кількох прорахунках.

По-перше, стратегічні реформи не можуть бути “річчю в собі”. Оскільки вони зачіпають інтереси всіх і на виході мають відбутися в інтересах усіх добропорядних громадян (а таких за означенням завжди більшість), кожна з потенційних “жертв” реформування повинна розуміти, що з нею буде, коли і в який спосіб.

І посилання на те, що українці безініціативні, ліниві і живуть у своїй міщанській шкаралупі — дурниці. Докази? Виступи підприємців. Це пересторога владі: вона і далі може публічно захоплюватися булгаковським професором Преображенським, але рахуватися з інтересами самоорганізованих громадян — доведеться.

І пояснювати їм у чому зміст реформ, їх етапність і очікувані результати — теж.

По-друге, стратегічні реформи не можуть відбуватися без зворотного зв’язку, без постійного моніторингу стану реформованого організму. В іншому разі влада нагадуватиме хірурга, який проводить вправну операцію, не контролюючи тиск, роботу серця, дихання пацієнта. Тобто — це не хірург, а дилетант, який вирішує локальне завдання, але реально може угробити пацієнта.

По-третє, стратегічні реформи мають стосуватися всіх сторін життя, як-то: економіки, організації влади, політики, гуманітарної сфери. У цьому — гарантія їх успішності і ризик невдачі одночасно (дуже великою є ноша, яку треба підняти в обмежений проміжок часу).

І тут автор хоче зупинитися лише на одному аспекті цієї багатопланової проблеми: позиції влади стосовно сприяння інститутам громадянського суспільства.

Ключовим є радикальне посилення ролі місцевих громад, повноважності місцевого самоврядування.

Збереження у нинішньому вигляді системи місцевих держадміністрацій поставить хрест на будь-яких реформаторських намірах. Послідовниками і прихильниками реформ повинні бути не лише їх ініціатори-інтелектуали, а мільйони ініціативних громадян.

Саме вони через самоорганізацію та прагматичний інтерес до діяльності повноважних (тобто наділених реальною владою органів місцевого самоврядування) наближуються до вироблення найважливіших рішень на місцевому та загальнодержавному рівнях.

Це пов’язано з тим, що саме на місцевому рівні зосереджується більшість життєвих інтересів, пов’язаних з освітою, охороною здоров’я, правопорядком, житлово-комунальною сферою тощо.

Переслідуючи вузькопартійні інтереси, влада пішла на ліквідацію у Києві (інших регіонах) районних рад. Таке рішення обґрунтовувалось начебто благими намірами — економією коштів, спрощенням системи управління.

На ділі,— це зниження громадського контролю за змістом і якістю виконавських рішень, відлучення мешканців великих міських масивів від здійснення “владної кухні” через обраних ними представників.

Рухаючись за такою логікою, оптимальною, начебто, буде система, при якій виборні органи місцевого самоврядування взагалі слід ліквідувати, як зайву ланку, що плутається під ногами і заважає “ефективним менеджерам”, призначеним зверху, здійснювати владні функції.

Наступним логічним кроком оптимізації буде ліквідація парламенту, з огляду на те, що тут надто багато дискусій, конфліктів, а фахові закони зможуть готувати кваліфіковані експерти, наприклад, у стінах Адміністрації президента.

(До речі, спікер нижньої палати парламенту сусідньої країни нещодавно прорік “Державна Дума — не місце для дискусій”).

Все це так, якби не досвід людської цивілізації, який свідчить, що будь-яка влада розбещує, відтак абсолютна влада розбещує абсолютно. А найбільш успішними є країни, де громадяни, через інститути громадянського суспільства долучені до всіх процесів державотворення і реформування.

У радянські часи учасники КВН народили жарт: “Партия! Дай порулить!”. Перефразовуючи, можна сказати: “Якщо президент, який після “історичного” рішення КС набув надмірних повноважень, не піде по шляху перетворення у своїх союзників місцевих громад і органів місцевого самоврядування — акції “Україна без Кучми” 2000 року та Майдан-2004. дуже швидко можуть виявитися лише квіточками, які перетворяться в ягідки”.

За ринкової економіки, при багатопартійній системі, при нинішньому рівні освіченості і комунікативних можливостей українських громадян та розвиненості ЗМІ — спроби утвердити авторитарну модель управління — безперспективні і приречені.

По-четверте, стратегічні реформи неможливі без високого рівня моральної довіри до влади, яка проголошує і організовує реформи.

Складність ситуації в Україні зумовлена тим, що на минулих президентських виборах значна частина активних громадян голосувала за менше із “двох зол”.

Тому у своїх діях владі життєво необхідно бути відкритою, ощадливою і демонстративно суворою до тих членів власної команди, котрі “нічого не забули і нічому не навчилися”. (Так говорив Талейран про “роялістів” після відновлення влади Бурбонів у Франції).

Заклики до громадян потерпіти, пережити непопулярні реформи (чому непопулярні, якщо це шанс для країни і її громадян?) — на фоні кортежів, вертольотів, феофаній, конча-засп, ДУСі тощо — свідчення або недалекоглядності, або зневаги до співвітчизників.

І у першому, і у другому випадку — це створює непереборні обставини для здійснення справді назрілих стратегічних реформ.

Ярослав МЕНДУСЬ