Вона — це мобілізація. І завдяки їй наші цивільні співгромадяни опиняються з іншого боку війни, де вчорашній об'єкт захисту сам перетворюється на захисника.
Сьогодні в Україні немає абсолютно безпечних місць. Цивільному населенню загрожують російські ракети, “шахеди”, а подекуди — і РСЗВ. Але поки ви залишаєтеся об'єктом захисту, вас підштовхують до мінімізації ризиків: навіть якщо ви самі готові ризикнути. Наприклад, варто злетіти ворожому МіГ-31K, і обивателю просто не дозволять проїхати по наземній ділянці столичного метро.
Але, щойно його мобілізують, і він опиниться по інший бік війни та стане захисником, той самий обиватель зіткнеться з обов'язком ризикувати — навіть якщо йому цього не хочеться. Ні ворожі МіГи, ні ворожі безпілотники, ні ворожі танки чи реактивні системи залпового вогню не стануть підставою для того, щоб не виконувати поставлене завдання.
Ніде правди діти, далеко не всі готові до такої різкої зміни ролей — і ця неготовність не завжди корелюється з патріотичними почуттями. Для нас не рідкість ситуація, коли військовозобов'язаний українець щиросердно прагне перемоги, активно донатить на армію, щиро ненавидить ворога й відмовляється від російського культурного продукту — але при цьому моніторить телеграм-канали з місцями вручення повісток.
Досить показовим стало серпневе опитування “Рейтингу”, коли респондентам пропонували обрати один із трьох варіантів відповіді на запитання “Що ви вважаєте ознаками патріотизму?”. Перше місце посів варіант “донатити та волонтерити” (46%), друге — “розмовляти українською” (45%). І лише на третьому місці з відчутним відривом (33%) опинився варіант “служити на фронті”.
Такою є сьогоднішня реальність.
Багато наших співвітчизників можуть бути зразковими громадянами по один бік війни — але категорично не бажають переходити на інший бік. Для цієї групи населення неучасть у бойових діях бачиться своєрідним суспільним договором: “Ми стійко переносимо всі військові тягарі, ми абсолютно лояльні до української держави, ми повністю підтримуємо її військові зусилля — а натомість держава дозволяє нам залишатись об'єктами захисту, але не захисниками”. Відповідно, будь-яке посилення мобілізації сприймається як порушення цього негласного договору.
Проте зараз країна об'єктивно потребує нових захисників. Країна не може обійтися без регулярного переходу десятків тисяч українців на інший бік війни. Країна змушена намацувати такий формат мобілізації, який, з одного боку, задовольнив би потреби фронту, а з іншого — не обернувся б масовою нелояльністю обивателів до власної держави.
І це одне з найскладніших завдань, що стоять перед нинішньою Україною. Одне з найуразливіших місць нашої оборони. Мабуть, немає благодатнішого ґрунту для російських ІПСО, ніж теми, які так чи інак стосуються вітчизняної мобілізації.
Однак є і хороша новина: наш супротивник теж уразливий. Причому вразливий навіть більше, ніж Україна. Так, російський мобілізаційний потенціал значно вищий, але перехід на інший бік війни дається росіянам важче. Хоча б тому, що їм нема кого захищати, і для них загарбницька війна залишається чимось далеким — війною на чужій території, війною в телевізорі. Відповідно, контраст між двома сторонами війни, між життям цивільних та життям мобілізованих виявляється боліснішим, ніж в Україні.
Не варто думати, що багаторічний авторитарний режим дає Росії істотну перевагу. Це теоретично РФ населяють полчища імперських фанатиків, які мріють померти за велику державу, за дідів і духовність, за Путіна і Пушкіна.
А на практиці російський громадський договір з початку 2000-х будувався на пасивній підтримці режиму — і після 24.02.2022 вона конвертувалася в пасивну підтримку війни.
Обивательське прагнення залишатися спостерігачем, а не учасником; уболівальником, а не гравцем; виражено в Росії сильніше, ніж в Україні. І, незважаючи на всі потуги російської пропагандистської машини, мобілізація в РФ була і залишається винятково непопулярним заходом.
Мобілізація в Росії настільки непопулярна, що 2022-го Кремль усю весну і літо утримувався від цього необхідного рішення, відтягував його до останнього і приступив до його реалізації з великим запізненням — завдяки чому перед ЗСУ відкрилося осіннє вікно можливостей на фронті.
Мобілізація в Росії настільки непопулярна, що як альтернативу Кремль благословив масове вербування зеків у ПВК “Вагнер”, дозволив покійному Пригожину створити власну державу в державі — і згодом за це довелося розплачуватися спробою військового заколоту.
Мобілізація в Росії настільки непопулярна, що торік Кремль вирішив проводити її з відкритими кордонами: для режиму виявилося вигідніше безперешкодно випускати найбільш незадоволених і невмотивованих підданих з країни, а не накопичувати їх всередині РФ.
Нарешті, мобілізація в Росії настільки непопулярна, що 2023-го навіть бутафорські російські “вибори” із заздалегідь відомим результатом вимагали відкласти нову мобілізаційну хвилю. Якою б марною формальністю не було “голосування” росіян, Кремлю довелося вичікувати і не турбувати своїх “виборців”.
Гостра потреба в мобілізації здатна завдати противнику більших втрат, ніж, скажімо, атаки наших дронів на Москву. Про цей бік російської обивательської психології дуже точно висловився блогер Роман Шрайк: ”Незадоволене бурчання в пасивної більшості з'являється, коли в їхній болотній повсякденності виникає якась загроза, це так. Ось тільки спрямоване це бурчання проти того, хто цю загрозу до їхнього світу привносить”.
Коли загрозу для російського обивателя створюють українські безпілотники, він може лише утвердитись у думці, що “з Україною треба розібратися”. Але коли йдеться про масову мобілізацію, джерелом загрози для обивательського світу стає власна держава — і цій же державі адресоване нехай пасивне, але невдоволення.
Необхідність знову і знову вдаватися до мобілізації стане для РФ серйозним дестабілізуючим фактором. Фактором, який підточуватиме соціальну опору режиму, сприятиме його розхитуванню та розкладанню: повільно, але вірно. Якою би болісною не була мобілізація в Україні, для російської влади мобілізаційні заходи несуть не меншу, а більшу небезпеку. Причому в Москві це розуміють.
І коли наших співвітчизників намагаються налякати “війною до останнього українця”, варто пам'ятати, що Кремль не може воювати до останнього росіянина.
Что скажете, Аноним?
[12:44 21 ноября]
[10:14 21 ноября]
[19:40 20 ноября]
19:00 21 ноября
18:45 21 ноября
18:35 21 ноября
18:25 21 ноября
18:00 21 ноября
17:20 21 ноября
16:50 21 ноября
16:20 21 ноября
15:30 21 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.