Остаточно прокинутися

В одному з районних містечок відбувалися популярні нині “громадські слухання” про, звісно, його перейменування. “Електорат”, який заповнив залу міського будинку культури, відгукнувся на заклик місцевих депутатів: “Треба людей спитати! Як народ скаже, так і буде!”. Найголоснішими аргументами “народу” в боротьбі за “правоє дєло” збереження радянської назви міста були два: традиціоналістський (це ж наша молодість! Ми все життя прожили з цією назвою!) і фундаменталістський (американські прислужники руку на святе підняли! Скільки крові тут пролито, а вони пам’ять про неї хочуть стерти!). Депутатський статус — це не так хліб щоденний, як довготривалий бізнес від бюджету, тому депутати не сперечатимуться з “електоратом”, а зроблять його волевиявлення керованим. Ну от хоч би й за допомогою консервації совкової та люмпенської свідомості: хіба вона поганий інструмент? Його ефективність доведена партією та комсомолом. А яке покоління в нас нині прийшло у владу? Покоління комсомольців. Президенти, міністри та бізнесмени у владі — покоління, народжене в 1950—1970-х, яке не знає і не хоче знати іншої схеми стосунків з “електоратом”, окрім маніпуляції за допомогою міфів. Бо за такої схеми можна робити все й ні за що не відповідати — нездійснима мрія західних демократів!

Правда, життя не стоїть на місці й в Україні, тому з “електоратом” трапляються “обломи”: на згаданих слуханнях у найгарячіший момент обговорення на сцену вийшов хтось із приїжджих активістів і повідомив, що термін для прийняття рішення про дерадянізацію “шановна громада” вже пропустила, а тому рішення тепер прийме Верховна Рада. Іншими словами: кричіть скільки хочете, це вже ні на що не впливає. Реакція “громади” була миттєвою: “Так чого ж ми тут годину сиділи? Чого ж одразу не сказали?”. За п’ять хвилин зал спорожнів, і “громадські слухання” прийняли виважене рішення про “перейменувати не можна залишити”.
Ця “картинка з натури”, власне, і показує, чому оновлення в нас відбувається так повільно, а ігри з історичною пам’яттю так затягнулися. Віднайдіть того, кому це вигідно, і згадайте прислів’я наших західних сусідів: якщо не знаєте, про що йдеться,значить ідеться про гроші.

Примхи пам’яті

Історична пам’ять — річ хитра. Приміром, англійці мають свято 5 листопада — день, коли в 1605 році провалилася “Порохова змова” з метою підірвати парламент. Тепер його всі відзначають вогнями та феєрверками. Уже давно забули, що йшлося про спробу усунення від влади протестантів і повернення на трон католика, а святкування прижилось, і навіть маска Ґая Фокса, одного з лідерів заколоту, сьогодні стала символом спільноти Anonimus.

А французи штурм Бастилії, старої паризької в’язниці, зробили символом звільнення й своїм найбільшим національним святом. Звісно, за кілька років після того постала імперія Наполеона, але Бонапарт програв, а тому військовий парад нині відбувається на Єлисейських Полях у день падіння Бастилії — символ, так символ!

Німцям пощастило менше: їхня об’єднана держава постала лише в ХІХ столітті й маркери її могутності вже не включали в себе Бетговена й Канта. Отто фон Бісмарк був радше символом Realpolitik у дипломатії, ніж “батьком нації”, але остаточно німцям усе зіпсував Адольф Гітлер: роль духовного провідника нації виявилася настільки скомпрометованою, що після епохи Конрада Аденауера з його правою орієнтацією неминуче настала епоха Віллі Брандта, який, власне, і заклав підвалини сучасного німецького загравання з Росією. Історична пам’ять у Німеччині нині має обов’язково містити безконечні вибачення за Голокост і переконання, що бути патріотом — це моветон.

Найкраще справи з маніпуляцією історичною пам’яттю традиційно поставлені в Росії. Кремлю не звикати до гібридних війн, бо вся російська історія — то суцільний гібрид. Ви можете вкрасти й сказати, що то завжди було ваше? А якщо так побудована державна й ідеологічна система? Матрьошка й балалайка — фінські, самовар і кремль — татарські, а найсвятіше — Русь із Києвом — українське. Але вправні маніпуляції з історичною пам’яттю — і все це стає споконвічно “русскоє”. І то настільки споконвічно, що тисячі, на перший погляд, освічених і небідних людей стають прихильниками “русского міра”. І сьогоднішній президент України Петро Порошенко бував не лише відданим вірянином Московського патріархату, а й частим гостем на культурних заходах у російському посольстві. Міф про “русскоє дворянство”, усілякі там “блаґородія” і “вєлікую літєратуру” так гладко лягає на незагартовану малоросійську душу, що язик так і тягнеться, так і тягнеться до “великого и могучего” — і все відвертається й відвертається від “солов’їної”. Комсомольська душа — вона, знаєте, дуже чутлива до прекрасного...

Загалом гібридна російська історія подарувала українцям дві особливі потвори: перша — це міф про “просвєщьонную імпєратріцу” Єкатєріну ІІ, а друга — міф про “Вєлікую Отєчєственную войну”. Звісно, є інші претенденти на потворність (наприклад, генералісимус Суворов у військовому училищі імені Богуна), але ці дві “бабіщі української історії” стоять в Україні як пам’ятник теперішній владі “комсомольців-нуворишів”: одна — на берегах Дніпра, друга — в Одесі. Влада навіть намагається якось використовувати їх у впливі на “електорат”: то віночком київську “бабу” прикрасять, то “дворянскіє собранія” організують.

“Електорат”, як у тому районному містечку на громадських слуханнях, усвідомивши, що від нього нічого не залежить, готовий одразу втекти “на город” для прохарчування, але влада й далі водить свої ритуальні танці довкола історичної пам’яті. Наближається 9 травня, і партійні ідеологи та піар-технологи (що нині те саме) не будуть винаходити велосипед: ми знову почуємо про “дєдивоєвалі”, просто в антуражі не з георгіївською, а з жовто-блакитною стрічкою (найспритніші встигнуть з обома). Найбільшу огиду викликають спроби сьогоднішніх привладних радників-ідеологів долучити до 9 травня пам’ять про воїнів, полеглих у російсько-українській війні 2014—2016 років — війні, яка ще не завершена, на якій іще досі гинуть люди і яку ці ідеологи навіть не хочуть називати війною.

Чому вони не мають ані бажання, ані здатності позбутися радянського світогляду? Бо вони — 1960—1970-х років народження — є радянськими людьми, уявляють владу за принципами своєї комсомольської молодості, катастрофічно неосвічені й кумедно самовпевнені, хворі на “фюрерство” та жадібність. Поцікавтеся біографіями нинішніх “еліт”: із комсомолу вийшли не лише Тігіпко, Кириленко, Томенко, Єфремов, а й багато політиків-чиновників на різних рівнях влади. А яку історичну пам’ять мають “комсомольці”? Звісно, яку: дві “бабіщі української історії”...

Небезпечні інтерпретації

Проте не все так трагічно. У справі постання історичної пам’яті України як незалежної держави є з кого спитати — з українських істориків. Правда, тут також усе неоднозначно. Спочатку свою низьку професійну кваліфікацію легко було прикрити демагогією про те, що “історію не можна переписувати, а пам’ятники не можна валити”. Коли боксер Кличко про поваленого Лєніна завчено повторює те, що йому навіяли політтехнологи (мовляв, треба було з киянами порадитися), це проблема його “тренерів”: ідеологів і піарників. Але коли фахові історики у ХХІ столітті не мають ясної думки про роль більшовицької Росії в українській історії та про неприпустимість пам’ятника комуністичному вождю в українській столиці, то, мабуть, щось сильно негаразд із їхньою кваліфікацією. І демагогія про те, що не можна “ідеологізувати історію”, тут недоречна, бо ми й досі не можемо виплюнути із себе наслідки “незаідеологізованості історії”.

А потім з’ясувалося, що історію УРСР можна легко допасувати до викладу історії України в 1990—2000-х. Передусім у питанні висвітлення того, що в нашій історичній науці чомусь називають Українською революцією 1917—1921 років. А оскільки наступного року передбачається урочисте відзначення цієї революції, то до таких зигзагів української історичної пам’яті варто придивитися уважніше: що не кажіть, а й грошей із державного бюджету, мабуть, буде виділено немало.

Звісно, українську історію, не можна читати без брому. Володимир Винниченко, автор цієї фрази й доконаний комуніст, знав, що казав, бо саме він і придумав той канон викладу подій 1917—1919 років, який досі сповідує українська історіографія. Вигадав, щоб історична пам’ять була правильною і приховала його провальну політику й нездатність до роботи в уряді (та й до будь-якої роботи). І ще: Михайло Грушевський також був соціалістом — і то неабияким! Саме новоспечена партія українських есерів у 1917 році, яку він очолив (за що й отримав прізвисько “сивобородий молодий есер”), стала головним лобістом скасування приватної власності. У 1917 році український рух у Російській імперії (навіть якщо цю імперію стали називати демократичною Російською республікою) очолили соціалісти: соціал-демократи на чолі з Винниченком і соціалісти-революціонери на чолі з Грушевським. Їхньою метою була побудова не української незалежної держави, а “найпрогресивнішого в світі соціалістичного ладу” й “демократичної Росії” — чи можна уявити собі щось химерніше в історії людства? Тому свої універсали Центральна Рада приймала як реакції на події: падіння монархії в Росії, посилення соціалістичної течії в Росії, наступ більшовиків із Росії, потреба підписання Брестського миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Питання: до чого тут Українська революція?

То, може, нам доцільно говорити про український сюжет у Російській революції? Може, варто відверто назвати речі своїми іменами: українські соціалісти — у тому числі ані “перший прем’єр” Винниченко, ані “перший президент” Грушевський — ніколи не були українськими незалежниками й державниками. Незалежна українська держава у ХХ столітті вперше була проголошена Павлом Скоропадським — гетьманською грамотою, яка проголошувала Українську Державу в традиційній для України формі гетьманату. Так, це йшло проти соціалістичних рухів того часу, і гетьман став пострахом не лише в радянській українській історіографії, а й у соціалістичній діаспорній. Так, це не вкладалося в канон української історії Винниченка — Грушевського, і тому українські історики — спадкоємці народницької, а не державницької історіографічної традиції — хвацько затаврували Скоропадського: “поміщик”, “російський генерал”, “малорос”. Хоча кому ж, як не історикам, знати, що український політичний провід був геть російськомовний (бо в країні, де не було ніяких — ні початкових, ні народних, ні церковних — українських шкіл, усі політики й освічені люди були російськомовними), що письменник Володимир Винниченко завжди мріяв зайняти чільне місце в російській літературі й навіть намагався туди пробитися (просто не прийняли — і він навіки став “відомим українським письменником”), а соціаліст і палкий прихильник радянської форми влади Михайло Грушевський мав неабиякий бізнесовий та менеджерський хист і навіть досяг успіху в цій справі, на відміну від побудови української державності. Мусимо визнати: українських соціалістів від 1919 року зробив незалежниками саме гетьман. І Симон Петлюра, який став символом боротьби українців за незалежність, також завдячує цим “царському генералові” Скоропадському.

Українська історія, як і будь-яка інша, приховує безліч подібних “несподіванок”. Але в Україні нездатність істориків позбутися радянщини небезпечна тим, що наша історична пам’ять зав’язується на зовсім не українські сюжети — й у нас з’являється неукраїнська історична пам’ять на кшталт “українська революція”, “українська громадянська війна”, а там уже й “українська Велика Вітчизняна”.

Наслідки пам’яті

Маючи таку історичну пам’ять, чого ж ми могли очікувати від світогляду і вчинків українських політиків початку 1990-х? Усі рухівці були (а більшість залишається й досі) радянськими людьми, а тому апріорі не могли бути українськими державниками й незалежниками. Ніхто з українських політиків наприкінці 1980-х — і навіть у 1991 році! — не міг і не хотів прощатися з Росією, з імперією, яка ніколи не визнавала права українців на існування. Литовський “Саюдіс” у своїй історичній пам’яті міг спертися на державність Литви міжвоєнного часу, а український Рух — на соціалістів і радянщиків Грушевського та Винниченка. Тому В’ячеслав Чорновіл ніколи не став би українським Ландсберґісом. На жаль. І тому сьогодні, у час війни з Росією, українська влада сповідує ідеологему “єдина країна — единая страна”. Такі вже наслідки нашої історичної пам’яті...

Наша здатність нарешті сказати самим собі ці болючі й очевидні речі не зробить нас ані слабшими, ані неповноцінними. Навпаки, лише сильний не боїться викликів, і лише він здатний боротись і перемагати. Небезпека для української історичної пам’яті сьогодні в неспроможності й страху наших інтелектуалів загалом та істориків зокрема виписати справді українську — проукраїнську — історію від давніх-давен і донині. А це має безпосередній вплив на наше щоденне життя, бо, з одного боку, породжує феномен “бузини”, а з другого — дає українським політикам “комсомольського розливу” антиукраїнський інструмент для маніпуляцій і спілкування з “електоратом”, а значить бажання зберегти той “електорат” у такому совковому стані.

Так, історична пам’ять — химерна річ. Так, історію треба переписувати, бо ми ростемо, пізнаємо щось нове, розумнішаємо — і це ознака здорового організму. Так, сьогодні ми, як ніколи раніше, потребуємо своєї проукраїнської історичної пам’яті — і саме від її змісту залежатиме наше майбутнє. Як кажуть англійці, “the best way your dreams come true is to wake up”. Хочете, щоб ваш сон здійснився? Тоді прокиньтеся. І то якнайшвидше.

Юлія ОЛІЙНИК