Начните с себя

Майже за двадцять років свого існування Україна так і не приступила до тих реформ, які вже давно здійснили наші колишні “спів-табірники” — Польща, Чехія, Словаччина та інші, які мали такі ж або ще гірші стартові умови, але зараз живуть набагато краще. А Україна скотилася до передостаннього місця в Європі за рівнем життя.

І це зрозуміло. У перші роки незалежності з нуля творилася держава, її основні інституції, щоправда, за принципом, як колись висловився перший президент — “хоч поганенька держава, але своя”.

Далі, у десятирічку Кучми йшов вселенський дерибан радянської власності. “Помаранчева” п'ятирічка відзначалася постійними владними чварами, двома виборами і зв'язаним із цим безмежним популізмом. Які тут реформи?

Нереформована економіка, що дожимає останнє з виробництв, що лишилися ще від СРСР, страшенно енерговитратна — на одиницю продукції витрачається у 3-5 разів більше енергоносіїв, ніж у розвинутих країнах. Економіка, яка трималася на дешевих енергоносіях, дешевій робочій силі і втечі в тінь від сплати податків.

Нереформована медицина, яка давно перестала бути безплатною для абсолютної більшості громадян.

Нереформована система освіти, де сотні Великопупінських вишів щороку випускають десятки тисяч “юристів”, “політологів”, “журналістів”, які, врешті-решт, займають місця на базарах.

Нереформована пенсійна система, коли вихід на пенсію рівнозначний кінцю життя.

Нереформована система державного управління, яка щороку росте, неефективна і корумпована знизу доверху.

Цей перелік можна продовжувати і продовжувати — нерефомований ЖКГ, наркоманія, СНІД, тощо, тощо. Очевидно одне: реформи назріли й перезріли. Реформи радикальні, бо косметичними процедурами і навіть легкою терапією вже не обійтися.

Можливо, і ця влада теж відклала б реформи на невизначене майбутнє, аж трапилися дві події, які нагадали відомі слова булгаковського Турбіна: “у державному становищі України відбулися різкі і раптові зміни”.

Перше — це економічна криза, безпрецедентне падіння виробництва і пов'язане з цим зменшення надходжень у бюджет, погіршення становища населення та інші важкі наслідки. Друге — це різке підвищення Росією цін на імпортований Україною газ.

Може й нинішня влада не пішла б на різкі непопулярні кроки, але що їй робити? Грошей у бюджеті катастрофічно не вистачає, величезний дефіцит у пенсійному фонді, а МВФ грошей не дає, вимагаючи скорочення дефіциту бюджету, підняття пенсійного віку і підняття цін на газ. А без грошей МВФ — повний гаплик (себто, дефолт).

Автор ризикує накликати стріли гніву, бо вважає, що ці заходи Україна повинна була б запровадити і без усякого МВФ.

Що ціна на газ для населення не може бути нижчою, ніж та, за яку його закупають — про це вже давно волав Пінзеник, бо тоді бюджет найбільше субсидує багатих. Що нікуди ми не дінемося від підняття пенсійного віку з огляду на демографічну ситуацію — про це вже давно говорять експерти — автор має моральне право про це казати, бо й собі не оформлює пенсію, людина ж бо повинна платити за свої переконання, чи не так?

Пенсійний вік був піднятий наприкінці 90-х в усіх країнах Східної Європи, а потім і в країнах колишнього СРСР — в Казахстані, країнах Балтії, в Молдові, Азербайджані, Грузії, Вірменії, Узбекистані, Киргизії. “Радянський стандарт” пенсійного віку — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок — зберігається лише в Росії, та й там йдуть дискусії, і Таджикистані — там зовсім інша демографія.

Пенсійні внески, які стягуються із заробітних плат в Україні, є найвищими в Європі, і експерти добре розуміють, що відсутність реформи пенсійної системи матиме катастрофічні наслідки для України.

Отже, болісні непопулярні реформи неминучі. То чому ж такий відчайдушний спротив?

Може, причини у тому, що влада не змогла популярно усе пояснити? Вступити, як зараз модно казати, “вступити у діалог із суспільством”?

Уявімо цей діалог.

От тітонька торгує на Троєщинському ринку. Заробляє після сплати за свою ятку і контейнер десь 2 500 гривень — у травні й вересні більше, взимку, коли морози, значно менше. Більше не виходить, бо поруч на ринку ще з 30-40 тітоньок з таким самим крамом. А ще — усюди по місту, у кожному переході.

Їй кажуть, що її податок зросте ненабагато — до 300 гривень, але ж сплачувати ще 600 гривень до пенсійного фонду! І от як її переконати, що до пенсійного фонду повинні платити всі, бо у нас скоро на кожного працюючого буде по одному пенсіонеру? А вона вам “діалогічно” (розумієте, в яких виразах) скаже, що насправді для однієї пенсії у 40 000 гривень — як, наприклад, у Миколи Яновича і у багатьох “вельможних” пенсіонерів — треба, щоб на це “скинулися” півсотні тітоньок!

Поясніть вчительці, яка мріє, що от доживе вона до пенсії, а тоді ще років 5-10 працюватиме і матиме добавку у 800 гривень до своєї маленької зарплати, бо ж не про вік йдеться насправді, чи багато українських жінок припиняють працювати у 55 років? Так от поясність їй, що не світить їй ця добавка, бо вкрай потрібні гроші, щоб виплатити по півмільйони гривень суддям Конституційного Суду та й іншим високопосадовцям, що виходять на пенсію.

Поясніть підприємцеві, який на свій страх і ризик взяв кредит на свою справу і з останніх сил його платить, ризикуючи заставною квартирою, чому деяким “щасливчикам” кредити дають під державні гарантії, та ще й відсотки за них платить держава з того самого бюджету, якого не вистачає ані на пенсії, ані на медицину, ані на що.

Поясність отому дрібному та й середньому бізнесу, який повтікав від безробіття з своїх малих містечок і живе за зйомних квартирах чи платить шалені відсотки за своє іпотечне житло, що вони повинні платити більше податків, аби забезпечити квартирами депутатів та утримувати “вельможних” на державних дачах.

І ще — цікаво, скільки квартир отримали у Києві прибулі з новою владою високі посадовці — ну не на зйомних же квартирах вони живуть? Чи громадяни не мають права цього знати?

Поясніть розореному підприємцю, який мав нещастя тримати гроші свого бізнесу у банку “Надра” — куди поділися 7,1 (прописом — сім мільярдів сто мільйонів гривень), які були виділені банку на рефінансування і зникли у невідомому напрямі. Як делікатно пояснюють — “вивели”. І не з одного банку “виводили”.

От пан Азаров дорікає підприємцям, що “великою ганьбою для країни є не існування податкової міліції, а недостатнє дитяче харчування у лікарнях”. А поясніть, це не ганьба, коли діти у лікарнях недоїдають, а депутатам щорічно “допомагають” на лікування по 38 тисяч на кожну знахабнілу пику?

От і Миколі Яновичу у 2009 році подарували від народу 37 666 гривень. До речі, непогано було б увесь “списочок у студію” — щоб ненароком на виборах не проголосувати за партію, у чиїх лавах перебувають ці “матеріально нужденні”.

А от ще пан Ярослав Сухий вступає до діалогу із суспільством. І чимало слушного каже. Наприклад, що медицину, яка передбачає 70-80 відсотків державного фінансування, можуть дозволити собі лише такі багаті країни, як Канада, Велика Британія та інші.

А газонокосарку за півмільйона гривень для Феофанії ми можемо собі дозволити? І скільки отих дітей, про яких так турбується Микола Янович, можна було б нагодувати у лікарнях?

Ну, а матерям, чиїм дітям держава надає допомогу аж у 150 гривень, можна лише порадити пишатися тим, що у нашого президента найдорожчий у світі гелікоптер — майже удвічі дорожчий, ніж у президентів США та Росії.

Пояснити усе це суспільству не зможе навіть вправна Ганна Герман.

Зрештою, питання не у податках, які справді треба платити, а у тому, куди і як ці суспільні гроші йдуть.

Ця думка рефреном йде у дискусії з підприємцями, яку затіяв на своєму блозі пан Бродський.

Він їм в котрий раз, як папуга повторює: “податки треба платити, податки треба платити, податки треба платити”. А вони йому (цитуємо мовою оригіналу): “Думаю, что проблема не сумме налогов, а в том, что эти налоги расходуются АБСОЛЮТНО не прозрачно. Никто из нас, “идиотов” и слова бы Вам не сказал даже за драконовские налоги, если бы он точно знал, что они пойдут на школы, больницы, университеты, дома престарелых, а не на лавочки в метро по 150 тыс. грн. за штуку, или газонокосилку в Феофанию, по цене Лексуса. Список бесконечный”.

А от іще: “Как у нас люди будут платить налоги если они не видят куда идут их деньги??? Да

покажите Вы конкретно (и прозрачно) сколько миллиардов и куда было израсходовано, и что этих денег не хватило — тогда люди может хоть будут больше системе доверять. А то что же они видят — представителей гос. структур, разъезжающих на крутых тачках, произвол госструктур и безнаказанность милиции? Если мы собираемся платить налоги по европейски, то по европейски должны видеть, и кто из чиновников сколько расходует и в первую очередь таких чиновников должна проверять налоговая”.

І ще: “Плачу налоги и сборы. Только вижу что ситуация ухудшается. Налоги растут, дороги, даже в столице все в выбоинах. Рожали в государственном роддоме — заплатили врачу, акушерке и за палату сумму около $900.Транспортные проблемы в городе не решаются. Качество продуктов питания практически не контролируется. Задумался. Стоит ли платить налоги дальше?”

А от у відповідь попередньому дописувачу: “Платить стоит, но перед этим нужно поменять все: правительство, депутатов, чинуш, и не шило на мыло, а полностью новых”.

Отже, як бачимо, не виходить діалогу держави з владними чиновниками. Оскільки корінне питання — що таке держава в Україні і для чого вона існує?

Позицію державних посадовців чітко висловив той же Ярослав Сухий: “Я ще коли викладав політологію, говорив студентам: не треба державу романтизувати, держава — це примус і це насильство. Хто каже, що любить державу, той несповна розуму. Як можна любити міліцію, наручники, прокуратуру й таке інше?”

Всі, хто вчився у радянські часи, мабуть пам'ятають це ленінське визначення держави як апарату насильства. Але чи заглядав депутат колись в Конституцію України, де визначено, чим саме повинна займатися держава?

Стаття 3: “Права і свободи людини та їх гарантія визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.

Очевидно, що розуміння держави у наших можновладців не відповідає Конституції. У демократичному суспільстві держава — це менеджер, який здійснює узгодження інтересів різних соціальних груп.

В Україні держава перетворюється на інструмент реалізації інтересів крупного капіталу. Нова влада розглядає країну як закрите акціонерне товариство, як отриману власність, де усі ресурси і населення — їх активи, якими можна безконтрольно розпоряджатися.

Реформи справді потрібні. Болісні, не популярні. Перспективу чітко окреслив Микола Янович: “Либо мы сделаем сейчас очень серьезные усилия и будем каждый год вкладывать значительные средства в модернизацию нашей экономики, или перед нашим населением станет абсолютно простая перспектива торговать на базарах турецким, китайским товаром, либо работать батраками на рынках других стран”. І це правда.

Корінне питання, яке зараз стоїть руба і яке слід чітко усвідомити: за чий рахунок і як буде здійснюватися модернізація економіки і реформування суспільства загалом?

Вже перші кроки на цьому шляху — Податковий кодекс, проект Трудового кодексу — не залишають жодних сумнівів у ідеології реформ: вони будуть реалізовуватися за рахунок максимального вивертання кишень у середнього і дрібного бізнесу і пересічних українців.

Податковий кодекс ніяк не закриває дірки для виведення мільярдних прибутків в офшори.

Пошлюся на Пінзеника: “Для великого бізнесу — офшор, для дрібного — “закручування гайок”.

Концентрацію цих коштів і планується віддати великому бізнесу на те, щоб він модернізував свої виробництва. Перша ластівка — виділення віце-прем'єр-міністром Клюєвим із державного бюджету 200 мільйонів гривень з бюджету на розвиток власного бізнесу.

У бюджеті на 2011 рік, який обіцяють зробити “інвестиційним” ми побачимо ще багато таких “сюрпризів”.

Власне, такий тип модернізації — не новина. Недарма наші можновладці з такою заздрістю поглядають на Китай, де взагалі немає пенсій. І опозиції немає, і навіть Інтернет контрольований.

А взірцем може бути радянська індустріалізація, коли справді за кілька років країна із сільськогосподарської перетворилася на індустріальну. Щоправда, Голодомор, щоправда, табори безплатної рабсили... Але ж, кажуть, важливий результат...

Такий недемократичний шлях здійснення реформ закономірно вимагає відповідних дій у політичній сфері: знищення свободи слова, щоб оті кляті ЗМІ не підбурювали населення, щодня дратуючи новинами про “Лексуси” для чиновників, газонокосарки для “Феофанії”, журналістськими розслідуваннями корупції.

Ще — знищення можливих осередків спротиву, наступ на активну частину суспільства (”профілактичні бесіди” — це ще не квіточки, а так, бруньки), створення “ручної” опозиції, яка кормиться з тих самих джерел влади — щоб було що показати Заходу.

Звичайно, невдоволення населення нікуди не дінеться. А щоб не було несподіванок на виборах, то друге важливе завдання — так змінити виборчу систему, щоб зміна влади стала неможливою. Для цього і потрібна “мажоритарка”.

Бо згадаймо, скільки набрали партії, які позиціонувалися як владні, на виборах 1998 року? 9,02%. А у 2002 році? 18,04%. А яка більшість утворилася? Про-кучмівська. Бо мажоритарні депутати за визначенням змушені співпрацювати з владою.

Як пояснив один депутат, проти якого нещадно боролася влада на виборах: “Я обіцяв виборцям побудувати міст. Якщо я не буду співпрацювати з владою, я своїх обіцянок не виконаю”. Я вже не кажу про “гречку”, про відсутність екзит-полів на мажоритарних округах і про решту.

Але от питання: чи приведе цей шлях згортання демократії до модернізації України, виведення її у розряд розвинених держав?

Основна перепона, що душить економіку — це корупція. Корупція знищує свободу конкуренції, яка завжди і всюди рухає економіку, корупція не пускає у країну серйозні закордонні інвестиції, корупція викачує величезні кошти з бізнесу, які могли б бути інвестиціями.

Як сказав Пасхавер, “усі реформи не мають сенсу без антикорупційних дій”. Чи можна боротися із корупцією у недемократичному суспільстві? І чи буде боротися влада сама з собою, якщо її не буде кому контролювати і вимагати підзвітності? Питання риторичне.

Подивіться на рейтинг корупції Transparency International. Усі країни, що посідають почесні місця з низьким рівнем корупції — демократії. І навпаки — країни з найвищим рівнем корупції суціль автократії та диктатури.

Рецепти здійснення реформ, в тому числі — болісних і непопулярних відомі. Цей шлях пройшли країни Східної Європи. По цьому шляху йде Грузія.

Україна зараз справді в загрозливій ситуації. Золоті слова сказав наш президент, що найголовніша загроза національній безпеці — криза довіри людей до влади і держави.

Але чи можна відновити довіру до влади, якою вона є зараз?

Демократія — це влада менеджерів, яких контролює суспільство; авторитаризм — це влада хазяїв, яких терпить суспільство; диктатура — це влада хазяїв, коли суспільство не хоче їх терпіти. Поміркований авторитаризм вже не можливий, бо суспільство, як бачимо, не терпить.

Отже, дилема: або демократія, налагодження діалогу із суспільством, або встановлення справжньої диктатури. А налагодження діалогу неможливе без того, щоб влада не почала реформи із себе.

Бо інакше діалог не можливий.

Влада, яка краде по-крупному, але при цьому не заважає потроху підкрадати “маленькому українцю”, а час від часу іще щось підкидає народу — добавку до пенсії, зарплати, якісь пільги — сприймається як чужа, але як терпиме зло.

Влада, яка вивертає кишені маленького українця, іноді виймаючи останнє, влада, яка наводить жорсткий порядок, перекриваючи “маленькому українцю” кисень для заробітку, а сама при цьому продовжує красти через офшори, відкати, шалені пенсіі і привілеї починає сприйматися не просто як чужа. А як ворожа.

Особисто автор не є прихильником революцій, але революції виникають там і тоді, де і коли не спрацьовують демократичні механізми, які дозволяють пересічним громадянам впливати на владу і за потреби переобрати її цілком мирним шляхом.

Не треба плекати жодних сподівань на патріотизм можновладців чи подібні сентименти. Доля і реформ, і майбутнього України загалом залежить від того, що виявиться сильнішим — патологічна клептоманія нашого правлячого класу чи здоровий глузд, хапальний рефлекс чи інстинкт самозбереження?