Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Хто прокляв український хокей

[20:28 29 октября 2024 года ] [ Тиждень, 29 октября 2024 ]

На календарі кінець жовтня. Зазвичай цього часу хокейне життя набирає обертів. Не лише в Україні, а й у всьому світі. Пора така. Власне, у світі воно так і є. А в Україні хокей у повному ступорі. І не через те, що в країні повномасштабна війна. Ні, війна, звісно, вплинула на хокей так само, як і на решту видів спорту й на інші галузі життя. Проте саме в хокеї ці проблеми штучні. Компанія старих чиновників, за плечима більшості з яких членство в антиукраїнських Партії регіонів та ОПЗЖ, навіщось вирішила повернути собі хокейну владу. І зробила це рейдерським методом, чим поставила під загрозу майбутнє цього виду спорту.

Пов’язані з хокеєм люди й хокейні вболівальники люблять іронізувати, що їхній улюблений вид спорту, який узимку за популярністю цілком міг би становити конкуренцію футболу, хтось прокляв. Ще відтоді, як перший міністр молоді й спорту незалежної України, видатний у минулому легкоатлет Валерій Борзов поставив хокей за пріоритетністю на 49-те місце. То за умови, що принаймні Київ переживав хокейний бум.

Столиця ще не встигла забути здобутої київським “Соколом” бронзи чемпіонату СРСР-1985. Для тих часів посунути з п’єдесталу Москву, маючи до того ж у суперниках сильні команди з російської провінції, Латвії, Казахстану й Білорусі, було справжнім подвигом. І мало хто того часу звертав увагу, що склад “Сокола” був сформований з етнічних росіян. Тим паче що наприкінці 1980-х з’явилися перші плоди діяльності школи “Сокола”. За юнацькі збірні СРСР почало виступати чимало киян: Олександр Годинюк, Андрій Сидоров, В’ячеслав Тимченко, Валентин Олецький, Юрій Гунько, Андрій Савченко, Олександр Кузьмінський, Дмитро Підгурський, Олег Полковников, а найталановитіші з тієї плеяди Дмитро Христич та Олексій Житник стали відповідно чемпіоном світу — 1990 і олімпійським чемпіоном — 1992.

Не менш ефективно працювала й харківська школа. У другій половині 1980-х через молодіжні збірні СРСР пройшли харків’яни Геннадій Кожокін, Ігор Малихін, Олег Шаргородський. І після цього 49-те місце за пріоритетністю?

Так чи інакше, у добу незалежності наш хокей зайшов з фантастичним кадровим потенціалом. З яким, щоправда, доводилося вибиратися на вершину із самих низин світового хокею крізь матчі з командами, які українці обігрували з рахунками на кшталт 36:1 чи 21:0. Врешті, у найвищий дивізіон світового хокею Україна вийшла аж 1998-го, а перший домашній матч наша національна команда провела лише 1999-го, коли президентом Національної федерації вже два роки був Олександр Омельченко.

На київського міського градоначальника хокеїсти покладали чималі надії. Які, утім, не виправдалися. За дев’ять років президентства Сан Санича в Україні не було збудовано жодної ковзанки, а ті старі, які залишалися із совкової епохи, руйнувалися під тиском часу, і ніхто їх не поспішав ремонтувати. Омельченку було банально не до хокею. І то за умови, що національна команда України з 1999 року й до кінця його правління жодного разу з елітного дивізіону світового хокею не випала, а 2002-го вперше й досі єдиний раз в історії пробилася на Олімпійські ігри.

Революційні зміни начебто намітилися, коли 2006-го Омельченка на посаді голови ФХУ замінив головний податківець країни Анатолій Брезвін. Проте замість стати для українського хокею месією пан Брезвін 14 років радше імітував бурхливу діяльність, ніж дійсно робив дієві кроки, які дали б хокею в Україні нове життя. У 2007-му національна команда України вибула з елітного дивізіону чемпіонату світу й не те що не могла туди повернутися — вона у 2018—2019 роках мало не скотилася аж у четвертий за силами ешелон.

Причиною була низка рішень, ухвалених ФХУ Брезвіна на догоду Борисові Колеснікову, який з другого десятиліття 2000-х і до початку повномасштабної війни був мало не головною дійовою особою українського хокею. Одне з них — введення для учасників національного чемпіонату України вікового цензу не старше за 25 років. Права на професію однієї миті позбавили понад сотню людей, які присвятили хокею життя. Колесніков проводив це рішення в інтересах свого клубу — донецького “Донбасу”, який став гегемоном українського хокею і який завдяки фінансовим можливостям власника довго збирав у себе найкращих гравців з усієї країни. Інші клуби фактично були сировинною базою. І щоб вибір був більший, Колесніков вирішив омолодити чемпіонат, а Брезвін йому в цьому посприяв. Водночас у країні не було такої кількості хокеїстів віком до 25 років, щоб можна було укомплектувати всі команди чемпіонату України. Кадрові резерви знайшлися, звісно ж, у Росії. Посередні російські хокеїсти заполонили наш хокей, майже в кожній команді їх було з десяток. Натомість зрілі українські спортсмени змушені були завершувати кар’єру або їхати за кордон. В іноземні клуби потрапляли лише найобдарованіші, і частина з них, не маючи перспективи вдома, приймала громадянство інших країн.

У підсумку вийшло, що на чемпіонаті світу — 2019 у дивізіоні 1В національна команда Румунії, яку ми досі не вважали за суперника, з українцями Павлом Борисенком, Євгеном Ємельяненком та Антоном Буточновим у складі обіграла збірну України 5:1, підвищилася в класі, а українці врятувалися від вильоту в четвертий за силами ешелон 2А завдяки єдиній перемозі над командою Нідерландів. За рік до того наша збірна поступилася на чемпіонаті світу навіть Хорватії і з єдиною перемогою над румунами ще без натуралізованих гравців урятувалася від вильоту лише завдяки шайбі Дмитра Німенка на останніх секундах зустрічі проти литовців, які виграли той турнір. Той гол перевів гру в овертайм, наша команда набрала одне очко, яке дало змогу не фінішувати останніми.

“Тоді ми докотилися до того, що в збірну просто не було кого брати, запрошували людей, які по кілька місяців не тренувалися, щоб заповнити команду кількісно”, — згадує ті часи нападник Сергій Бабинець, який після введення вікового цензу виступав за словацькі клуби.

Насправді в пана Брезвіна було своє бачення розвитку як хокею в країні загалом, так і національної команди зокрема. 2007-го він домігся, щоб уряд ухвалив цільову програму “Хокей України”, у межах якої державним і місцевим коштом у кожному регіоні України мали збудувати сучасні арени ковзанок. Це розширило б географію та масовість гри. Наступного року ковзанки справді почали з’являтися: у Луганську, Донецьку, Херсоні, Харкові. І в Калуші на Івано-Франківщині, що викликало шквал нерозуміння, адже повноцінних ковзанок не мав жоден із західноукраїнських обласних центрів: ні Львів, ні Івано-Франківськ, ні Тернопіль, ні Чернівці, ні Ужгород, ні Рівне, ні Луцьк, ні Хмельницький. Але отримав Калуш, у якому було організоване пафосне відкриття новобудови з приїздом почесних столичних гостей. Пізніше через низьку завантаженість місцева влада вирішила припинити фінансування ковзанки в Калуші. Перезапустилася вона вже після початку повномасштабної війни в напіваварійному стані. Кому було потрібне таке будівництво — питання відкрите.

У підсумку завдяки програмі “Хокей України” з’явилося ще дві ковзанки — друга в Донецьку й у Дніпрі. Також розпочалося, але не було завершене через анексію Кримського півострова будівництво в Севастополі. За програмою “Хокей України” реконструювали київський Палац спорту й донецьку арену “Дружба”. Під цю програму підганяється і збудована в Дарницькому районі столиці ковзанка на вулиці Міста Шалетт. Проте не треба забувати, що з’явився цей стадіон замість зруйнованої в межах реконструкції НСК “Олімпійський” ковзанки “Крижинка”. Більше, за словами пана Брезвіна, не вдалося побудувати через Революцію гідності 2013 року, яка згодом переросла в російсько-українську війну. Вартість кожного з проєктів була захмарною, а якість новобудов — незадовільною. Хтось називає ці об’єкти аренами, але насправді то звичайні тренувальні ковзанки за вартістю арен, майже не пристосовані для відвідування матчів глядачами.

Читайте також: На сторожі старої системи

А ще з приходом до хокейної влади Брезвіна запустили процес тотальної русифікації українського хокею. Він був зросійщений до неможливості й без того, але набрав ще чіткіших контурів москалізації після 2006-го. Віцепрезидентом ФХУ став Дмітрій Саламатін, громадянин РФ з депутатським значком Партії регіонів, який після приходу на президентське крісло Януковича став гендиректором Укроборонпрому, був міністром оборони і, як показали подальші події, системно працював на знищення обороноздатності країни, на яку готувалася напасти Росія. Ні пана Брезвіна, ні генерального секретаря ФХУ Сергія Коваля, який у майбутньому розкрив у собі дар великого патріота, ці дрібниці не турбували.

Український хокей почав рухатися в чіткому російському фарватері. Керівництво ФХУ не цікавило проведення повноцінного національного чемпіонату. Єдиний справді професійний клуб — київський “Сокіл”, який тоді фінансував Сергій Тарута й президентом якого був тодішній віцепрезидент ФХУ Євгеній Імас, виступав у другому дивізіоні чемпіонату РФ. З ініціативи хокейної спільноти Професійну хокейну лігу України створили тільки 2011-го. Але, що показово, її керівником став Юрій Загородній, колишній член СДПУ(о) і майбутній представник медведчуківської ОПЗЖ. Провідна команда виступала в цих змаганнях з назвою “Сокіл-2”. Перша на той час продовжувала виступати в чемпіонаті Білорусі. Пізніше в тому ж форматі почне грати в ПХЛ і донецький “Донбас”: основа — у другому дивізіоні чемпіонату РФ, другий склад із принциповою двієчкою після назви — у ПХЛ.

Тогочасне хокейне середовище України навіть не приховувало намірів інтегруватися в систему російського хокею, а в ідеалі — виступати в Континентальній хокейній лізі. Домашній чемпіонат подавався як щось другосортне й меншовартісне.

У 2012 році тодішній віцепрем’єр з питань Євро-2012 Борис Колесніков, який уже відчув смак до хокею в статусі президента ХК “Донбас”, з великим пафосом відкрив у готелі “Інтерконтиненталь” у Києві телеканал “Хокей”. На подію запросили цілу когорту російських зірок на чолі з вірними путінцями Вячєславом Фетісовим і Владіславом Третьяком. За згадуваним уже Саламатіним шнурочком бігав В’ячеслав Завальнюк, колишній український хокеїст, а на той час уже функціонер, який у майбутньому здійснить ще чимало деструктивного в українському хокеї, а в підсумку кілька тижнів тому остаточно розкриється, увійшовши до тренерського штабу одного з російських клубів, маючи паспорт громадянина РФ на руках. Тепер уже цілком зрозуміло, що Завальнюк входив у розгалужену сітку агентів ФСБ в українському спорті. Але в пана Брезвіна він мав виключну довіру навіть після того, як у статусі генерального менеджера збірної України провалив домашній чемпіонат світу — 2011.

Врешті, довершивши справу з футбольним Євро-2012 і відійшовши від урядових справ, найактивніше занурився в хокейні процеси Борис Колесніков. За невеликий проміжок часу він змістив центр хокейного життя України до Донецька. “Донбас” тоді збирав у своїх лавах усіх найкращих українських хокеїстів і пізніше сильно маніпулював цим, не відпускаючи їх у збірну України. У 2012 році “Донбас” увійшов до учасників КХЛ, а паралельно пани Брезвін і Колесніков розробили “перспективний план” розвитку національної збірної України. Задум був такий: до 2016 року в Донецьку мала з’явитися надсучасна “Кальміус-Арена”, на якій “Донбас” мав виступати в КХЛ. Водночас російських хокеїстів у команду планували запрошувати з прицілом під натуралізацію. Загалом тринадцять. За розрахунками наших хокейних мужів, до 2018-го русифікована збірна України мала повернутися в елітний дивізіон чемпіонату світу, а 2019 року Донецьк і Київ мали цей турнір прийняти.

Ці плани скоригували 2014-го через початок російсько-української війни. Скоригували, але не забули. Отямившись від першого шоку, Колесніков знову повернув більшість найперспективніших українських гравців до лав “Донбасу”. А заодно натуралізував росіян. Про “перспективний план” ніхто не забув, однак провал збірної на домашньому чемпіонаті світу — 2017 у дивізіоні 1А, який завершився вильотом у третій за силами ешелон світового хокею, змусив Бориса Вікторовича за повного сприяння Анатолія Івановича кинутися з вогню в полум’я. Варварський віковий ценз, згідно з яким вік учасників чемпіонату України міг бути не більше ніж 25 років, порушив конституційне право на професію сотень українських гравців. Цей справжній хокейний геноцид позначився насамперед на виступах національної збірної, яку банально не було з кого формувати.

Через сезон ліміт в Українській хокейній лізі таки скасували. Але від тотального нашестя росіян це вже не рятувало. Зрештою, кого це бентежило, враховуючи постаті власників клубів? Про “Донбас” Колеснікова йшлося вище. Власником “Кременчука” є горілчаний магнат, ексчлен ОПЗЖ Сергій Мазур, людина, яка, крім російської, іншої мови не знає і знати не хоче. Гроші на фінансування херсонського “Дніпра” виділяв Владислав Мангер, партнер і однодумець Брезвіна, ексголова Херсонської облради, політично-хокейна кар’єра якого перервалася після того, як Мангер дістав тюремний строк за вбивство громадської активістки Катерини Гандзюк.

Читайте також: Хокей “тільки для русскіх”?

Власне, у такому стані й очолив Національну федерацію в грудні 2020-го 34-річний Георгій Зубко, який став компромісною, погодженою з Брезвіним кандидатурою, що тоді вже встиг побити горшки з Колесніковим. Новий керівник, який сам грав у хокей у шкільні роки, до того був президентом ФХУ і запам’ятався найперше тим, що власним коштом зібрав під знаменами київського “Беркута” найталановитіших українських хлопців 2000 року народження, довів їх спершу до перемоги в юнацькому чемпіонаті Білорусі, а потім і до першого місця юнацького чемпіонату світу в дивізіоні 1В. Частина цих гравців нині становить основу вже національної збірної.

Власне, пан Зубко відразу оголосив пріоритетом своєї діяльності успішність національних збірних, в інтересах яких мали працювати і ФХУ, і національна збірна. Але з першого ж збору головної команди країни новий керівник наразився на опір Бориса Колеснікова, бо той не відпустив до табору збірної чотирнадцятьох хокеїстів з клубу “Донбас”, а також “Маріуполя” й “Краматорська”, до фінансування яких був причетний Борис Вікторович. На перший постковідний турнір у Словенію збірна України поїхала експериментальним складом і прогнозовано програла всі п’ять матчів.

Тоді Федерація хокею України вирішила конфлікту не роздувати. Аж до наступного збору, на якому хокеїсти з клубів Колеснікова вже зібралися й навіть поїхали до Будапешта, де мали взяти участь у Меморіалі Тамаша Шаркозі за участю чотирьох національних команд. Утім, буквально за добу до старту змагань Колесніков вирішив відкликати представників своїх клубів і в такий спосіб поставив участь команди в турнірі під загрозу. І то добре, що принципову позицію проявили хокеїсти Роман Благий і Денис Матусевич, які виступали за “Маріуполь”, а також Віталій Лялька, якому це коштувало розірвання контракту з “Донбасом”. Проте сім гравців лави команди покинули. Замість них поспіхом з київського “Сокола” викликали сім нових гравців. Інша річ, що з ініціативи тодішнього наставника збірної Шахрайчука всі семеро були росіянами, яких у перспективі збиралися натуралізувати.

Після того як збірна України відіграла турнір у Будапешті, спускати ще один демарш Колеснікова на гальмах ніхто не став. До всіх причетних людей і клубів застосували санкції у вигляді дискваліфікації. Коли ж клуби “Донбас”, “Маріуполь” і “Краматорськ” демонстративно проігнорували покарання, їх виключили із чемпіонату України. Колесніков як альтернативу створив свій турнір. У ньому брали участь команди, які Борис Вікторович фінансував прямо чи опосередковано. ФХУ під керівництвом Зубка переформатувала чемпіонат України й у відповідь дискваліфікувала 171 людину, причетну до неофіційних змагань, а також наклала бан на міжнародні трансфери гравців, які були в цьому списку.

Розкол здавався надто глибоким. Хтозна, до якої стадії дійшов би хокейний сепаратизм в Україні, якби не повномасштабна війна, після якої Колесніков відійшов від хокейних справ остаточно. ФХУ хокеїстів, які опинилися по той бік барикад, швидко амністувала. В українському хокеї вперше за часи незалежності з’явилася абсолютна єдність.

Але спершу після 24 лютого 2022 року хокей, як і всі інші галузі життя, відсунули на другий план. Національна першість припинилася, під питанням була участь збірних України в чемпіонатах світу навесні 2022-го. Цього часу ФХУ, на відміну від більшості федерацій з інших видів спорту, не самоусунулася від процесів, а спершу подбала про збереження генофонду українського хокею. У перші тижні повномасштабного вторгнення за сприяння організації в різні країни Європи евакуювали понад тисячу юних хокеїстів і їхніх родичів. І не просто евакуювали — працівники Федерації подбали, щоб за кордоном діти могли далі займатися хокеєм.

А юнацька й національна збірні України за сприяння західних партнерів два місяці проводили збори за кордоном: у Швейцарії, Чехії, Угорщині. Результатом цієї роботи став вихід юнацької збірної України (до 18 років) у дивізіон 1А чемпіонату світу. Національна збірна, яку сприймали як відвертого аутсайдера дивізіону 1А, посіла третє місце, поступившись лише командам Польщі та Японії.

Читайте також: Світовий спорт і Україна: (не) їхня війна

Влітку 2022-го, коли не було розуміння, чи почнеться національний чемпіонат, і жоден з клубів не відновлював діяльності, хокеїсти, які були в Києві, могли працювати в організованому ФХУ тренувальному таборі на базі ковзанки Виставкового центру протягом трьох місяців. Можна сміливо казати, що завдяки цьому табору ціла група гравців залишилася в хокеї.

А восени того ж року всіма правдами й неправдами в умовах повномасштабної війни запустили національний чемпіонат. Із шести клубів, які брали участь у змаганнях, до фінансування щонайменше трьох мала стосунок ФХУ. Вперше за багато років усі київські матчі відбувалися в стінах головної критої спортивної арени країни — Палацу спорту. Турнір, у якому брали участь лише українські хокеїсти, зокрема й ті, хто відновив кар’єру після тривалої паузи у виступах, пов’язаної з введеними Брезвіним — Колесніковим віковими обмеженнями, завершився яскравим фіналом. Вирішальний п’ятий матч серії між “Кременчуком” і “Соколом” завершився в другому овертаймі переможною шайбою киянина Бабинця. Це була, можливо, найдраматичніша розв’язка українського чемпіонату в історії.

У наступному сезоні успіх сезону 2022/2023 розвинули. Підсумки цьогорічних чемпіонатів світу красномовні: національна збірна України вперше з 2017 року повернулася в дивізіон 1А чемпіонату світу й уперше з 2012-го виграла олімпійську передкваліфікацію; юнацька збірна (U18) стала другою в дивізіоні 1А чемпіонату світу, зупинившись за крок від виходу в еліту; молодіжна збірна (U20) посіла друге місце в дивізіоні 1В; жіноча збірна виграла чемпіонат світу в дивізіоні С.

Здавалося, які за таких умов до керівництва ФХУ можуть бути претензії? Але ні. Стара команда на чолі з Брезвіним вирішила повернути собі хокейну владу. У принципі, усі важелі для цього були, адже як у складі Ради федерації, так і на чолі відокремлених підрозділів ФХУ в областях переважно були люди Брезвіна ще з тих часів, як ФХУ очолював він. На черговому звітно-виборному конгресі Федерації, який мав відбутися цьогоріч у грудні, у Зубка шансів у боротьбі з Брезвіним чи його ставлеником, вочевидь, не було б. Очільника ФХУ звинувачували в узурпації влади, авторитарному стилі управління, непрозорості фінансової діяльності тощо.

Проте стара команда вирішила не чекати закінчення терміну й ламати через коліно вже й зараз, не думаючи про наслідки. Усупереч статуту ФХУ 22 вересня в Кременчуку на Полтавщині зібрали так званий генеральний конгрес, на якому “новим президентом ФХУ” одноголосно обрали Сергія Мазура, власника клубу “Кременчук”, горілчаного магната, ексчлена ОПЗЖ й захисника російської церкви.

Але зібратися й проголосувати — одне. Після того залишалася дрібниця: нове керівництво мав затвердити й внести в реєстр Мін’юст. Ось із цим і виникли проблеми. Офіційні органи зміни влади в українському хокеї в такий спосіб не визнають. І ця ситуація має згубні наслідки для українського хокею. На календарі кінець жовтня, а національний чемпіонат досі не розпочався й наразі невідомо, чи почнеться взагалі. Те, що не вдалося з початку війни росіянам, зробили наші діячі. Хокейне життя в Україні в повному колапсі.

Чемпіон країни, київський “Сокіл”, через нестачу ігрової практики програв усі три матчі Континентального кубку. Керівники окремих клубів уже роздумують розпускати команди. Від співпраці одразу з кількома клубами відмовилися спонсори. Не можуть розпочатися дитячо-юнацькі змагання. Вочевидь, не зможе провести осінніх зборів у межах підготовки до чемпіонату світу, який має відбутися в січні, молодіжна збірна України. Час від часу в пресі з’являються нові ймовірні дати старту чемпіонату, який начебто може дістати неофіційний статус. Однак час іде, оголошені дати минають, а віз стоїть на місці.

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.