Геополітика шпигунства

Люди, які не належать до світу шпигунів, тобто більшість із нас, схильні робити дві чи три помилки у своїх спробах його зрозуміти. Перша — це величезне перебільшення влади, впливу, мізків і можливостей розвідувальних та спеціальних служб. Такі люди припускають, що ЦРУ, “Моссад” чи ФСБ, як гігантський похмурий восьминіг, можуть не лише поставити жучки у вашій домівці, пошкодити ваше авто та прослухати кожну вашу телефонну розмову, а й контролювати медіа, шантажувати політиків та багато чого іншого. Якщо ви в це не вірите, ви наївні.

Другої, не менш серйозної помилки, припускаються ті, хто вважає світ шпигунів жартом. Це, мовляв, зарозумілі бюрократи, які загубилися у кривих дзеркалах холодної війни разом з усіма їхніми таємними чорнилами, фальшивими ідентичностями та незрозумілим жаргоном. Усе, що справді хочеш знати, все одно можна знайти в Google та на Wikipedia. Якщо вірите в щось інше, ви параноїк.

Спецслужби і політика

Правда зовсім інша. Шпигунські агентства є державними бюрократіями з усіма їхніми слабкостями та перевагами. Вони здатні працювати на перспективу, на відміну від корпоративного комерційного шпіонажу, який зазвичай орієнтується на негайний результат. Спецслужби не фокусуються на всьому. Але якщо на чомусь зосереджуються, результати можуть бути страшними. Єдине, про що мають хвилюватися розвідувальні агентства, — гроші платників податків (але їхні бюджети добре захищені від будь-якої парламентської чи громадської перевірки), тож вони можуть собі дозволити бути глибокими, терплячими і непомітними.

Сюжет фільму “Привид” обертається довкола ідеї, що дружина британського прем’єр-міністра була завербована ЦРУ і “керувала” політичною кар’єрою свого марнославного та обмеженого чоловіка. Це перебільшення, але незначне. В усіх країнах розвідувальні агентства встановлюють контакт із талановитими молодими людьми та підтримують зв’язок із ними впродовж їхніх професійних кар’єр.

Шпигуни небезпечні й корисні, бо порушують правила: дають хабарі, шантажують і лестять (останній спосіб найефективніший), щоб змусити людей видавати секрети та приймати рішення, яких інакше не прийняли б. Саме тому і є шпигунами. Якби вони збирали інформацію легально, то були би дипломатами або експертами на держслужбі.

Те, що шпигуни можуть порушувати правила, не означає, що вони це роблять. Спецслужби, на диво, сором’язливі. Їх лякає перспектива зробити щось не так, особливо якщо наслідком можуть бути негативні політичні побічні ефекти або погана слава. Як результат — вони вдаються до масивної обережної бюрократичної діяльності та планування. У шпигунських фільмах операції відбуваються зі швидкістю світла. У житті спочатку розсилаються тонни інструкцій. Найбільшою проблемою спецслужб є не збір інформації, а її опрацювання та використання. Зайти в електронну пошту жертви порівняно легко. Проблематично знайти час, щоб вивчити її.

Спецслужби мають сильний політичний вплив. Коли доходить до секретної інформації, політики схильні поводитися, як ігромани. “Зігравши” раз, вони хочуть зробити це і вдруге, і втретє. Тому добрий керівник спецслужби робить своїх політиків при владі щасливими та підтримує в них бажання більшого. Саме так можна отримати великий бюджет і менше запитань.

Вони, втім, є також політично вразливими. Коли щось іде не так, летять голови. Найкращим аргументом проти ідеї, що американським урядом керують шпигуни, є той факт, що США розпочали війну з Іраком, виходячи з інформації ЦРУ про зброю масового враження, яка виявилася абсолютно фальшивою. Наступні перевірки виявили: звіти більшості західних розвідувальних агентств ґрунтувалися на жменці нечесних джерел. Тепер їм знадобиться багато часу, щоб відновити свою репутацію.

Зграя кротів

Обидві згадані вище помилки було не раз продемонстровано впродовж минулих двох тижнів, коли світ насолоджувався рідкісним, хоч і частковим відблиском розвідувальної війни, яку Росія веде проти Заходу.

Миттєвою реакцією деяких експертів, особливо тих, що не знайомі зі світом розвідки, було відкинути всю цю справу як фарс. Десятеро “шпигунів” не здійснювали ніякої справжньої розвідки. Найтаємніша справа, якою вони займалися, — отримання грошей від їхніх босів. Те, що вони з ними робили, було, на перший погляд, тривіальним. Вони вели нудне життя у приміській Америці, “просочуючись” у місцеві школи та бізнес у сфері нерухомості. З огляду на банальність усього цього навряд чи вони могли загрожувати американській безпеці. Найімовірнішим поясненням всієї справи було те, що її вигадали ФБР та ЦРУ, щоб зіпсувати перезавантаження росій­­сько-американських відносин. (Такий підхід цікаво поєднує обидві помилки: з одного боку, шпіонаж є жартом, а з іншого — ФБР та ЦРУ такі потужні, що хочуть змінити зовнішню політику США.)

Цей самовдоволений аналіз був, певна річ, абсолютно помилковим. Уся суть “кротів” полягає в тому, що більшу частину часу, багато років, вони ведуть непомітне життя. А потім, лише раз чи два, можуть завдати значного удару саме завдяки тому, що їхнє минуле життя не видавало, ким вони насправді є. Люди, яких спіймало ФБР, могли зробити щось серйозне, а могли й не зробити. Цілком можливо, вони мали кілька проривів у вербуванні агентів, але американці вирішили, що про це краще не оголошувати публічно. У житті взагалі добрим правилом є не вірити тому, що чиновники кажуть публічно. І це стосується не тільки новин про шпіонаж.

Залишається багато загадок (див. “Темні місця”). Але вони цікаві переважно тим, хто ретельно відстежує розвідувальну діяльність. Насправді згаданий епізод показав щось зовсім інше, і це набагато більше стосувалося політики, ніж шпигунства.

Уроки скандалу

Перший великий урок — Росія все ще багато піклується про те, як проникнути в американське суспільство. Те, що ФБР відкрило чи не відкрило підозрюваних “нелегалів”, не має до цього стосунку. Важливо, що Росія бажає вкладати у це багато часу та грошей, а також іти на значний політичний ризик і посилати своїх громадян нелегально жити в США, маючи детально розроблені фальшиві ідентичності.

Тепер буде ще важче заявляти, як це полюбляють робити деякі наївні вболівальники Кремля, що Росія — це пострадянська, постімперська сила, яка позбулася своїх поганих звичок і зосередилася на модернізації та розвитку. Те, що вчинила Росія, — не просто “нормальне” шпигунство, яким займаються офіцери розвідки при посольствах і яке трапляється між різними країнами. Адже утримання нелегалів та “кротів” є ознакою глибокої недовіри, тривалих геополітичних амбіцій та ворожості.

Другий великий урок полягає в тому, що Америка про це знає і бажає виділяти ресурси на контррозвідку та контршпіонаж, які, зрештою, й спіймали велику рибу. Це не стосується більшості європейських країн, де полювання на російських шпигунів було виведено на нижчий рівень через запити на ресурси конкурентів, які полюють на терористів-ісламістів. Практично неможливо уявити, щоб такий прорив стався у Німеччині чи Бельгії. ФБР стежило за частиною спійманих упродовж десятиліття. Це потребує чимало грошей, а також стратегічної терплячості та розсудливості, що є ознаками серйозної країни.

Третій великий урок — обидві сторони рішуче налаштовані не допустити ескалації конфлікту. Майже всі деталі незрозумілі, а більшість із того, що було представлено громадськості, є нелогічним, неповним і таким, що вводить в оману. Але в тоні оголошень не було помилок. Америка не озвучила це як тріумфатор. Росія (окрім як на самому початку) уникла погроз. Урок полягає в тому, що обидві сторони вважають за краще виглядати як добрі хлопці. Перезавантаження включає фальш, камуфляж та прийняття багато чого бажаного за реальне. Та є дещо й справжнє. Адміністрація президента США Барака Обами багато інвестувала в те, щоб перезавантаження запрацювало. Вони раді, що “запаркували” Росію як проблему разом із питанням, що робити з Україною та Грузією. Ніхто не хоче ризикувати.

Сподіваюся, що США все правильно зрозуміли. Дуже легко вдатися до морального рівняння, в якому Росія, що шпигує за Америкою, така сама, як і Америка, що шпигує за Росією. Ми не маємо забувати, що США є демократією, де результати виборів невідомі заздалегідь, де медіа критикують владу і де скромні громадяни можуть подати на уряд до суду й виграти. У Росії ті, хто подає до суду на уряд, врешті-решт гинуть у тюрмі, медіа роблять те, що їм наказують, а електорат, який щось важить, складається лише з двох людей: Путіна і Мєдвєдєва (причому робота останнього полягає в несхвальних відгуках у пресі про рішення першого).

Російська форма олігархічного капіталізму є великою загрозою для Заходу. Вона викривляє наші правила, заплямовує наші цінності та спотворює наш процес прийняття рішень. Ми маємо право чинити опір, і я радий, що моя та інші країни все ще використовують техніку збирання розвідувальної інформації, щоб вивчати та впливати на російський процес ухвалення рішень і протистояти натиску на особистості та інституції Заходу.

Інакше кажучи, вони намагаються завдати нам шкоди, викривити нас за своїм бажанням. Ми маємо їх зупинити. Ця загроза може бути не такою нагальною, як від ісламських терористів, котрі намагаються висадити одне з наших великих міст у повітря за допомогою ядерної бомби, але вона не менш важлива. Якщо в результаті шпигунського скандалу влітку 2010 року громадська та офіційна думка серйозніше та реалістичніше побачить загрозу, яку становить Росія, то він був не марним.

Темні місця

В офіційній версії того, що сталося між Росією та Америкою, безліч дірок, суперечностей та аномалій. Ось кілька з них.

Російські чиновники показали Ігорю Сутягіну (росіянинові, ув’язненому за шпіонаж) список із десяти людей (він був одним із них), яких мали обміняти на спійманих в Америці агентів. У цьому списку Сутягін побачив Сєрґєя Скріпаля, полковника ГРУ, який сидить у тюрмі за шпигунство на користь британської MI6. Хто були інші? Їм дозволили виїхати? Чи їхній обмін не висвітлювали? Той факт, що Росія передала тільки чотирьох “шпигунів” (Сутягін заперечує, що шпигував) в обмін на десятьох спійманих у США, є головною загадкою всієї справи.

Можливо, Америка прийняла російську лінію, що “зрадники” (тобто росіяни, які шпигують на користь США) важать більше, ніж “патріоти” (росіяни, які шпигують у США). Але навряд чи це переконало впертих ловців шпигунів у ФБР. Чи довелося їм погодитися на вимоги вищих інстанцій? Якщо так, то чому? Якщо ні, чому вони не просили більше ніж чотирьох? У тюрмах є ще кілька росіян, які потрапили туди за шпигунство на користь Заходу:

Платон Обухов, заарештований 1996 року за шпигування на користь Великої Британії, врешті-решт опинився у психіатричній лікарні, вже не перебуває в ув’язненні, але підлягає примусовому психіатричному лікуванню;

Ігорь Вялков, офіцер ФСБ, 2004 року засуджений до десятирічного ув’язнення за шпигунство на Естонію у справі, що була пов’язана з британськими та американськими спецслужбами;

Андрєй Думєнков засуджений у серпні 2005 року до десятирічного ув’язнення за шпигунство на Німеччину.

Кожного з них та ще кількох інших можна було б запросити для обміну на додаток до чотирьох, яких відпустили росіяни. Чому Америка цього не зробила?

Можливо, позиція США у переговорах була слабшою, ніж здавалася. Чи було в діяльності десяти заарештованих в Америці щось таке, чого не хотіли оприлюднювати на суді? Водночас Росія могла мати сильнішу позицію на переговорах. Чи не спіймала вона більше американських шпигунів, можливо, не виносячи їхніх справ на судовий розгляд? Чи було їхнє звільнення “невідомою ланкою” оборудки?

Що поєднувало 11 людей, яким було винесено в США звинувачення? Чи був таємничий Крістофер Метсос, котрого вистежили на Кіпрі, затримали, а потім випустили під заставу, і він утік, керівником операції? Якщо так, це могла би бути велика прогалина в роботі російської СВР (Служба зовнішньої розвідки). Якщо ж ні, то яка була його роль?

Як Метсосу (який начебто був під таким самим наглядом, як і решта агентів) дозволили дістатися аж на Кіпр? Це була груба помилка. Чому кіпрська влада відпустила його під заставу? І чому американські офіційні представники на Кіпрі (а їх там, м’яко кажучи, немало) не стежили за ним? За однією з теорій, Метсос насправді перейшов на бік американців і тепер щасливо десь видає секрети, а вся історія про його зникнення була вигадана для того, щоб росіяни і далі чухали потилиці.

Едвард ЛУКАС