Феодалізм 2.0, або вибори по-миколаївськи

“Він” — це мер міста, який беззмінно править ним уже 26 років, ще з часів “перебудови”.

За цей час він перетворив звичайний районний центр у добре укріплене князівство з абсолютною владою монарха. “Ми тут наче на острові — що б не відбувалося у “великій Україні”, на нас це майже не впливає, у нас тут свої порядки”, — кажуть місцеві.

За всіма канонами феодального устрою, усі більш-менш важливі посади в місті займають або родичі “князя”, або, в кращому випадку, їхні найкращі друзі з місцевої “шляхти”. Кадрова політика, за словами тутешніх мешканців, проводиться за схемою “мер призначив начальником управління свого кума, а як той постарів, то віддав посаду у спадок своєму сину, той потім пішов на підвищення і залишив на господарстві свого двоюрідного брата, який згодом передав посаду своєму однокласнику і так далі”.

При цьому мера стабільно підтримують на виборах — хоча і не сімдесят з гаком відсотків, які значаться у протоколах голосування. Схоже, він став для вознесенців певною константою буття, чимось невідворотним, як зміна пір року.

Але скоро в їхній свідомості може статися злам — міському голові, очевидно, набридло керувати своїм князівством, і він вирішив балотуватися до Верховної Ради. Але залишати рідне місто напризволяще не став — і вже заявив, що за намісника він залишить першого заступника міського голови.

“За сталий розвиток міських, селищних та сільських громад”, — з білборду з таким написом мер натхненно дивиться на цілий комплекс місцевих “наливайок”. Сталий розвиток виглядає своєрідно. “О, так ви таки працюєте?” — питаю у магазині, розміщеному при місцевому м’ясокомбінаті. “Привозна”, — вказує продавець на вітрини з ковбасою. А от у місцевого хлібозаводу справи йдуть непогано, бо підприємство входить у орбіту інтересів усе того ж міського голови. Проблема конкурентної боротьби, як елементу капіталізму, була вирішена елементарно — місцевим торговцям він, під загрозою закриття “точок”, заборонив завозити будь-який інший хліб, окрім виробництва свого заводу.

Взагалі, у Вознесенську так багато наливайок, кафе, кіосків з пивом-цигарками, що, перефразовуючи Ільфа та Петрова, можна було б написати: “…здавалось, що жителі райцентру В. народжуються лише для того, щоб випити п’ятдесят грамів у наливайці, закусити в генделику та взяти пива й цигарок додому”. Міське життя вирує винятково довкола цих алкоцентрів, де цілими днями товчуться і старі, і молодь.

Місця для нових закладів катастрофічно не вистачає. Розміщена в центрі міста загальноосвітня школа по периметру оточена торговельними точками, серед магазинів, де торгують харчами, кормом для тварин, одягом, спідньою білизною, побутовою хімією, знайшлося місце і для пари наливайок. Як наслідок, для проходу школярів залишилась лише вузенька хвірточка, біля якою зранку утворюються чималенькі черги дітей.

На саму ЗОШ коштів у бюджеті не вистачає — “за потребою” школярі змушені бігати на вулицю, до напівзакинутого туалету, де, за словами батьків, водяться щурита інша нечисть.

За словами жителів Миколаївщини, подібну ситуацію можна спостерігати, фактично, у будь-якому райцентрі. Щось схоже діється і в самому Миколаєві, де зараз проживає майже половина населення області. “У нас все організовано наступним чином, — розповідає місцевий опозиційний активіст і показує на своє передпліччя. — Ось тут — ті, хто реально керує усім, а це, — опозиціонер ворушить пальцями, — повністю підконтрольні їм місцеві чинуші, яких вони тасують по посадах, залежно від вигоди”.

Серед “тих, хто керує усім”, найчастіше називають двох персонажів з характерними кличками Мультік і Гурік. Хто стоїть за ними, достеменно невідомо, місцеві говорять про зв'язок Мультіка й Гуріка з Сім’єю (зрозуміло, якою).

Чималий вплив у місті приписують і громадянину на прізвисько “Тазік”, а ось у його колеги за фахом, “Наума”, останнім часом виникли проблеми — він щось не поділив зі своїми соратниками по цеху і був затриманий за незаконне носіння вогнепальної зброї.

Взагалі, 2010-і у Миколаєві нагадують 90-і: “стрілки” й розборки прямо у центрі міста, стрілянина та замахи на вбивство стали буденною справою. “Вони спочатку з’їли бізнес “чужих”, потім — бізнес тих, хто підтримував “чужих”, а їсти і далі хочеться, тому доводиться забирати бізнес у своїх же”, — пояснює наш співрозмовник.

Кримінальна атмосфера відчувається всюди. “Ти подивись на сканворд”, — опозиціонер протягує партійну газету синьо-білих “Слово регіону”, центральною темою якої є “захист прав російськомовного населення”. В очі кидаються одразу три питання: “Що таке общак?”, “Удавка бандита” та “Дискомфортний туалет”. Після хвилини розгадування партійного сканворду стає зрозумілим, що єдино можливою відповіддю на останнє питання є слово “параша”…

Мовна ситуація на Миколаївщині багато в чому типова для центральної та південної України: область є майже суціль україномовною, в облцентрі більшість розмовляє (чи, скоріше, думає, що розмовляє) “мовою інтернаціонального спілкування”.

На місцевому базарчику продавчиня кавунів, після обміну парою реплік з моїм супутником, стриженим налисо кремезним, але при тому інтелігентним, чоловіком середніх років, який відмінно володіє українською мовою, раптом починає виправдовуватись: “Не треба, я вашу мову понімаю…” Швидко віддає нам кавун і ніяково починає копирсатись у сумці.

“Вона просто такого не чекала: бачить здорового голомозого дядька, а він з нею говорить по-перше, ввічливо, по-друге, українською мовою”, — з усмішкою пояснює супутник.

“Тут своєрідний менталітет людей, особливо в обласному центрі, — розповідає він, — більшість мешканців є переселенцями з Росії, Україну вони підсвідомо сприймають як тимчасове місце проживання, їх постійно тягне до Росії, звідси підтримка “язика”, Митного союзу та подібних тем. Але в Росії вони теж нікому не потрібні — от і живуть усе життя, не маючи своєї батьківщини”.

Ментальність місцевих жителів, безумовно, накладає відбиток і на політичну карту регіону. На відміну, від приміром, Луганщини, регіонали міцно тримають тут свої позиції. Головна боротьба, як і майже по всій країні, ведеться між ними та об’єднаною опозицією. Справи останньої погіршуються тим, що вищевказані клани Мультіка, Гуріка та підконтрольного їм топ-чиновництва (губернатора Круглова, голови облради Дятлова, мера Миколаєва Чайки та інших) пустили метастази і в опозиційному середовищі.

Особливо погіршилась ситуація після об’єднання місцевої “Батьківщини”, яка у “чужій” області змогла вибудувати розгалужену та “бойову” партійну структуру, з вельми аморфним у політичному та організаційному плані “Фронтом змін”. Лідер останнього, Вадим Меріков, є вихідцем з тієї ж “Батьківщини”, у свій час зі скандалом покинув її фракцію у міськраді, перейшовши до Яценюка, але зараз вимушений повернутися до співпраці зі своїми колишніми соратниками, очоливши штаб об’єднаних. Це, до речі, жодним чином не заважає йому вести спільний бізнес з місцевими впливовими регіоналами.

Рядові “біло-сердечні” активісти чимало нарікають на те, що при новому керівництві система управління кампанією почала давати збої, місця досвідчених роговиків позаймали люди, для яких нинішня кампанія є першою в житті. Через організаційний хаос на обласному рівні окремі керівники місцевих штабів вимушені діяти на власний розсуд, щоб хоч якось зберегти надію на пристойний результат.

Наслідки такої ситуації не забарилися: як вдалося довідатися, рейтинг опозиції, який мав чітку тенденцію до зростання за останнє десятиріччя (4% у “Батьківщини” в 2002 році проти 23% Юлії Тимошенко у 2012-ому), почав падати донизу, і зараз коливається на рівні 13% — тобто не набагато більше, ніж на виборах 2006-го.

Внутрішній хаос — далеко не єдина проблема місцевої опозиції. “У нас як тільки дізнаються, що якийсь бізнесмен навіть не підтримує опозицію фінансово, а тільки задумується над цим, у нього моментально виникають труднощі, — кажуть місцеві партійці, — контроль над цим з боку влади і силовиків просто тотальний”. Місцевий мажоритарник від ОО Вадим Корнацький нещодавно був вимушений разом з сім’єю виїхати за межі України, побоюючись арешту.

Для обробки простого народу синьо-білі використовують інші методи. Окрім банального підкупу, чільне місце займає залякування. Найголовнішу роль у ньому грає… встановлення відеокамер на виборчих дільницях. Місцевим селянам розповідають, що камери будуть встановлені прямо у кабінках для голосування: “І якщо проголосуєш не так, сам розумієш, що з тобою буде…” І селяни у ці нісенітниці вірять.

Жителі облцентру недалеко від них втекли. “Мені сказали: як за ПР не проголосуєш, вилетиш з роботи”, — каже місцевий житель, який під час відпустки підробляє агітатором в палатці синьо-білих за 150 гривень в день.

— А як вони взнають, за кого ви проголосували? — питаю.

Пауза. Схоже, раніше місцевий над цим не задумувався.

— Та якось взнають, — тягне непереконливо і після паузи додає: ну, вони ж влада, значить, за них треба голосувати.

P.S. У ресторані “Монарх” на центральній вулиці Миколаєва, Совєтській, огрядний громадянин у дорогому костюмі, але без особливих ознак інтелекту на обличчі несподівано каже своїй супутниці, яка за віком годиться йому у внучки: “Тепер ти бачиш, що таке буржуазна розкіш!..”. Дівчина, можливо, до кінця не розуміє, що таке “буржуазна”, але захоплено киває, споглядаючи величезну тарілку з суші: так, так, розкіш.

“Буржуазність” — навряд чи те слово, яке добре описує загальну обстановку. Куди краще пасував би “феодалізм 2.0” Але таке поняття навряд чи відомо самому товстуну.

Мілан ЛЄЛІЧ