Двадцять років реформ і хаосу

“Економічна правда” презентує цикл матеріалів, присвячених 20-річчю незалежності України. Це буде спроба проаналізувати ключові економічні перетворення, які сталися у державі за останні два десятиліття.

Крім того, “ЕП” шукатиме відповідь на просте питання: чому економіка не використала свій величезний потенціал? Україна за 20 років втратила 34% ВВП. Такого результату не мала жодна країна у світі.

Два десятиліття українці самостійно будують свою державу і її економіку. Для багатьох країн цього часу було достатньо для проведення корінної модернізації — вони міцно стали на ноги і зайняли домінуючі конкуренті позиції у своїх регіонах.

Україна ж, попри наявність колосального потенціалу, не змогла навіть відновити виробництво до рівня 1990 року, тобто того часу, з якого Україна почала ринкові перетворення в надії на краще життя. Парадоксально, але причини українських економічних проблем, скоріш за все, криються не в економічній площині.

Однією із головних причин, яка змусила українців встати на боротьбу за незалежність власної держави в 1991 році, було невдоволення економічною ситуацією в СРСР і українській республіці зокрема.

Планова модель, яка відіграла значну позитивну роль в розвитку вітчизняної економіки в 20 столітті, в кінці 1980-х років вичерпала свій ресурс.

На фоні економічної стагнації в СРСР особливо привабливими здавалися західні динамічні ринкові держави, де приватний сектор із свободою підприємницької ініціативи поєднувався з високими стандартами життя. Закономірно, що ринкова економіка стала вельми привабливою альтернативою плановій моделі.

Перехід до неї пов'язувався із створенням незалежної держави, відділеної від СРСР і від необхідності забезпечувати економічні потреби всього союзу.

Із здобуттям незалежності українці оптимістично поринули в період економічних трансформацій. На виходів з нього вбачалася чітка мета ‑ динамічна європейська соціально-розвинута економіка з потужним цивільним промисловим комплексом, значним сегментом сфери послуг та ефективним державним сектором.

В “Основних напрямах економічної політики України в умовах незалежності”, схвалених Верховною радою 25 жовтня 1991 року, зазначалося: “Докорінна структурна перебудова народного господарства, кардинальні зміни в інвестиційній діяльності розглядаються як найважливіші пріоритети розвитку економіки для надання їй більшої динамічності і соціальної спрямованості”.

Документ визначав наступні стратегічні цілі.

1. Створення розвинутого індустріального споживчого сектора економіки як необхідної умови мобілізації соціальних резервів економічного зростання.

2. Подолання існуючої в республіці структурно-технічної незбалансованості народного господарства за рахунок прискореного розвитку переробної та харчової промисловості, промисловості будівельних матеріалів, усієї сфери виробництва товарів народного споживання.

3. Зміна структури та обсягів інвестицій з метою прискореного розвитку виробництва машинобудівної продукції для потреб агропромислового сектора, легкої, харчової та інших галузей промисловості, які працюють на наповнення споживчого ринку, а також задоволення різноманітних потреб населення.

4. Регулювання структурних зрушень шляхом прискорення відтворювальних процесів, зокрема через зростання в майбутньому в 1,5-2 рази норми виробничого нагромадження у національному доході, скорочення військових витрат, державних видатків на утримання неефективних та збиткових виробництв з метою забезпечення великомасштабного перерозподілу матеріальних, фінансових і трудових ресурсів на користь галузей і виробництв, що працюють на споживчий ринок.

Цей нормативно-правовий акт двадцятилітньої давності свідчить, що в тогочасних політиків було чітке і правильне розуміння стратегічних орієнтирів реформ. На жаль, без тактичних кроків з реалізації конкретних завдань ця стратегія залишилася лише декларацією того, куди в кінцевому підсумку хотіли прийти творці незалежної України.

Двадцять років потому можна констатувати, що далеко не всі напрями були реалізовані в повній мірі, а за окремими із них навіть спостерігається регрес порівняно з висхідними показниками.

Україна частково втратила виробничий потенціал, сформований за часів СРСР, не зробивши якісних кроків в напрямку модернізації економіки.

На двадцятому році незалежності та самостійної економічної політики ВВП України становив лише 66% від 1990 року. За обсягом номінального ВВП, розрахованим з урахуванням паритету купівельної спроможності — ПКС, Україна в 2010 році посідала в глобальному рейтингу тридцять дев'яту сходину — 305,2 мільярда доларів.

Хоча за розміром економіки Україна обійшла Норвегію, Чехію, Данію, Португалію і Фінляндію, за показником ВВП на душу населення, який відображає більш повну картину про реальний рівень заможності країни, вона посідає вкрай низькі позиції.

За даними Світового банку, в рейтингу країн за рівнем ВВП на душу населення за ПКС Україна з показником 6 580 доларів є аж вісімдесятою. Більше того, Україна — друга після Молдови найбідніша країна Європи.

Аналогічний показник для групи країн, які, як і Україна, на початку 1990-х років почали перехід від планової до ринкової економіки, становить: в Словенії ‑ 27 тисяч доларів, Чехії ‑ 23,6 тисячі доларів, Словаччині ‑ 23,1 тисячі доларів, Естонії ‑ 19,5 тисячі доларів, Росії — 19,2 тисячі доларів, Польщі — 19 тисяч доларів, Білорусі ‑ 14 тисяч доларів, Казахстані ‑ 10,6 тисячі доларів, Азербайджані ‑ 9,2 тисячі доларів.

Причини колосального відставання економіки України від інших посткомуністичних держав криються в прорахунках державної політики, відсутності досвіду самостійної розбудови економіки, догматичному виконанні порад МВФ в питаннях трансформації економіки, непростому геополітичному та геоекономічному розташуванні країни.

Фундаментальною помилкою ринкових реформаторів першої хвилі було хибне сподівання, що для успішної економічної трансформації достатньо зруйнувати адміністративну машину, а ринок згодом магічним чином “сам все відрегулює”.

Насправді ж, демонтаж планової моделі економіки апріорі не міг привести до автоматичного формування на її місці ринкової моделі. Ринок — не природна стихія, а складний механізм, який потребує колосальних зусиль та коштів для налаштування.

Для його запуску треба було сконцентрувати зусилля на розбудові ринкової інфраструктури і формуванні соціально-економічних відносин, адекватних новим викликам. І лише тоді економіку слід було “очищати” від адміністративного баласту.

Очевидно, що такий еволюційний перехід потребував часу, але українська влада, намагаючись здійснити “ринковий ривок”, обрала революційний шлях, в основі якого лежали принципи політики “шокової терапії”, ефективність якої доводив МВФ.

Різкий демонтаж ключових механізмів функціонування планової економіки в період президентства Леоніда Кравчука за відсутності альтернативи призвів в середині 1990-х років до зупинки реального сектора, що спровокувало похідні проблеми: крах фінансової системи, вибух інфляції, катастрофічне падіння ВВП, ріст безробіття.

За період його президентства Україна втратила 45,6% ВВП 1990 року. Проте навряд чи слід пов'язувати ці невдачі з тодішнім президентом. Він опинився у складній ситуації, яку легше аналізувати нині, ніж керувати країною в той бурхливий час.

Крім прорахунків тодішніх реформаторів, причинами різкого падіння стали політичні процеси. Значного негативу ринковій розбудові економіки як при Кравчуку, так і в першу каденцію Леоніда Кучми долала деструктивна політика “червоної” опозиції.

Якщо ліві сили інших європейських країн після падіння комуністичних режимів адаптували свою ідеологію до нових умов і долучилися до розбудови ринкової економіки з соціальною спрямованістю, українські ліві почали гальмувати будь-які зміни, закликаючи українське суспільство рухатися не вперед, а назад.

Перебуваючи під значним впливом “червоної” опозиції, парламент почав гальмувати ринкові перетворення. В середині 1990-х років ринкові реформи були зупинені.

Верховна рада того часу під тиском лівих сил відхилила багато конструктивних законодавчих ініціатив — “червоні” вперто не бажали йти на компроміси з реформаторами. Ті ж ініціативи сьогодні приймаються і подаються як ключові економічні перетворення, хоче їх можна було здійснити ще в 1990-х роках.

Наслідком політичного протистояння того часу стало те, що планова модель економіки уже була зруйнована, а нова ринкова ‑ ще несформована. Така ситуація лише поглиблювала трансформаційну кризу і віддаляла перспективи її подолання.

Схоже, саме фрагментарність і непослідовність були ключовою проблемою реалізації будь-яких стратегій, оскільки і ті країни, які рухалися еволюційним шляхом, і ті, які, як і Україна, пішли революційним шляхом, але довели розпочаті програми “шокової терапії” до кінця, пережили трансформаційну кризу менш болісно, ніж Україна.

Вже на початку нового десятиліття вони змогли не тільки стабілізувати економіку, в й відновити її передкризові показники. Зокрема, у 2000 році проти 1990 року рівень реального ВВП у Польщі становив 144%, у Словенії ‑ 120%, в Албанії ‑ 110%, в Угорщині ‑ 109%, в Узбекистані ‑ 95%, у Білорусі ‑ 88%. В Україні — 43%.

Другий президент Леонід Кучма отримав економіку з рекордним показниками падіння виробництва, доходів населення та інвестицій. Під час його першої каденції економіка втратила ще 13,6% ВВП порівняно з 1990 роком.

У 1999 році падіння сягнуло дна: економічний спад зупинився на позначці 40,8% ВВП від 1990 року. Автор не знайшов жодного прикладу в історії цивілізованих країн 20 століття, коли б держава в мирний час втратила 60% ВВП.

В такій ситуації було складно думати про стратегічні реформи, бо першочерговим завданням стало збереження України від соціально-економічного колапсу.

Необхідність оперативної стабілізації вимагала від уряду стимулювання тих галузей економіки, які б могли забезпечити швидку фінансову віддачу до державного бюджету. Такими на той час були експортно-орієнтовані галузі з низькою доданою вартістю, передусім, чорна металургії, хімія, сільське господарство.

Після розпаду єдиного господарського комплексу СРСР заводи втратили союзні ринки, а на західних ‑ їх продукція програвала в конкурентній боротьбі за якістю. Щоб вийти на нові ринки, влада вдавалася до прямого та прихованого субсидування.

Так, допомога підприємствам чорної металургії здійснювалася за рахунок встановлення штучно занижених цін на основні види ресурсів, передусім — на коксівне вугілля, залізорудну сировину, електроенергію та газ.

Крім того, для збільшення ліквідності уряд надавав виробникам численні податкові пільги, дозволяв розстрочувати податкові зобов'язання, списував податкові борги, надавав кредити за пільговими ставками та активно використовував взаємозаліки.

Допомогла вітчизняному експорту й фінансова криза 1998 року. Вона додатково оздоровила підприємства сировинних та низькотехнологічних галузей економіки, орієнтованих на експорт. Такий ефект був досягнутий за рахунок наступних чинників.

1. Девальвації національної валюти, що підвищило цінову конкурентоспроможність продукції вітчизняних експортерів.

2. Зниження реальних доходів та зайнятості населення, що дозволяє зменшити реальні витрати на фінансування фондів заробітної плати.

3. Зниження витрат на товари та послуги суміжних інфраструктурних галузей.

Ці фактори дозволили українським підприємствам сформувати ціновий ресурс конкурентоспроможності та продавати свою продукцію на 15-20% дешевше, ніж конкуренти, що сприяло зростанню попиту на їх продукцію.

Якщо 1991-2000 роки можна назвати періодом адаптації вітчизняного господарського комплексу до нових економічних умов та пошуком певної моделі економіки, яка б дозволила утвердитися Україні як самостійній державі на політичній карті Європи, то наступні п'ять років стали періодом розвитку та укріплення цієї моделі.

Пожвавлення експортно-орієнтованих галузей дало позитивний імпульс усій економіці, що стало додатковим аргументом на користь підтримки експортно-сировинної економіки. Показово, що в 2000-2004 роках середньорічний приріст ВВП становив 8,4%, що було найвищим показником на європейському континенті.

За рахунок валютних надходжень від експорту сировинної продукції формувалася, в значній мірі, дохідна частина бюджету, розширювалися інвестиційні можливості держави, підтримувалася певна соціальна стабільність.

Зростання виробництва експортно-орієнтованих галузей також стимулювало розвиток суміжних, обслуговуючих та інфраструктурних сегментів економіки. Крім того, саме в цих галузях сформувався потужний національний капітал, який частково реінвестувався в інші сфери вітчизняної економіки.

Заробивши значні кошти на виробництві та експорті металу, окремі українські фінансово-промислові групи почали інвестувати в розвиток машинобудування, будівництво, банківську діяльність, рітейл, соціально-культурні проекти.

Загалом підтримка експортно-орієнтованих сировинних та низькотехнологічних галузей сприяла певній макроекономічній стабілізації в Україні. Проте така економічна політика укріпила експортно-сировинну модель економіки.

На ранніх етапах трансформаційних процесів вона була необхідною, бо дозволила підтримати ділову активність в умовах різкого охолодження економіки.

Однак згодом домінування експортно-орієнтованих галузей почало створювати перешкоди для якісного економічного розвитку держави в цілому. Така модель викривляла ринкові відносини, посилювала протекціонізм, обмежувала конкуренцію.

Крім того, слабкий внутрішній споживчий попит, який був наслідком низьких стандартів життя, слабка інвестиційна динаміка через проблеми з гарантіями прав власності та тотальну корупцію в судах, вузький внутрішній ринок, обумовлений низьким обсягом державних капітальних інвестицій та корупцією в сфері державних закупівель, створювали несприятливий інвестиційний клімат.

Далі буде...

Олексій МОЛДОВАН, Центр антикризових досліджень