У наметі з Лідером

Віднині й Президент України “долучився” до Великої Вересневої революції — у вівторок увечері під час офіційного обіду керівник Лівії Муаммар Каддафі вручив Вікторові Ющенку відповідний орден. Сам лідер Лівійської революції тепер — кавалер ордена Богдана Хмельницького.

Учора глава Української держави поклав вінки до монументу загиблим в операції “АльГані” та до могили батька головного революціонера Лівії Абдессаляма Абу Маньяра АльКаддафі. Потім, насолодившись культурною програмою в чудовому історико­археологічному містімузеї ЛептісМагна, Ющенко вже втретє за два дні поспілкувався із самим главою Джамахірії (цього разу, зокрема, й у форматі “тетатет”). І, після церемонії підписання двосторонніх угод між двома державами — у нафтовидобувній, авіаційній, сільськогосподарській та правовій галузях, відбув із державним візитом до сусіднього й трохи більш цивілізованого Єгипту.

Що ж до Лівії, то порівняно недавно вона була для західного світу таким собі “лівацьким” ізгоєм, але часи змінюються: Тріполі відкриває можливості для бізнесу, лівійські гроші виходять на європейські ринки, а саму Джамахірію обрано непостійним членом Ради безпеки ООН.

Президента України ця багата на нафту арабська країна, де бензин коштує 15 коп. на наші гроші, за алкоголь садять у в’язницю, а жінки мусять носити стриманий закритий одяг, зустрічала оригінально.
За бетонними мурами в бедуїнському шатрі

Безмежно довга і суцільна — без жодної шпаринки — бетонна стіна кілька метрів заввишки. За масивними воротами — ще один, точно такий гнітючий мур. Та відчиняється друга брама — і перед очима постає розлога галявина м’якої, мов килим, розкішної трави. Денеде пейзаж прикрашають пальми, трохи віддалік мирно пасуться кози і верблюди. Доповнює картину величезне бедуїнське шатро, з якого, здається, зараз випливе якась шамаханська цариця. У реальність повертає навіть не численна охорона й розкішний лімузин зі штандартом Президента України, що підкотив по траві до намету, а... кондиціонери, якими щедро оснащений намет.

Усередині все вистелено килимами, над традиційними східними диванчиками пливуть сандалові пахощі. Доповнює картину великий плазмовий телевізор. Так виглядає резиденція 65річного керівника Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії Муаммара Каддафі.

Власне, резиденцій у Лідера Великої вересневої революції (або просто Лідера, як скорочено називають Каддафі в його країні, — але неодмінно з великої літери), штук вісім. За чутками, Лідер ніколи не проводить дві ночі поспіль в одній і тій самій, тож де саме сьогодні перебуває глава держави, до останнього моменту залишається таємницею навіть для закордонних візитерів.

Після першої особистої зустрічі з видатним сином простого бедуїна українська делегація на чолі з Віктором Ющенком мала нагоду ознайомитися з наочною демонстрацією однієї з причин такої секретності. За кількадесят метрів від кондиційованого намету зяє вибитими вікнами колишня “стаціонарна” резиденція лівійського лідера. 2 квітня1986го цей будинок розбомбила військова авіація США, помстившись таким чином за вибух американського літака над шотландським містом Локербі. Вважається, що той теракт здійснили лівійці, хоча у Джамахірії наголошують: їхню вину так і не доведено.

Розстрілювали резиденцію Каддафі ракетами, цілячи в кожну кімнату, де міг перебувати нібито зверхник терористів. Лідер дивом уник смерті, але загинула його трирічна прийомна донька. Розтрощений будинок, де досі лишаються понівечені меблі, портрети самого Каддафі та його сім’ї, дитячі іграшки й навіть старий кінопроектор, на якому революційний лідер демонстрував іноземним гостям фільми про досягнення лівійського народного господарства, залишився стояти в такому вигляді як пам’ять нащадкам. Стіни цього живого музею розписані відгуками відвідувачів, а почесні гості залишають свої письмові враження у спеціальній книзі. Зробив такий запис і Президент Ющенко.

А Каддафі відтоді уникає кам’яних споруд і любить наголошувати, що залишається бедуїном. Навіть у Брюссель, куди він у 2004му вперше приїхав із візитом після 15-річної ізоляції, революційний диктатор прихопив своє шатро. В ньому й жив.
Лівія нарешті дочекається українських Анів

Теплими назвав перемовини з лівійським провідником Віктор Ющенко на зустрічі з українською громадою Лівії (виявляється, є трохи “нашого цвіту” й у Джамахірії). За словами Ющенка, вони з Каддафі “обмінялись думками про перспективи” й дійшли висновку, що в найближчі два роки “ми повинні здійснити прогрес” у всіх сферах українолівійської співпраці.

“Я відчуваю велику повагу [з боку Лівії] до нашої країни і наших відносин”, — сказав Президент, наголосивши, що “це унікальний шанс, коли інтереси двох країн настільки збігаються”. Тож обидві сторони мають намір хоч цього разу цей шанс не змарнувати. Так, як це трапилося з деякими домовленостями, укладеними під час візиту до Тріполі у 2003 році Леоніда Кучми.

Один з учасників зустрічі, який працює в авіації, відзначив: лівійські колеги вже замучили його питанням, де ж обіцяні літаки Ан-74? Адже контракт на їх постачання був підписаний під час першого візиту глави Української держави п’ять років тому. За словами Ющенка, це питання є одним з провідних у його спілкуванні з очільником Лівії. “Ми з паном Каддафі домовилися про поставки трьох таких машин”, — повідомив В.Ю. У четвертому кварталі цього року з України до Лівії надійде літак VIP-класу, а наступного кварталу — два санітарні літаки. У червні, зазначив Президент, Україну відвідає лівійська делегація, яка займатиметься саме “авіаційним” питанням. Сам Каддафі пообіцяв приїхати з візитом в Україну наприкінці цього року.
“Де є українці, мають бути й українські школи”

Одним із головних проблемних питань, яке встигли порушити на нетривалій зустрічі з Ющенком наші “діаспоряни” (Каддафі чекав колегу на вечірній раут), була нестача української школи. Понад сотня дітей змушена навчатися в російській, ще чимало воліють самостійно проходити програму вдома і їздити до України складати іспити екстерном. Президент обіцяв допомогти і, якщо знадобиться, навіть ініціювати відповідні зміни в законодавстві. Адже, згідно з українськими законами, наша держава не може відкривати за кордоном державних шкіл. “Я переконаний, що це неправильна політика, бо там, де є українці, мають бути й українські школи”, — вважає Ющенко.
На Україну — не повернусь...

Інженер Володимир Книш потішив Ющенка тим, що прийшов на зустріч у помаранчевій хустинці й поставив “культурнополітичне” запитання. На актуальну й близьку йому тему — про проблеми української культури, мови тощо — Президент говорив детально. І через це не встиг відповісти на крик душі медичних працівників, які з’їхалися до Тріполі поділитися з ним своїм горем із різних міст Джамахірії (загалом у Лівії працює кілька тисяч наших лікарів). А проблема серйозна, адже ці люди фактично не можуть повернутися на Батьківщину.

“Тут я — єдиний невропатолог на 240 тисяч населення, фахівець зі значним досвідом роботи, який користується повагою і довірою пацієнтів. А в Україні мене тепер прирівнюють до випускника ВНЗ!” — обурюється Олександр Шаравський. Через брак двосторонніх домовленостей українські лікарі високої кваліфікації, пропрацювавши по дев’ятьдесять років у Лівії, на Батьківщині втратили категорію. І тепер у разі повернення додому змушені буквально починати все з нуля. До того ж у рідній країні вони тепер позбавлені права на відповідну їхній кваліфікації пенсію. Відрахування в пенсійний фонд Лівії, які українські медики справно виплачують в Африці, вдома не зараховуються. “А пропрацювати 30 років у Лівії, щоб заробити на пенсію тут, — та це ж я сконаю на чужій землі!” — поскаржився кореспондентці “УМ” один із лікарів.

У 2003 році Кучма з Каддафі підписали угоду про співробітництво у сфері працевлаштування, яка була покликана, зокрема, розв’язати й проблеми українських працівників медичної галузі Лівії. Однак, за словами лікарів, цей документ не діє. Відчувши, що захистити найманих працівників із далекої України нікому, лівійські працедавці просто збиткуються з наших висококваліфікованих фахівців. “Хоча ми працюємо по 60 годин на тиждень, і за себе, й за лівійських колег, адміністрація лікарень може місяцями затримувати нам виплати за контрактами”, — розповідає лікар Костянтин Заводнов.

За словами медиків, вони б і раді повернутися додому, але ж там, виходить, ситуація для них ще гірша. Тому єдина надія — на Президента, який пообіцяв не залишити без уваги їхні письмові скарги.

Напрями співпраці

Віктор Ющенко: “Під час зустрічі з Муаммаром Каддафі ми обговорили можливості українсько-лівійської співпраці у торговельно-економічній і нафтогазовій сферах, сільському господарстві, у галузі транспорту, зокрема щодо участі України у розбудові лівійської залізниці й мостів. Саме тут український фах, досвід, українська робоча сила могли б добре працювати. Я вже сформував низку доручень відповідним міністерствам із цього приводу. Відзначу також необхідність розширити військово-технічне співробітництво з Лівією, а також співпрацю у сфері дослідження космосу, авіаційній та авіабудівній промисловості”.

Боже ж мій!
Африканський клаптик української духовності

У перший день візиту Ющенка до Лівії, 7 квітня, православні відзначали велике свято — Благовіщення Пресвятої Богородиці. Постояв у церкві й Президент, попри те, що він перебував у винятково мусульманській країні. Глава держави відвідав невеличкий храм Андрія Первозванного (УПЦ КП), відкритий при посольстві України в Тріполі. Кореспондент “УМ” стала свідком популярності цієї церковці — до настоятеля, отця Володимира, один за одним підходили українські громадяни, які мешкають у Лівії, з проханням похрестити дитину, прийти на службу тощо.

“Те, що на Африканському континенті можна відвідати, хай і скромну, православну капличку, свідчить про колосальну повагу до нашої релігії. Я дуже вдячний церкві й громаді за те, що це є”, — розчулився Ющенко. І висловив переконання, що Україна прийде до єдиної Помісної церкви. “Як можна говорити про політичну незалежність, коли немає незалежності духовної?” — риторично поцікавився Президент. І порадив не шукати в прагненні Помісної церкви те, чого в ньому немає: “Це не означає, що ми — проти когось. У нас однакові канони, а решта — привнесене”.

Леся ШОВКУН