Віктор Янукович. Спроби аналізу історії хвороби

Повністю відсторонено споглядати на свого колишнього колегу по партії, очевидно зможу ще не скоро. Після кожної недоречної заяви, після всіх тих трансформацій у внутріпартійному середовищі. З'являється чимало негативних емоцій.

Слабою втіхою може бути те, що інші, які так само активно тоді підтримали Ющенка, відчувають щось дуже схоже. Гірше для мене те, що нібито добре розбираючись у людях і, особливо, в політиках — Ющенка ж у деталях прорахував ще до 2002 року, я так по-дитячому промахнувся в оцінці Федоровича.

Можливо трохи в той час засліпило очі жорстке несприйняття Ющенка й тих, які його пробували в той період ледь не канонізувати. Але, все ж, я добре пам'ятаю, яким відкритим і до людей, і до нових ідей тоді, в 2004-2005 роках, був Янукович.

Та ви мені хоч кілок на голові тешіть, а я й далі буду переконаний, що, починаючи з 2003 року, він демонстрував безумовний прогрес і в людському, й суспільно-політичному, й національному плані.

Пояснювати свою тодішню помилку, коли дійсно повірив, що це зростання особистості буде незворотним, сьогодні зайве й нікому не цікаве заняття. А от зрозуміти, що ж відбулося з людиною, чому стався перелом і де рушійні сили такого стрімкого регресу, очевидно треба нам усім. Адже: мінімум два роки, а максимум — п'ять, чи й усі десять він, якщо й не визначатиме, куди рухатись країні, то, принаймні, дуже серйозно на цей рух впливатиме.

Припускаю, що основних мотивів було два.

Хронічно вічно другий

Перший з них — фактор, нехай і ефективного, в чомусь, навіть, креативного, але все ж підпорядкованого другого номера. Орієнтовно, десь до осені 2006 року основним мотивом і кадрового просування, і політичної боротьби у Віктора Федоровича було бажання пробитися й закріпитися на стратегічній позиції другої за значимістю людини в країні.

Майданчик, безумовно, для його психотипу дуже вигідний. Стратегічні рішення приймає перший, він же й витримує шквал суспільної критики несе всю повноту відповідальності. Другому ж дістається право втілювати, розвивати, закріплюватися в загалом позитивному сприйнятті людей. А паралельно з цим, продемонструвавши свою політичну лояльність, поступово розширювати власне право на прийняття самостійних рішень у своїй, чітко обгородженій сфері діяльності.

Аналогію можемо побачити в Росії в кар'єрному зростанні Дмитра Медвєдєва — принаймні до останнього часу, в подальшому й там можуть виникнути варіанти.

І слід віддати належне пану Януковичу: з цією роллю він справився не лише успішно, але й доволі позитивно.

Ще на старті великої кар'єри, пробиваючись на пост губернатора Донеччини, Янукович уміло знаходив потрібних людей, заручався необхідною підтримкою під які-небудь зобов'язання, а не методом масового “закатування в асфальт” чи скидання в закинуті шахти, як це робили до нього.

Навпаки, класичний донецький перестріл при ньому зійшов до мінімуму. В той час він не тільки закривав рота пресі та всім незгодним, але й частково зав'язав руки місцевому криміналу, принаймні, непідконтрольному.

У хвилини благодушшя він любив похвалитися, як тоді запросив у область американську консалтингову компанію і разом з нею розробляв план розвитку Донеччини, як шукав інвест-ресурси для розвитку інфраструктури тощо. І хоча область у плані модернізації досі на зародковому рівні, тотальне падіння в ті роки все ж зупинилося.

Щоправда, значна частина заслуг, якими хвалиться Федорович, як, зокрема, побудова готелю “Донбас-палас”, до нього має опосередковане відношення. Але ж у тому й суть другого номера, щоб дуже вміло, а ще краще й творчо, забезпечити реалізацію ідей тих, хто вище.

Можливо, завдяки цьому вмінню бути добрим виконавцем, у житті Віктора Януковича часто зустрічались люди, які робили йому неоціненні послуги. Це й колишній депутат Верховної Ради СРСР космонавт Береговий, і Рінат Ахметов, який, як стверджують, виблагав у Кучми посаду губернатора для Януковича, і так звані “старі донецькі”, які створили, розвинули Партію регіонів, а потім без жодних претензій передали її для вжитку нинішньому “Лідеру”. Та й, зрештою, це сам Кучма, який належним чином оцінив організовані Януковичем результати декількох виборів, зокрема 2002 року — тоді блок Кучми “За ЄдУ” тільки завдяки Донеччині прорвався в парламент.

Споглядаючи весь цей ряд значимих для Януковича людей і те, як він пізніше з ними повівся, так і хочеться спитати: “Федорович, а Ви, взагалі, пам'ятаєте, що хтось колись щось для вас зробив?” Чи, як часто там кажуть: “Кому что должен, всем прощаю!”

Київський період 2003-2004 років — взагалі апофеоз ефективності другого номера Януковича. І з економікою справлявся, і проблем “першому” не створював. Саме на нього “перший” скинув і виконання ряду специфічних функцій: одночасно рухати Україну в ЄС, СОТ та НАТО і, водночас, в ЄЕП та до газового консорціуму. І навіть з таким абсурдним завданням “другий” справлявся не гірше за Труфальдіно із Бергамо.

Була в діяльності нашого ефективного другого номера й доволі пікантна ситуація. Це той випадок, коли “другі” деколи, не маючи жодних претензій на посідання першості, своїх “перших” змінюють на інших. Маю на увазі організовані Зіновієм Куликом переговори між командами Ющенка і Януковича про наступну конфігурацію після 2004-го: Ющенко — президент, Янукович — незмінний прем'єр-міністр. Злі язики твердять, що раптова, передчасна й незрозуміла смерть Зіновія Кулика могла бути пов'язана саме з цим фактом.

Але і при такій конфігурації Федорович цілком був готовий задовольнитися підрядною другою роллю. Адже конституційна реформа Кучми, згідно з якою він же — Кучма, перекочувавши, як і в сусідів — росіян, з президентського крісла в прем'єрське, й далі був би персоною номер один, на той час, здавалося б, остаточно почила в Бозі.

Хронічно вічно другий

Перший з них — фактор, нехай і ефективного, в чомусь, навіть, креативного, але все ж підпорядкованого другого номера. Орієнтовно, десь до осені 2006 року основним мотивом і кадрового просування, і політичної боротьби у Віктора Федоровича було бажання пробитися й закріпитися на стратегічній позиції другої за значимістю людини в країні.

Майданчик, безумовно, для його психотипу дуже вигідний. Стратегічні рішення приймає перший, він же й витримує шквал суспільної критики несе всю повноту відповідальності. Другому ж дістається право втілювати, розвивати, закріплюватися в загалом позитивному сприйнятті людей. А паралельно з цим, продемонструвавши свою політичну лояльність, поступово розширювати власне право на прийняття самостійних рішень у своїй, чітко обгородженій сфері діяльності.

Аналогію можемо побачити в Росії в кар'єрному зростанні Дмитра Медвєдєва — принаймні до останнього часу, в подальшому й там можуть виникнути варіанти.

І слід віддати належне пану Януковичу: з цією роллю він справився не лише успішно, але й доволі позитивно.

Ще на старті великої кар'єри, пробиваючись на пост губернатора Донеччини, Янукович уміло знаходив потрібних людей, заручався необхідною підтримкою під які-небудь зобов'язання, а не методом масового “закатування в асфальт” чи скидання в закинуті шахти, як це робили до нього.

Навпаки, класичний донецький перестріл при ньому зійшов до мінімуму. В той час він не тільки закривав рота пресі та всім незгодним, але й частково зав'язав руки місцевому криміналу, принаймні, непідконтрольному.

У хвилини благодушшя він любив похвалитися, як тоді запросив у область американську консалтингову компанію і разом з нею розробляв план розвитку Донеччини, як шукав інвест-ресурси для розвитку інфраструктури тощо. І хоча область у плані модернізації досі на зародковому рівні, тотальне падіння в ті роки все ж зупинилося.

Щоправда, значна частина заслуг, якими хвалиться Федорович, як, зокрема, побудова готелю “Донбас-палас”, до нього має опосередковане відношення. Але ж у тому й суть другого номера, щоб дуже вміло, а ще краще й творчо, забезпечити реалізацію ідей тих, хто вище.

Можливо, завдяки цьому вмінню бути добрим виконавцем, у житті Віктора Януковича часто зустрічались люди, які робили йому неоціненні послуги. Це й колишній депутат Верховної Ради СРСР космонавт Береговий, і Рінат Ахметов, який, як стверджують, виблагав у Кучми посаду губернатора для Януковича, і так звані “старі донецькі”, які створили, розвинули Партію регіонів, а потім без жодних претензій передали її для вжитку нинішньому “Лідеру”. Та й, зрештою, це сам Кучма, який належним чином оцінив організовані Януковичем результати декількох виборів, зокрема 2002 року — тоді блок Кучми “За ЄдУ” тільки завдяки Донеччині прорвався в парламент.

Споглядаючи весь цей ряд значимих для Януковича людей і те, як він пізніше з ними повівся, так і хочеться спитати: “Федорович, а Ви, взагалі, пам'ятаєте, що хтось колись щось для вас зробив?” Чи, як часто там кажуть: “Кому что должен, всем прощаю!”

Київський період 2003-2004 років — взагалі апофеоз ефективності другого номера Януковича. І з економікою справлявся, і проблем “першому” не створював. Саме на нього “перший” скинув і виконання ряду специфічних функцій: одночасно рухати Україну в ЄС, СОТ та НАТО і, водночас, в ЄЕП та до газового консорціуму. І навіть з таким абсурдним завданням “другий” справлявся не гірше за Труфальдіно із Бергамо.

Була в діяльності нашого ефективного другого номера й доволі пікантна ситуація. Це той випадок, коли “другі” деколи, не маючи жодних претензій на посідання першості, своїх “перших” змінюють на інших. Маю на увазі організовані Зіновієм Куликом переговори між командами Ющенка і Януковича про наступну конфігурацію після 2004-го: Ющенко — президент, Янукович — незмінний прем'єр-міністр. Злі язики твердять, що раптова, передчасна й незрозуміла смерть Зіновія Кулика могла бути пов'язана саме з цим фактом.

Але і при такій конфігурації Федорович цілком був готовий задовольнитися підрядною другою роллю. Адже конституційна реформа Кучми, згідно з якою він же — Кучма, перекочувавши, як і в сусідів — росіян, з президентського крісла в прем'єрське, й далі був би персоною номер один, на той час, здавалося б, остаточно почила в Бозі.

Проте, хороший, як на мене, план у червні-липні 2004-го був остаточно похований. Чи стараннями Медведчука в інтересах Кучми, чи зусиллями Тимошенко в інтересах себе самої — колись, може, розкриє історія. І, хоча довіри в Кучми до Януковича явно поменшало, останній і далі, як можу робити висновок зі своїх спостережень, був готовий працювати (вміло й ефективно) в обоймі “першого”.

Подія, яку багато-хто з аналітиків оцінили, як початок самостійної гри Януковича, найімовірніше була лише переоцінкою своїх прав щодо прийняття самостійних рішень.

Ідеться про зустрінуте Кучмою в штики рішення уряду про значне, скачкоподібне підвищення зарплат і пенсій напередодні виборів президента.

Користуючись хорошою торгівельною кон'юнктурою та небувалим до того ростом економіки й тривалий час не підвищуючи соціальні виплати, всі владні інститути консолідовано наростили гігантський фінансовий резерв. Оскільки люди, які його формували (на зразок Миколи Азарова чи Юрія Бойка) в легальній формі на рахунках Держказначейства чи в чорному налі через відкати, працювали з Кучмою напряму, в обхід прем'єр-міністра, логічно, що резерв формувався під майбутні політичні плани самого Даниловича.

Не берусь судити під який з двох механізмів: Кучми-прем'єра при президентстві Януковича, чи під старт третього президентського терміну Кучми після зняття через суд із виборчих перегонів обох “фальсифікаторів”. Але, безумовно, що тодішній “гарант” передчасною розтратою такого “недоторканного запасу” був дуже обурений.

Так от, Янукович кілька разів у розмовах повертався до цієї теми. І майже до самих “Маріїнських переговорів” після другого туру, коли остаточно стало зрозуміло, що Кучма його здав, Федорович трактував подію примирливіше. Він розказував, що пробував пояснити Кучмі, що без задіяння цього ресурсу перемогти Ющенка було б неможливо, що скачок рейтингу його, як кандидата, після цієї дії — це їхнє спільне досягнення.

І лише в грудні, коли формально було оголошено війну Кучмі (в тому числі й через призначення мене керівником штабу), він раптом озвучив радикально нову версію, що це його особиста дія, свідомо скоєна всупереч волі Кучми, який (це я теж тоді вперше від нього почув) робив усе, щоб його, Януковича, не допустити в крісло президента.

Вісім місяців жорсткого пресингу в 2005 році ми провели майже без свого лідера. Він достатньо вміло появлявся в Києві, коли можна було належним чином продемонструвати свою присутність (партійний з'їзд чи суд у справі Колеснікова). Зрештою, допускаю, що були об'єктивні причини, щоб утікати від фізичної небезпеки в Карлові Вари чи, принаймні, рідний Донецьк.

На завершення цього етапу “вторинності й підпорядкованості” Віктор Федорович ще зумів продемонструвати здатність гратися у справжню жорстку й цинічну політику. Між двома круглими столами в секретаріаті президента йому вдалося втягнути в безрезультатні переговори Тимошенко й переконати Ющенка , що кращого союзника, ніж Янукович, тому не знайти.

Не знаю, чи виходив на ці переговори Віктор Янукович ще як людина, згодна знову бути вічно другим, чи, вже, оцінивши повну безпорадність президента в його бажанні скасувати конституційну реформу, з прагненням повного й остаточного реваншу.

Принаймні, партія (тоді ще можна було говорити про партію, а не про мовчазний постамент під лідера) настроїлася саме на таку боротьбу. Виборчу кампанію, де-факто з кінця вересня 2005-го, ми відпрацювали з натхненням і до самовиснаження. Так само й лідер, який об'їздив ледь не кожен район, за частковим винятком Західної України. Тоді йому ще не підвозили, як у 2007-му, автобусами партактив на кожну зустріч.

Далі був потужний результат на березневих виборах, переговори про створення коаліції з Нашою Україною, вміння вистояти і вбити клин між опонентами, коли партнери обманули, своя коаліція трьох, відстоювання прем'єрства, включно з посередниками навіть з Держдепу США та листами “принципової” галицької інтелігенції, очолюваної Шухевичем, на підтримку Януковича...

І головне, після цього раптом стало зрозуміло, що навіть найкращий другий номер може виявитися нікудишнім першим.

“Не перший, але й не вторий”

Ця крилата фраза Олександра Ткаченка періоду 1999-го року як найкраще характеризує не лише сутність посади прем'єр-міністра після введення в дію конституційних змін, але й красномовно описує внутрішній стан Віктора Януковича.

Фракція, партія й типовий виборець вже й до того відчували, що їх мають десь “дуже далеко й глибоко”, але все готові були списувати на “воєнний стан” виборчої кампанії та боротьби за коаліцію, коли не до внутріпартійної демократії, гласності та відкритості.

Зрештою ж, з кожним новообраним нардепом Віктор Федорович у присутності Василя Джарти зустрівся особисто, розпитав про плани самореалізації у виконавчій владі, парламенті чи партійних структурах. Наївні! Ділилися планами, розказували, що слід міняти в партії, як вибудовувати внутрішні взаємовідносини. Все було занотовано, всім пообіцяно...

Холодний душ пролився, здавалося б, прекрасного серпневого вечора, коли Януковича затвердили прем'єром. Після цього, згідно Конституції, він мав подати проект постанови зі складом уряду.

І справа навіть не в тому, кого ми там побачили або не побачили. Частина людей після споглядання цього документу демонстративно покинули зал. Колесников і ряд його прихильників узагалі забрали карточки для голосування, автор цих рядків картку по-конформістськи, на жаль, лишив, але за завершенням дійства вже спостерігав удома по телевізору.

Гірше те, що побачили ми вже зовсім іншого Януковича. Ще три години до цього, зразу після обрання, він щиро усміхався, приймав вітання, був нормальною людиною. А за такий короткий відрізок часу раптом постав зверхнім, відчуженим забронзовілим ідолом з якимись новими залізними нотками в голосі й повною зневагою до всіх оточуючих.

Мені тоді нагадалися стрічки з вірша Василя Симоненка “Лев у клітці” , (дослівності цитування не гарантую):

Свободи не любив, як Ватикан Корону,

А тому можеш буть рабом або тираном.

Рабом нікчемним,

Деспотом вельможним.

Відлунням внутрішньої вторинності залишилося бажання витравити як з пам'яті оточуючих, так і з власної, того стану залежності, який був у нього і щодо Кучми, й щодо Ющенка.

Виражалося це, переважно, в тривалих оповідях під час засідань політрад, як “Лідер” нібито “ставив на місце” Кучму або, як давав належну відповідь “этому лжывому коту Леопольду” Ющенку й різним там луценкам. І люди, які ще дуже добре пам'ятали, як усе відбувалося насправді, понуривши голови тихо підтакували.

Але для читача навряд чи цікаві метаморфози, які відбулися у внутрішньопартійному середовищі. Хоча за тою партією справді шкода. Після поразки на президентських виборах звідти швиденько повтікали всяка злодійкувата шушера, після 2006 так само швидко повернулася, а сама партія ставала адекватною державницькою політсилою.

Враховуючи її вплив на значній частині території держави, це мало не останнє значення.

Замкненість на собі самому, незрозуміле коло осіб, які приймали рішення, та відвертий волюнтаризм за відсутності високого інтелекту у внутрішньому “кругу товарищей” призвели до негативних явищ у країні.

Підприємці, які після приходу Ющенка відчули різке посилення корупційних схем, відкатів і хабарництва, очікували, що з поверненням Януковича пресинг знизиться.

Натомість, ситуація лише погіршувалася. Якщо в 2003-2004-му роках Янукович сам відстежував ситуацію в економіці, особисто курував основні державні проекти, то в 2006-2007-му він уже по-барськи відступав цілі галузі на відкуп жулікуватому чиновництву.

В управлінні країною він усе більше змахував на Ющенка з його сибаритством та безпробудною лінню. Знову виникли обставини, коли важливі термінові проекти задихалися через вимоги космічних відкатів, а прорватися до прем'єра було неможливо, навіть передати документи через депутатів стало нереальним, оскільки все замикалося на того ж Льовочкіна.

Мені в той час ще якимось дивом присвоїли статус позаштатного радника прем'єр-міністра, але за весь час я зміг до нього прорватися лише двічі: раз на 7-8 хвилин. І вдруге — на 1-2 хвилини. Що ж до всіх пропозицій, то він на них навіть і не глянув ні разу, мовляв, дай Льовочкіну, той розбереться. Чи може працювати виконавча гілка влади, коли навіть міністрів футболили за тією ж схемою?

Свідомість самого прем'єра, як гадаю, все більше захоплювали особисті меркантильні проекти як Межигір'я чи Сухолуччя, так і досить авантюрні плани, щодо ще більших повноважень через формування конституційної більшості або дуже своєрідні зміни до закону “Про Кабінет Міністрів”. До цього ще можна добавити вельми сумнівні позиції стосовно ПДЧ чи усієї гуманітарної сфери.

Так і виникла ситуація, коли людина, яка до того висловлювала й реалізовувала дійсно розумні й корисні ініціативи, забезпечила рекордний ріст ВВП, найбільше з усіх прем'єрів наблизила нас до СОТ, НАТО, ЄС, вела вмілу й обережну політику щодо Росії, виявилася здатною це робити лише маючи обмежені повноваження й суттєву залежність від не надто послідовного і, вже ж точно, не позитивного президента.

Маючи колосальні можливості, розв'язані руку в кадровій політиці, свою слухняну коаліцію, та сама особа уникає активної діяльності, набирає значно гіршу владну команду й робить суцільні фатальні помилки.

Закінчилося це майже повновладдя колосальною політичною кризою, розпуском Верховної Ради й остаточною втратою влади. Хоча на фоні своєї повної господарської та організаційної безрукості Віктор Федорович у цей же час продемонстрував дуже добрі здібності в забезпеченні своїх особистих інтересів. Але про це вже й без мене багато понаписували.

І, як висновок з цієї теми, можу сказати єдине: свого часу я жорстоко помилився плекаючи віру, що хороший прем'єр-міністр, відкритий для передових ідей і не чужий державницькій та національній тематиці зможе стати ще кращим президентом великої європейської країни. Ми побачили, що з Ющенка виявився нікудишній глава держави.

Чуть-чуть ліпшим, чи гіршим за нього був би президент Янукович, якби зміг тоді відстояти результати другого туру? На це питання ми відповіді вже не отримаємо. Але пробувати ще раз, після того, як цей чоловік пережив такі негативні трансформації, мені вже більше не хочеться.

Комплекси, які обираємо ми — комплекси, які нас обирають

І все ж, важко пояснити такі регресивні процеси в свідомості зрілої, досвідченої і навіть видатної людини лише тривіальним: “не витримав випробування необмеженою владою” та “хороший виконавець не завжди хороший керівник”.

Припускаю, що тут слід копати дещо глибше й звернутися до такого важливого при формуванні самоусвідомленості явища, як приховані комплекси й страхи.

Уже сьогодні Віктор Федорович продемонстрував таку широку гаму цих явищ, хоча би й у панічному страсі вийти на дебати з Тимошенко, хоча у складніші часи він двічі цілком на рівних боровся з відомим говоруном Ющенком, що зрозуміло — комплекси й страхи мають на нього значний мотиваційний вплив.

Чимало таких проблем мають свої витоки в дитинстві та юності, а цей період у лідера регіоналів окутаний морем таємниць, недомовок, викрадених документів та інсинуацій.

Загалом, не так уже й багато наших політиків готові детально розповісти про своє дитинство, детально схарактеризувати своїх батьків та привідкрити таємниці родоводу.

Найвідкритішим виявився Олег Тягнибок. Усього того, що він відкрив, включаючи всіх предків за останні півтораста років достатньо, щоб, навіть не знаючи його самого, досить чітко спрогнозувати його дії в будь-якій ситуації, зокрема, до речі, повну відсутність комплексів і фобій.

Абсолютно відвертим був Володимир Литвин. І походження та перший період розвитку пояснюють його вміння й достоїнства і частково виправдовують певні недоліки. Бо вихідцю з селянської родини з українського Полісся, яке багато терпіло горя, але рідко бунтувало, сам Бог велів бути спокійним, примирливим, але дещо розгубленим у складних ситуаціях.

Так само можна подякувати Арсенію Яценюку за абсолютну, хоча й дещо вимушену, відкритість. Здається, виливши перед журналістами всю підноготну, як про себе, так і про близьких та далеких рідних, він сам зміг зрозуміти всі свої помилки й неприродний, нехарактерний для нього образ, якому виборці не повірили.

Головний же міфологізатор України Ющенко, здається, сам так загрався з містифікаціями й щодо своєї біографії, й щодо родоводу, аж почав плутатися й кожного разу наводити взаємовиключні факти, особливо щодо життєпису свого батька в роки війни. От уже хто міг би позмагатися з Януковичем у кількості, лише не комплексів і страхів, а маній та месіанських завищених самооцінок.

З двох, же на сьогодні головних політиків, про Тимошенко ми хоч щось знаємо. Добре описаної дніпропетровської юності вже достатньо, щоб сформувати психологічний портрет з усіма внутрішніми мотивами, цілями й межами дозволеного при їх досягненні.

А що ми знаємо про Віктора Януковича в тай період, коли він формувався як особистість? Лишень те, що про нього порозповідала Анна Герман! Та будь-який комп'ютер останнього покоління після такого видав би на монітор: “Інформація недостовірна, аналіз неможливий”.

Взагалі-то інформацію про такі особисті речі людині краще розповідати самій, а не віддавати інтимні теми на відкуп своїй прес-секретарці. Тоді й щирість буде, і відкритість, і нікому язик не повернеться добивати людину тим, що вона сама вам передала.

Згадаймо: вписав же той, ще зовсім інший Віктор Янукович, в анкету, здається, при висуненні на посаду прем'єра, свої дві погашені судимості (хоча й не був зобов'язаний це робити), і що земля розверзлася, звинувачення посипалися?

“Бандюковичем” його на весь світ знеславили, коли його підлегла взялася бездарно й несвоєчасно вигороджувати свого шефа там, де він сам міг усе пояснити й закрити цим роти всім злословам.

Найперше ж, висловивши вголос свої проблеми з минулим, ти вже починаєш їх заліковувати. Але чомусь Віктор Федорович свого минулого боїться, як вогню. Під час передвиборчих поїздок: в автомобілі чи за вечерею він міг годинами розказувати про гольф, автомобілі, те ж Межигір'я, полювання, навіть про замахи на його життя, але ні разу при мені він не згадав хоч щось, що було до автобази.

А воно й дивно, бо, здавалося б, нічого такого, чого б йому слід було панічно баятися чи вважати невиправною ганьбою, не було. Сирітство, голодне дитинство, повоєнний Донбас, неймовірна кількість злочинців довкола, чиїми руками й піднімали економіку регіону... Хтів би я побачити, як з такого пекла вирвалися би Ющенко, Яценюк чи будь-хто інший. Сотні ж тисяч талановитих і перспективних не вирвалися й закінчили білою гарячкою чи ножем у п'яній бійці.

Проблема ж не в тому, що було, а в тому, чому ти про це мовчиш, що ще замовчуєш і яким пресингом для тебе є те минуле, від якого ти хочеш заховатися. Адекватно пояснити можна практично все, окрім хіба неспровокованого жорстокого вбивства, зґвалтування й свідомої тривалої жорстокості до невинної людини. І при цьому зазнати дуже й дуже незначних та короткочасних політичних втрат, зате, захистившись на все майбутнє від закидів і підозр.

Навіть, якщо припустити, що факт, який гуляє інтернетом, ніби-то батько й дядько Віктора Януковича служили у війну в місцевій поліції, то й цей факт, коли він не замовчується, скорше є приводом до співчуття й розуміння, а не осуду.

Та ж сотні тисяч полонених червоноармійців, уже тільки за це оголошені Сталіном зрадниками, мали вибір: служба окупаційній владі чи смерть. У решті-решт служили ж вони не німцям, які в с. Януки чи сусідні поселення може раз-два за війну заглянули, а, як би тепер сказали, місцевій територіальній громаді.

Те, що, згаданого в документах Федора Януковича, якщо він дійсно був батьком Віктора Федоровича, після слідства звільнили, доказує, що за ним не виявили жодного злочину. Але, враховуючи чорні часи сталінського терору, дитину, аби врятувати від жорстокого суспільного (для тих часів!) клейма передають на виховання бабусі, фактично, прирікши на сирітство.

І якщо ти сьогодні (ХХІ-ше ж століття) про щось подібне, чи про помилки молодості боїшся згадати, значить ти сам себе вважаєш у чомусь досі винним, продовжуєш залишатися внутрішньо злочинцем, навіть, коли злочину й не було. Саме на усвідомленні цього тепер діє вся система соціальної адаптації колишніх злочинців. А хто б її запровадив ще й для діючих політиків?

Отже панічний страх свого минулого, його розкриття є першою й фундаментальною фобією Віктора Януковича. Він штовхає до нових неадекватних дій, як то знищення документів у судах, бажання закрити рота журналістам, які до чогось докопуються.

Я не уявляю, як з цим узагалі можна жити, а тут ще й країною правити! Це ж ще гірше, ніж Кучмі після справи Гонгадзе — боїшся вийти до преси, боїшся виїхати закордон, де їхні лідери ще менш толерантні, ніж наші (згадайте умисну зміну алфавіту при розсадці на саміті НАТО). Отак і починаєш самоізолюватися й ізолювати всю країну.

Для ілюстрації ще одного неусвідомленого й досить згубного комплексу Віктора Федоровича дозволю собі невеликий відступ. У сімдесятих роках моя мати, Олена Антонів, відала в Україні підпільним “солженіцинським” фондом допомоги сім'ям політв'язнів. Оскільки за цю діяльність однозначно світила тюрма, дотримувалися строгої конспірації, в тому числі, гроші передавали щоразу інші люди.

Одного разу кошти привезла до Львова добре вдягнута ще не стара жіночка — доцент чи професор, здається, з Ленінграда. Коли ми сіли разом обідати, вона, заговорившись, стала хаотично накладати на свою тарілку все, що було на столі. Потім, опам'ятавшись, почервоніла й довго вибачалася і пояснювала, що це комплекс блокадного Ленінграда.

Тридцять п'ять років пройшло, казала, а досі підсвідомо відчуваєш той голод і страх, що хліб за карточками чи будь-який інший харч якраз перед тобою закінчиться. А зрештою, що не бачили ми людей, які, переживши голод (не конче 33-го, хтось 40-их, а хтось — лише хрущовське недоїдання), досі запасають мішками макарони, цукор, сухарі?

Людей, які пережили страшну бідність — мільйони, тих, хто не зміг подолати комплекс нестатків і задовольняє його на побутовому рівні — можливо, сотні тисяч, тих же кому доля відкрила шлях до перенасичення через владу — ще менше.

От тільки, якщо щодо тих сотень тисяч можемо сказати, що це дивацтво, то останні якось на співчуття не заслуговують. Ні, звичайно ж, судити тих, хто хочуть стати багатшими, особливо за чесно зароблені гроші — це вища міра жлобства.

І ясно, що мільярдер буде жити в кращому будинку, ніж мільйонер, а мільйонер, відповідно, краще, ніж ми з вами. Але є таке мірило, як здоровий глузд, щоб оцінити, скільки ж тобі функціонально треба для повного щастя. Казав же колись автор сучасних афоризмів Євген Червоненко: “В гробу карманов нет”. І коли показне багатство переходить далеко за межі здорового глузду, то розумієш, що тут справа в убогості.

Просто в одних — це духовна й моральна убогість, а в інших — неподоланий комплекс бідності в минулому. Дуже б хотілося, щоб у Віктора Федоровича виявився другий варіант, бо перший, таки, впринципі невиліковний, він породжує лише останніх виродків, а з другим ще можна боротися. Просто треба усвідомити — навіщо тобі все це?

Ми можемо піджартовувати, що Віктор Федорович — справжній українець у ставленні до землі. Пригадуєте старий анекдот: українцю сказали, що йому належатиме вся земля, яку він зможе за день пройти. Спершу він мчав на коні, коли кінь сконав, біг сам, потім повз. І вже вмираючи від виснаження, закинув уперед руку й простогнав: “А там я ще бурячки посаджу”.

Але насправді все це серйозніше. В самому слові “ненаситність” криється його жорстокий зміст. Насититися така людина може тільки в один спосіб — зрозуміти, що це вже хвороба, що вона стає рабом своєї захланності. Здавалося б, монахи на Афоні, та й будь-який священик, учать, що це — страшний гріх. А от цікаво, коли Віктор Федорович іде до сповіді, він у цьому гріху зізнається?

Пригадую помешкання Віктора Януковича в Межигір'ї. Отої ділянки в один гектар, на якій стоїть його палацик, більше, ніж досить, щоб бути щасливим при найбільших запитах. Ну, нехай ще 2-3-10 гектарів! Що робити на 130 га? Та й він сам відчуває, що це щось варте осуду, адже чомусь і мені в, здавалося б, щирій розмові розповідав ахінею про якихось арабських шейхів, яким ніби належить усе решта.

А навіщо людині, яка може контролювати свої пожадання, 30 тисяч гектарів у Сухолуччі? Та ще й з озброєною охороною, кількома КПП, виритим за всіма правилами військової науки протитанковим ровом! А на цій же ж території і кілька невеликих сіл залишилося.

Сьогодні вони ще можуть за перепустками проходити по спеціально для них зробленій дорозі (щоб пану очі не мозолити), а завтра? Виселять, як інший латифундатор (кажуть, що Бакай) вигнав козацький Трахтемирів, відстрілюватимуть на королівських полюваннях, як у Голованівську чи, може, просто закріпачать?

А ще ж є якісь маєтки в Криму, на Азовському морі, на Донеччині. А ще ота чехарда з квартирами класу-люкс. І все це, до речі, не вклавши нічого, чи майже нічого з власних коштів. Вікторе Федоровичу, Вам не здається, що цей стан залежності від своїх пожадань стає патологічним?

Ще одна фобія, яка частково виправдана, хоча з часом стала набирати рис узалежненості, теж має свої витоки ще в донецькому періоді. Це — страх за свою особисту безпеку.

Переживши страшний донецький перестріл, убивство Євгена Щербаня, зрештою, досвід придушення тих демонстративних розбором з автоматами й вибухівкою, кого завгодно змусить задуматися про свою безпеку. Як розповідав дуже багатьом людям Віктор Федорович, одного разу й на нього здійснили жорстокий замах. Отруювали на смерть, врятували, каже, чудом.

Після того охорона лідера регіоналів з кожним роком розросталася. Десь приблизно на початку 2006-го він хвалився учасникам виборчої поїздки, що його охороною прямо й опосередковано займаються, якщо не зраджує пам'ять, чоловік 130. Це ще був опозиційний період, до другого прем'єрства. Потім проривалися нові, іноді курйозні, новини.

Наприклад, тодішній губернатор, уже цитований Червоненко, простуючи до кабінету прем'єра раптом виявив абсолютно новий пост охорони з рамкою металошукача перед самими дверима приймальні. Інцидент з мордобоєм, який там відбувся, довго смакувала вітчизняна преса.

Ще одного разу члени якоїсь іноземної делегації отетеріли, коли між симпатичних офіціанток, які їх обслуговували під час прийому, виринула чоловіча постать у строгому костюмі з їжею й напоями персонально для Віктора Януковича. Зрештою, язвити на цю тему можна довго, але неохота.

Досвід Улофа Пальме підтверджує, що охорону видні політики все ж повинні мати, навіть у такій країні, як Швеція, а в Україні й поготів. Але ж теж має бути межа здорового глузду. Терористичних актів проти політиків такого калібру, слава Богу, в Україні вже ніхто не здійснює, а якщо дуже серйозно запланує, то жодні охоронці не врятують, а проти декого теракти робили самі ж охоронці (згадаймо Індію).

Переважно, нашим діячам потрібний особистий захист від деяких надто настирливих і не надто адекватних співгромадян. З цією метою справлялися й ті кілька офіцерів УДО, що їх закріплюють за колишнім прем'єром. Тих людей, що ще недавно працювали з Федоровичем, я знав досить добре. Там одного вигляду було досить, щоб злочинні наміри розвіялися. А вміння й підготовка в них таки трошки вища за середньосвітові стандарти.

Роздування ж штату охоронців до абсурду характерне для тих осіб, у яких щось дуже вже на совісті не чисто (надіюся, що це не про нашого героя), або ж для тих, хто попав у ще одну психологічну залежність.

Але загострю увагу на найгіршому наслідку такої фобії. Це, коли людина починає відчувати загрозу й ворожість у кожному зустрічному, навіть у добре знайомих людях. Не знаю, чи агресивна реакція на окремих людей, які ставлять незручні питання, як журналіст “Української правди” чи грузинська кореспондентка, або ж висловлюються несхвально, як чоловік на мітингу на Житомирщині, а так само відсторонення від усе більшого кола людей, які хочуть щось тобі сказати, попасти на прийом (хоч би й депутатів своєї фракції), уже є ознакою цього стану?

Дуже хочу вірити, що ні, бо інакше це буде дуже серйозна проблема, навіть, якщо Віктор Янукович не стане президентом.

З ново набутих фобій я б виділив страх перед живим спілкуванням (дебатами, слуханнями, відповідями на незаготовлені питання) чи, власне, страх того, що ти можеш наговорити дурниць або ж загубиш думку й опростоволосишся. Знову ж згадаю старий студентський анекдот:

Професор: Ви боїтеся моїх запитань?

Студент: Ні, я боюсь своїх відповідей.

Абсурдне рішення не йти на теледебати перед другим туром (про перший тур промовчу, бо про що дискутувати реальним чотирьом кандидатам з купою технічних?), а особливо, озвучені незмінною прессекретаркою Януковича аргументи — це жирна одиниця всьому виборчому штабу й публічне визнання профнепридатності їхнього кандидата. Не буду повторювати численні доводи, що дебати — це одна з базових процедур демократичних виборів, що це не право чи забаганка кандидатів, а їх безумовний обов'язок перед виборцями.

За підсумками всієї виборчої кампанії Януковича ми жодного разу не почули ні одної його особистої думки чи позиції.

Вибачте, Вікторе Федоровичу, може Ваші іноземні чи доморощені технологи й уміють будувати успішну кампанію, можливо в неї ідеально вписуються персональні роздуми тієї ж Герман, де вона лише в минулому часі міняє жіночий рід на чоловічий, але мені начхати, що думають у Вашій прес-службі про бюджетну, соціальну чи аграрну політику.

По-перше, ті мільйони людей, які голосують за Вас, надіюсь, не Герман обирають у президенти. І, по-друге, всіма тими галузями, про опікування якими Ви так гарно розказуєте чужими словами, займатися повинен уряд, а Вам це заборонено Конституцією.

Єдине, що ви зможете в цих сферах, це накласти вето на закон або зупинити постанову Кабміну й передати її в Конституційний Суд. А я і ті виборці, які, на відміну від Ваших прес-секретарів, читали нашу Конституцію, хочемо почути в деталях, що Ви думаєте про національну безпеку й оборону та зовнішню політику, а також, які з ключових законів, прийнятих Радою, Ви готові ветувати й за якими критеріями.

А ще, хотів би знати, якщо Ви вже так обіцяєте займатися економікою, то яким чином Ви збираєтеся спершу валити існуючий уряд і яким макаром та з кого створите коаліцію, щоб мати свій, слухняний Кабмін? Бо арифметично це можливо лише з тим же БЮТом або Нашою Україною. Ні там, ні там особливого ентузіазму не помітно. І вже останнє — скільки часу цей бардак, тобто взаємна боротьба на знищення з діючим урядом протриває, чи не до 2012 року?

Хоч і слабка, але все ж надія почути щось на ці теми від обох кандидатів була лише на дебатах.

Тепер ще коротка розшифровка тези про профнепридатність.

Заява Герман, що Віктор Янукович не говорить, а працює, відає глухим далеким совком. Робота президента, окрім законодавчої ініціативи (не думаю, що Віктор Янукович буде сам писати проекти), та дуже вузької сфери в кадровій політиці якраз і полягає в тому, щоб говорити й переконувати.

Переконувати парламент, уряд і народ у правоті своєї позиції, виступати загальнонаціональним арбітром і гарантом Конституції, нарешті виступати від імені держави на міжнародному рівні й знову ж говорити, доказувати, переконувати.

Так що, робота президента України згідно Конституції й логіки на 90% складається з обов'язку саме висловлюватися. І якщо штабісти й усе активне оточення закомплексували Януковича до того, що він боїться виступати без зазубреного тексту, то ліпше йому вже зараз знятися з виборів, щоб потім соромно не було.

Завданням оточення якраз було — розговорити Віктора Федоровича, позбавити його закомплексованості й страху перед дискусією, навчити обходити неприємні теми та виплутуватися з ляпів, які роблять навіть наймаститіші політики й оратори, а ще — уникати тих сфер, де він дійсно поки що “плаває”, як то література, філософія чи гендерна проблематика. Для цього є добре відпрацьована система тренінгів і є прекрасні вітчизняні спеціалісти.

Пригадую, як перед виборами, здається 2006-го року, напередодні теледебатів штаб організував для нас такий тренінг. Чомусь ні для Азарова, ні Богатирьової, ні Колесникова, ні для мене не було чимось ганебним відпрацювати з тренером (тоді це була спеціальна працівниця “Інтеру” з організації дискусій) понад пів дня.

До речі, найбільше часу ми потратили на вироблення навиків моментального словесного пасу партнеру або опоненту. Виглядало це доволі атракційно. Тренер принесла цілу сумку (далі будете сміятись) апельсинів і мандаринів. Завдання — сказати яку завгодно, навіть найбезглуздішу, фразу й кинути апельсин іншому дискутантові, який мав його спіймати й миттєво відповісти.

Чомусь думаю, що й Обаму до дебатів готували за допомогою апельсинового пейнт-болу. То що американський президент менш гонорова й дурніша особа?

І ще, у зв'язку з усім вище наговореним, кілька слів про анамнез. Я пам'ятаю, як Янукович виходив на дебати з Ющенком перед другим і третім туром 2004-го року. Може якийсь внутрішній мандраж і був, але виду він не подав.

І за визнанням як наших, так і закордонних експертів, дебати він не програв. Ющенко був живішим, агресивнішим, Янукович — більш штивним. Але виступав він рівніше й, на відміну від опонента, не допустив грубих промахів.

Також пригадую, з чим він виходив на серйозні міжнародні зустрічі. У папці в нього лежала довідка, підготована його службою, про особи візитерів, їхню країну, суть наших проблем та інтересів і буквально кілька рекомендованих тез для розмови чи виступу.

Такі ж довідки й зараз готують кожному високопосадовцеві. Тоді він лише наскоро проглядав написане й говорив самостійно. І мушу відзначити, що, переважно, — вміло й по-темі. Під час минулих президентських виборів я часто сам писав або ж погоджував тези виступів.

Саме тези, а не самі виступи. Здається, що стійка традиція писати йому повні виступи, друкувати їх кінським шрифтом та ще й наголоси розставляти встановилася, вже коли він удруге став прем'єром. З того часу самі тексти ставали дедалі примітивнішими, а будь-яка “отсєбятіна”, яку він любив вставити — все недоречнішою.

То ж і в цій сфері пройшов явний регрес. Але на відміну від інших комплексів, де він сам собі винен, тут Федоровичу можна поспівчувати, а ті, хто довели його до такого стану, як на мене, поступили негідно.

* * *

Здається, спроба написати максимально нейтральний і, хоча б частково, доброзичливий аналіз, провалилася. Занадто багато всього мене пов'язувало в минулі роки з Віктором Федоровичем, надто великі сподівання покладалися на нього саме як на повноцінного лідера для всієї України. Від того й таке розчарування.

І хоча стаття виглядає доволі недоброзичливою, насправді, зла до Віктора Януковича в мене нема. Мені здається, що в нього сьогодні серйозні проблеми щодо самореалізації в тій ролі, яку він сам вибрав собі (а може оточуючі нав'язали для нього). На жаль, у нас всі займаються не своєю справою. Апофеозом людини не на свому місці став Ющенко.

Тимошенко, яка могла б бути нормальним президентом, але не найкращим прем'єр-міністром, керує урядом. І, у випадку перемоги Януковича, й далі очолюватиме Кабмін.

Янукович же міг бути прекрасним прем'єром, але втягнутий у нав'язану йому боротьбу за абсолютну владу, тратить сили й енергію на безглузде протистояння й такий чужий йому популізм.

Чомусь, здається, що перемігши, він не здобуде собі ні щастя, ні спокою. Й, головне, навряд чи зможе похвалитися, що став людиною на своєму місці.

І це дійсно сумно, бо сам по собі Віктор Федорович не є негативною постаттю. У цій статті я умисно концентрувався на проблемах і тому регресі, який спостерігався останнім часом внаслідок як внутрішніх, так і зовнішніх чинників.

Колись, коли остаточно попрощаюся з політикою й, можливо, засяду за мемуари, постараюся більше зосередитися на тому доброму, що було й залишається в ньому. Але сьогодні він — людина, яка не зуміла подолати свої внутрішні комплекси, а ще має фатальну здатність концентрувати довкола себе вельми сумнівне оточення.

Десь рік назад в одному з інтерв'ю я гарячково сказав фразу, яку потім винесли в заголовок: “... мені соромно, що в 2004-му підтримав Януковича”. Тоді я виявився неправий, емоції не мають говорити замість розуму.

Сьогодні виправлюся: мені було цікаво й приємно працювати з Вами, Вікторе Федоровичу. І я шкодую, що щось у Вас пішло навперекіс. Але ті зміни, які відбулися і у Вас, і довкола Вас, сьогодні, вперше з 2004-го, позбавили мене можливості залишатися Вашим виборцем. Бо мені в цій країні жити, і я за неї таки вболіваю.

Тарас ЧОРНОВІЛ, народний депутат України, позафракційний, безпартійний