У воєнний час гостріше постають питання промисловості, інновацій та якості людського капіталу — засновник UFuture Василь Хмельницький

 — Як витримали виклики військового часу ваші концепції індустріальних і інноваційних парків?

— Я на 100% був упевнений, що війна неможлива. Навіть коли вже посольства поїхали, і Байден казав, що війна почнеться, я був упевнений, що це лише паніка. Тому для мене, моїх рідних і моєї команди це стало викликом. Але ми це пережили і, думаю, з часом, буде легше.

Щодо бізнесу, то зараз кепські справи в усіх. У мене багато напрямів, і мені хочеться надихнути молодь, бізнесменів, але наразі час випробувань. Наприклад, у нас є “Жуляни”. Як вони працюють? Ніяк. Утримувати потрібно UNIT.City, багато підприємств-резидентів якого сьогодні в нелегкому становищі. Це дуже болісно, але це перезавантаження. Нам треба шукати нові можливості, нові знання, впроваджувати новації. Я впевнений, що в Україні в майбутньому буде багато можливостей.

Взагалі напрям, який мене цікавить — це зростання. Зростання людини, зростання компанії, країни. Ці три речі дуже пов’язані, адже зростання твоєї компанії неможливе, якщо не ростеш сам. А зростання країни неможливе, якщо компанії не зростають, і люди не зростають у цій країні. Тож у воєнний час гостріше постають питання промисловості, в тім числі індустріальних парків, та інновацій. І найголовніше — якість людського капіталу, як повернути людей та як дати можливість зростати тим, що залишились.

- Тож як розвиваються ваші індустріальні парки?

— Індустріальні парки є й залишаються точками зростання економіки. Головний драйвер розвитку будь-якої країни — люди, які працюють на виробництві, заробляють гроші, платять податки й залишаються в країні. Чому я зараз наполягаю на створенні індустріальних парків, і яких саме? Наразі в нас гадають, що індпарк — це майданчик в полі, де є електрика, вода і газ. І все — будуйте заводи. Але сьогодні, під час воєнного стану, ніхто заводи не будуватиме, бізнес потребує не лише майданчика з комунікаціями, а й готового приміщення. Щоб, наприклад, виробництво з Чернігова, яке втратило приміщення, могло переїхати, поставити обладнання й через місяць почати роботу.

До мене звернулася харківська компанія, що виготовляє спеції. Вони хотіли переїхати, пошукали приміщення на заході України — не знайшли, і почали розглядати Польщу та Румунію. Я їм запропонував розглянути індустріальний парк в Білій Церкві, де якраз побудував приміщення площею 5 тис. кв. м. Вони перевезли своє обладнання в Білу Церкву, зараз вже працюють. Якби цього не було, вони поїхали б у Польщу. Я дякую Польщі за підтримку і хочу їхнього зростання. Але якщо весь бізнес виїде в Польщу, створить робочі місця там, а не в нас, то наша економіка буде слабкою.

- Тобто зараз ви пропонуєте концепцію індустріального парку “під ключ”?

— Головна мета — залучити інвестора, українського чи іноземного. Він має приїхати, розуміючи ризики, взяти в оренду приміщення, де вже все підключено. Його завдання — тільки забезпечити наших людей роботою, платити їм хорошу зарплату й сплачувати податки. Це сьогодні дуже потрібно Україні — податки і гарна зарплата.

Що далі буде, якщо ми подивимось на 10 років вперед? Якщо, наприклад, я побудую в Білій Церкві два індустріальних парки, там розмістять 50 заводів, які стикнуться з дефіцитом людського капіталу. Тоді заводи, щоб конкурувати один з одним, будуть підвищувати зарплату, розумієте? Якщо зростатиме зарплата, люди, які живуть за кордоном, повертатимуться. Головний меседж: нам мало сьогодні казати “поверніться, будь ласка, молодь, бо країні дуже потрібно”, треба створювати можливості, щоб повертатися було вигідно. Саме тому потрібні індустріальні парки, де буде багато виробництв. Має з’явитись 2-5 тис. сучасних виробництв з мільйоном робочих місць, і тоді економіка почне рухатися вперед. Тому я фанат індустріальних парків.

- На вашому ентузіазмі стільки індустріальних парків не збудувати. Держава має пропонувати більш привабливі умови, ніж у європейських країнах з десятками працюючих потужних індустріальних парків.

— Сьогодні Польща має приблизно 30 індустріальних парків, і там великі пільги. Як заходиш в Польщу і будуєш там парк, то можеш три-чотири роки не платити податки взагалі й повертати інвестицію. Якщо у вас виробництво, якого в Польщі немає, то дають грант. Ми конкуруємо з нашими сусідами, й зважаючи, що в нас ризиків більше, Україна має надавати більше пільг. Чимало економістів думають, що головне — податки. Я вам скажу, що ні, головне не податки, а дати можливість людям заробляти кошти. Коли вони заробили тисячу доларів, потім купили товар у магазині, створили попит… Так і рухається економіка. Тому я впевнений, що створення робочих місць важливіше, ніж розмір податків.

- Ваше видозмінення концепції щодо більшої готовності потужностей для приходу виробництва потребує більшого капіталу. Де брати цей капітал?

— Я проїхав 50 країн, десятки індустріальних парків. Іншого шляху піднесення економіки немає. Тільки виробництво, інновації та фокус на людському капіталі. Наприклад, ми дамо гроші Білій Церкві, щоб вони побудували дитячі садочки, школи, дорогу, церкву. Якщо не створимо робочі місця, то ці дитсадочки будуть пусті, дорога буде пуста. Немає іншого шляху. Мені кажуть: а освіта? Звісно, треба й освіту поліпшувати, це зрозуміло, але перш за все — виробництво. Я бізнесмен і це розумію, але загалом не можу виправити ситуацію в країні. Треба, щоб влада це розуміла. Буде краще, якщо індпарки стануть прикладом державно-приватного партнерства. Влада створює майданчик, будує цех, а бізнес заходить і виробляє продукцію, наймає людей на роботу. Бізнес більш відповідальний, мобільніший, так буде менше корупції. Щоб створити індустріальний парк, треба виділити землю, провести електрику, воду, газ. Це дорого коштує. Потім побудувати цехи й здати за умовні п’ять доларів за квадрат. У Білій Церкві в мене вже працює п’ять заводів, я маю намір побудувати 30 заводів, і я їх побудую. Але я рахував свою економіку, це 10-15 років окупності. Бізнес масово на це не піде. Я роблю, але для мене це цікаво як пілотний проект, але по-доброму це має робити держава. Якщо є можливість, потрібно залучати бізнес до управління. А взагалі від інвестора, тим більше іноземного, не повинні нічого вимагати, окрім створення робочих місць.

В мене є приклад. Під Києвом до голови села прийшов інвестор з наміром побудувати завод на 20 тис. кв. м, 500 робочих місць. А йому: “Ого, хочете нашу українську землю забрати? Тоді побудуйте мені садок, школу і дорогу на п’ять мільйонів”. Цей інвестор покрутив пальцем біля скроні й поїхав у Польщу, розумієте? Це ми маємо зробити інвестору умови, а не навпаки.

- А які зміни військовий час диктує з точки зору безпеки для індустріальних парків? Чи має бути протиракетна оборона в парку, чи він має бути розташований якомога далі від сходу, на заході?

— Я впевнений, що рано чи пізно ми переможемо в цій війні. Нам надали статус кандидата в ЄС, це дуже позитивно. Та поки війна не закінчиться, будувати індустріальні парки немає сенсу. Але я будуватиму чотири парки, в тому числі з розрахунку та тих, хто обрав релокацію в Україні, а не за кордон. Якщо ж дивитися на перспективу, то за 10-15 років треба будувати 150-200 парків. Індпарки мають бути по всій країні. Не можна будувати лише на заході, бо скоро там не вистачатиме людей. Є Запоріжжя, Дніпро — прекрасні області для індустріальних парків, там є люди, які мають технічні знання, а сучасних виробництв майже немає. Раніше ми розуміли, що завод — це “Запоріжсталь”, а зараз завод — це 3 тис. кв. м, де розміщені маленькі виробництва. У гіпермаркетах зараз багато китайського, польського, турецького, але всі ці товари ми можемо виготовляти у нас. Ці невеличкі заводи також мають бути інноваційні, і ми, українці, маємо це зробити.

Тому я не тільки бачу майбутнє в індустріальних парках, а й впевнений, що немає іншого шляху. Об’єктивно. Якщо ми зараз їх не будуватимемо, то економіка буде в стагнації, і поки влада не зрозуміє це, ми будемо в стагнації.

- Повернімось до Білої Церкви. Зараз у вас там п’ять виробництв. Загалом ви планували до кінця року розмістити 11 об’єктів. Як скориговано цей план? Що ми можемо побачити цього року?

— У нас там три індустріальних парки, один вже заповнений на 100%. Ми побудували п’ять виробництв. Якби зараз була нормальна ситуація, то після запуску цих п’яти заводів люди побачили б, як це працює, й самі готові були б будувати свої виробництва. Це моя головна мета — зробити такі умови, щоб вони створювали, а я надавав увесь інший сервіс. Гадаю також, що так і корупції поменшає. Сьогодні вони приходять до мене, власника землі, за день підписали контракти, а завтра вже можуть оформляти й будувати виробництво. Наприклад, у нас викупила ділянку й планувала будівництво компанія, яка виробляє електричні реле, ще два гектари — компанія, яка робить напилення на метал. Вони мали почати будівництво цього року, але тепер у мене є сумнів щодо строків.

Щодо військового часу — до нас зверталось багато людей, які хочуть перемістити своє виробництво до нас.

- Тобто, крім вже перенесеного з Харкова виробництва спецій, ви очікуєте ще декілька релокацій?

— Якби в мене вже були ще приміщення, я б усіх їх здав в оренду.

- Плануєте будувати приміщення?

— Планую побудувати ще три приміщення для заводів. У нас є два формати: 3 тис. кв. м і 5 тис. кв. м. Хлопці з Харкова взяли в оренду 3 тис. кв. м, а в’єтнамці, які виробляють продукти харчування, орендували 2 тис. кв. м — ми розділили 5-тисячний блок. Цьогоріч ще будуватимемо три приміщення: два по 3 тис. кв. м й одне на 5 тис. кв. м, всього 11 тис. кв. м.

- Які вимоги для цих приміщень? В UNIT.City ви планували зелену сертифікацію.

— Ми все будуємо згідно зі стандартом LEED. У зв’язку з подорожчанням енергії, може, ще поставимо сонячні станції на даху.

- Які інвестиції в ці 11 тис. кв. м. у Білій Церкві?

— Близько $600/кв. м, тобто орієнтовно $6,5 млн.

- Цього року плануєте розбудовувати ще три індустріальні парки. Де саме?

— В Бучі ми зустрічалися з мером та потенційними резидентами. Наприклад, є підприємець, завод якого зруйнували, він має намір заїхати в індустріальний парк, як тільки його побудуємо, й платити мінімально можливу орендну ставку. Я будую, і вже є клієнт, це дуже зручно. Буча дуже сильно постраждала, до війни місто було налаштоване тільки на будівництво житла. Це не дуже грамотне рішення, адже у людей має бути можливість через дорогу ходити на роботу. Тому ми домовилися з мером, що побудуємо там індустріальний парк. Щось мерія зробить за свій рахунок, проведе до індустріального парку світло, каналізацію, а я побудую всередині дороги, приміщення, ми здаватимемо їх компаніям, що хочуть приїхати з Харкова чи з Херсона, який, маю надію, скоро буде наш, щоб вони не їхали за кордон, а залишалися в Бучі й створювали там робочі місця. Це буде класно і для Бучі, й для всієї країни.

Також я розглядаю для індпарків ділянки у Вінниці та Львові. Я був там і там, розмовляв з мерами, дивився ділянки.

- Назвіть площу потенційних ділянок і орієнтовну інвестицію у створення там індпарків.

— У Львові та Вінниці ділянки по 15 га, в Бучі — 20 га. Загалом може бути $20 млн.

На мою думку, це дуже компактні індпарки. Я готовий подати приклад, зацікавити, а далі нехай вони самі розширюються. Чому це мало? Що таке 15 га? Це орієнтовно 8-10 заводів. А коли ти побудував 10 заводів і там все гарно, то щороку місце стає ще більш привабливим. Туди приходить інвестор, якого влаштовують безпека й пільги, хоче розбудувати завод, а в тебе вже немає нічого. Тому індустріальні парки треба робити на площах 100-200 га, але, на жаль, таких ділянок не дуже багато. Китайці роблять на 1 тис. га.

- Там і населення більше...

— В Туреччині я бачив індустріальний парк на 300 га, який будують вже 30 років. Там наразі 200 заводів, при паркові є профтехучилище, де готують людей для цих виробництв. Це круто, адже як у медицині не можна відірвати інститут від лікарні, так і тут. Профтехучилище має бути біля індустріального парку, молодь навчається та йде працювати. Нам треба брати найкращі приклади у світі й втілювати у себе. Але це не бізнес, це політика. Це треба розуміти державі: індустріальні парки — точки зростання економіки.

- Але поки в нас напружена ситуація, не слід очікувати зовнішніх інвестицій. Тобто індпарки можуть розвиватись зараз лише через релокацію виробництв?

— Наразі так, лише релокація. Але, наприклад, в Білій Церкві в нас є німецька компанія, яка хотіла взяти одне приміщення, і я його тримаю. Вони сказали, що коли війна закінчиться, вони точно до нас зайдуть. Чому мені важливо, щоб в індустріальному парку було дві-три іноземні компанії? Наприклад, німецька компанія прийшла в Україну, створила 200 робочих місць, втілює свої технології. З цих 200 робочих місць буде, напевно, 10 менеджерів. І ці менеджери через три-п’ять років вивчаться так, що хтось з них відкриє свій бізнес, хтось перейде в українську компанію на більшу зарплату, що теж добре для економіки в цілому. Іноземні інвестори не тільки приносять кошти, вони приносять знання, це дуже важливо. Тому я тримаю одне приміщення, щоб туди зайшла німецька компанія дуже високої якості.

- Ваш прогноз щодо українського виробництва загалом, чи може воно вижити, залишаючись лише на території України? Чи має будувати якийсь “страховий” майданчик на заході?

— Якщо вони відкрили на заході, то це вже не українське виробництво. Забутьте. Вони платять там податки, люди там живуть, платять за їжу — це не українське виробництво.

- Ми говорили з паном Здесенко з “Біосфери”, він казав, що за поточних умов експортно-імпортні операції дуже важко проводити, тому він називає це виробництво дублюючим. Без цього наші виробники почуваються не так впевнено, як з наявністю додаткового виробництва за кордоном.

— Ми говорим про можливості. Чи є в нього сьогодні можливості працювати ефективно? Він каже, що немає. Тому відкриває завод, наприклад, в Польщі. Але я знаю Здесенка, він дуже ефективний, розумний, патріот. Але якщо він відкриє виробництво в Польщі, то це польське виробництво, що б ми не казали. Це він каже як бізнесмен, мовляв, малоймовірно, що ситуація швидко вирішиться, тому краще про всяк випадок зробити виробництво, щоб не втратити клієнтів. Я його розумію, він правильно робить. Але якщо ми кажемо про можливість зростання економіки нашої країни, то повинні після війни зробити умови трішки кращими, ніж у Польщі, щоб Здесенко попрацював там, а потім повернувся, бо там більші податки, дорожчі люди. Це і є наша головна мета. Як ми повернемо таланти? Не можна просто сказати “таланти, повертайтеся”. Тільки умови, щоб вони тут заробляли більше, щоб їм було добре, щоб безпека була на високому рівні. Все. Якщо цього не буде, ми не повернемо їх.

- Ви готові інвестувати в чотири індустріальні парки. А де ви зараз берете капітал в умовах війни?

— У мене сьогодні майже нічого не працює, але дещо все одно є, бо я бізнесмен немаленький. Зустрівся з банком, в якого теж складна ситуація, ми домовилися, що платитиму 50% за кредитами. Тобто в мене якісь кошти є, ще якісь візьму в банку в кредит. Є програми 5, 10, 7%, це ж налаштовано на економічне зростання, я думаю, треба давати якісь пільгові кредити.

- Ви сказали, що зараз стало легше, ніж на початку війни. Хоча багатьом, навпаки, стало складніше, бо ресурси вичерпалися, а війна скоріше за все затягнеться. Завдяки чому вам стало легше?

— Під Києвом були росіяни, агресори майже заходили в Київ. Зараз же легше? На UNIT.City вже повернулися 25% клієнтів, а три місяці назад було 3%. З них хтось не платить, хтось платить трохи, хтось половину. Запрацювало кафе. Це все ще не вийшло на прибутковість, але вже на самоокупності. У мене три заводи запрацювали, один виробляв алюмінієві драбини й продавав у “Епіцентри”, а сьогодні вже потроху продає закордон, хоч раніше не експортував, бо це було не дуже вигідно.

Люди звикають до війни. Це погана новина, так. Але Ізраїль воює десятки років. Люди рухатимуться вперед, ба більше, я впевнений, що бізнес на 90% повернеться в країну. У мене немає прикладу українських бізнесменів, які поїхали закордон і побудували там великий бізнес. Є багато прикладів, коли українські бізнесмени поїхали закордон з грішми, а через п’ять років повернулися без грошей. Інші умови, люди, культура, інший підхід до бізнесу. Тому чимало бізнесменів повернуться в Україну, й це правильно, бо тут буде багато можливостей.

- UNIT.City вже на 25% працює. Які плани щодо відкриття нових кампусів, вони відкладаються? Наскільки?

— Те, що почали будувати, добудуємо. Наприклад, в нас житло першої черги закінчено на 85%, зрозуміло, що 15% ми вже добудуємо. В нас є приміщення, які сьогодні вже під дахом, офісні центри, там залишилось трохи, також добудуємо. Нові? Ні. Сьогодні поки нові розпочинати не плануємо. Все залежить від попиту, ми ж бізнесмени. Якщо буде 100%-ний попит, то почнемо відразу будувати.

- А щодо Харківського інноваційному парку? За яких умов буде відновлена робота? Резидентів поки перевели до Києва?

— Майже всі його резиденти поїхали закордон. В Харкові в UNIT.City потрапило три снаряди. Ми взяли кредит в банку, побудували приміщення, яке сьогодні зруйноване. Тому немає в мене прогнозу. Закінчиться війна, почнуть повертатися люди, будемо щось робити. Але поки що ситуація там кепська.

У Львові краще, добудовуємо, через місяць відкриємо. Там вже є клієнти. Це дуже потужний об’єкт і в гарному місці. У Львові будемо працювати, в Харкові поки що не бачимо можливості.

- Чи плануєте ви десь ще інноваційні парки, окрім столиці, Львова та Харкова?

— Інновації не тільки в IT, вони можуть бути і в торгівлі, і в соцмережах. Для того, щоб інновації розвивалися, потрібні інноваційні люди. На жаль, в нас освіта в цьому плані не надто якісно розвивається. У школах немає спеціального предмету, який дає дітям інноваційні підходи. Коли ми будували інноваційний парк, зрозуміли, що треба йти в школи і запроваджувати якісь інноваційні предмети. Якщо діти навчатимуться, вони прийдуть до наших локацій, наприклад, в UNIT.City. Аби це рухалося вперед, нам треба взяти 20-30 шкіл, зробити там інноваційні класи, навчати дітей, потім вони підуть в інститут, а після прийдуть до нас. Тому це питання ширше. Просто зробити інноваційний кампус в обласному місті, хоча б у Вінниці, — цього замало. Треба зробити програму, де буде кампус, IT-школа, класи інновацій в простих школах, якийсь коворкінг, і тоді разом це все запрацює. І треба взяти таку локацію, щоб їм було цікаво залишитися у Вінниці. Потрібен такий маленький UNIT.City, щоб їм не хотілося їхати в Польщу.

В нас є такі три проекти, які ми збиралися розпочинати до війни. Коли я їх зроблю, то обов’язково вам покажу. Не люблю давати промоушен, коли ще нічого не зроблено. Такий план є, ми розуміємо, як все це зробити. І ми вже, до речі, два роки в школах викладаємо інновації, вже навчаються тисяча дітей, принаймні, вчилися до війни.

- Це київські школи?

— В Кривому Розі, Черкасах і Харкові.

- До речі, про школу в UNIT.City, на яку ЧБТР надавав кредит. Ви її добудовуватимете, чи призупинили проект?

— Призупинили. Це ще один виклик. Ми витратили $5 млн, взяли кредит, але школу не будуємо. Вона коштує $20 млн. Але я впевнений, що її ми будуватимемо наступного року. Затримаємося на рік, не біда. План в нас є, і всі плани в нашій стратегії будуть виконані.

- Нещодавно брали інтерв’ю в Гетманцева, обговорювали страхування військових ризиків і страхування загалом. Всі розуміють, що це об’єктивні причини, але як вийти з ситуації, якщо зруйновані активи були заставою? Чи вдається вам знайти вихід, знайти страхування військових ризиків?

— Немає цього страхування. У мене на UNIT.City є кредит в Європейському інвестиційному банку на EUR50 млн. Він дуже дешевий, нижче 3%. Я витратив 20 млн, побудував дві будівлі. Але я можу будувати лише тоді, коли західна компанія страхує. В мене є страховка на все, але на війну немає, бо такого страхування немає взагалі. Тому, якщо завтра, не дай Боже, щось зруйнується, то мені треба віддавати кредит, а страховку мені ніхто не заплатить. Це життя, це погано, це мене не влаштовує. Але ми до цього підлаштовуємося.

Щодо Гетманцева, знаю, що бізнес дещо проти нього налаштований, і в мене теж є до нього питання, але зараз не такий час в країні, щоб міняти людей. Але якщо він хоче скубати бізнес як гуску, то це не дуже гарно. Я такий самий гусак, як інші, й мені це не подобається. Якщо ми зробимо сьогодні податок на прибуток 36%, то більше грошей в бюджеті не буде. Буде більше, якщо зробити 10% і збирати відповідально. Бізнес отримає нові можливості, почне більше будувати. Але якщо 36%, то всі переїдуть до Польщі, я теж, і махатимемо ручкою Гетманцеву в Україні.

- Сектор відновлювальної енергетики. Розкажете про свої втрати за час війни? Плануєте розвивати цей напрям надалі?

— Так, у нас є втрати. Є сонячні станції, майже всім не платять кошти. Одна станція взагалі в Херсоні, на жаль, на окупованій території — там, ясна річ, ніхто не платитиме.

Це майбутній тренд, виходу немає. Коли війна закінчиться, ми будемо розбудовувати зелену енергетику. У нас є проект вітрогенерації на 300 мВт, ще до війни він був майже готовий. Він розташований на заході України. Там не такі сильні вітри, тобто прибуток буде менший.

— Але трохи менше ризиків...

— Набагато менше ризиків! Сьогодні станції в Херсоні та біля Криму, на жаль, нічого не коштують. Я б хотів, аби це повернули, але є й станції, які постраждали від снарядів. Тому втрати в нас є, але не критичні.

- Які інвестиції в цей проект вітроенергетики на заході України?

— Ми самі його не потягнемо, шукатимемо партнера. Це взагалі моя стратегія, люблю робити бізнес з партнерами, які на чомусь розуміються краще за мене. Я таким чином вчуся й набуваю новий досвід. Крім того, менший ризик. Серед наших партнерів у “зеленій енергетиці” є й катарці, й іспанці. Тому, гадаю, якихось європейців залучимо і побудуємо.

- Тобто зараз обираєте партнерів?

— Зараз неможливо шукати партнера, люди навіть не розглядають інвестиції в Україну, бо ніхто не покриває страхові ризики. Якщо я сьогодні хочу побудувати станцію, наприклад, на заході України, то страхова компанія це не покриватиме, поки йде війна, відповідно, ніхто не дасть кредит. Це неможливо. Реалізація цього проекту розпочнеться після війни.

- Повертаємося до воєнної економіки. Завжди під час війни зростає роль і вплив держави.

— На мою думку, це є ризиком для бізнесу, надвплив держави в економіці складно викорінювати. Я часто буваю в регіонах, там дуже багато радянських заводів, зруйнованих часом. На мій погляд, треба продати їх за 1 грн. Держава постійно хоче продати їх за мільярди, а треба за 1 грн. Наприклад, мені подобається досвід грузинів. Що вони зробили? Є підприємство, що вже не працює, є тендер. Переможець готовий інвестувати $5млн і зробити 200 робочих місць, але він повинен 20% покласти на депозит державі. І коли він виконав цей план, йому повернули депозит. А як не виконав, то держава забрала депозит і заробила на цьому мільйон доларів. Головне не ті кошти, які держава отримує після продажу об’єкта, а те, скільки робочих місць зробить інвестор, і скільки грошей інвестує. Так, до речі, було й в Німеччині, де за 1 марку продавали радянські заводи. І це правильно! Держава має якомога більше продати, бо державне управління неефективне. Продати неважливо за скільки, важливо кому. Маркером є не кошти, які отримала держава, а створення робочих місць.

- Ваш прогноз щодо відновлення держави. Ви розраховуєте на міжнародні гроші на відновлення? Називають десятки мільярдів, як ви вважаєте, чи дійдуть вони до бізнесу?

— Я був на форумі у Львові, і більшість там ділила ці кошти, 400, 500 мільярдів… І кредитів не треба, треба безкоштовно. Гадаю, бізнес не повинен очікувати цих коштів. Я розраховую лише на себе і партнерів, яких добре знаю. Не чекаю гарних часів, ми їх створюємо разом з командою, рухаємося вперед. Якщо ці міжнародні кошти будуть, і нам дадуть якісь пільгові кредити, то це буде бонус. Але сидіти й чекати, коли з’являться гроші, безперспективно. Це може бути й через три роки, і через п’ять. Кожен день сьогодні має свою ціну. Треба рухатися вперед.

- Вам пропонують купити бізнес ті, хто зараз у скрутному становищі? Дистрес-активи, висловлюючись по-інвесторському. Чи розглядаєте ви їх, чи ще не час?

— Не на часі ані продавати, ані купувати. Взагалі в бізнесу сьогодні дуже мало грошей, ресурси вже вичерпані. Звісно, зараз у світі й акції падають, і біткойн, і можна дешево купити, а потім на зростанні заробити. Проте, коли все в світі падає, то й у людей немає грошей — це пов’язані речі.

До мене дзвонив ізраїльський партнер, був готовий купити дуже потужне фармацевтичне виробництво в Києві за 10% вартості. Я сказав йому, що навіть дзвонити не буду з такими пропозиціями. Є люди, які хочуть заробити на скрутному становищі, й скупити бізнес за три копійки, але я цим на займаюся. Нічого не продаю дешево, і нічого не купую безкоштовно.

- З точки зору відбудови України чи розглядаєте ви партнерство або долучення до проєктів будматеріалів, девелоперських проєктів?

— Я продав свою будівельну компанію UDP партнеру, і хочу від цього відійти. Маю намір займатися виробництвом.

- А виробництво будматеріалів цікавить?

— Будматеріалами також не займатимуся. Я хочу фокусуватися на індустріальних та інноваційних парках. Інноваційні навіть більше мене цікавлять, бо це людський капітал. Знаю, що зараз по Києву всі будівельні компанії обговорюють, коли почнеться будівництво житла для переселенців. Всі хочуть на цьому заробити якісь кошти, і це правильно. Але я не буду цим займатися. В нас є принцип — не працюємо з державними коштами. Працюєш собі, а потім до тебе приходить поліція і прокуратура, і всі думають, якщо це державні кошти, то що б ти не робив, ти багато заробляєш. Якщо говорити про нашу компанію, ми не чекаємо інвестиції за “планом Маршалла”, і точно не працюватимемо з державними коштами, виділеними на будівництво житла. В Україні є потужні компанії, які можуть це робити.

- Тобто інвестиції на розвиток індустріальних парків ви шукатимете з ресурсів власного бізнесу?

— Тільки з бізнесу, з іноземних інвесторів та наших підприємців. Я як бізнесмен розмовляю з ними однією мовою.

- Зараз не час продавати й купувати. Говорити про інвестиції не варто взагалі, поки не скінчиться війна?

— Я не знаю, коли закінчиться війна. Поки вона не закінчиться, все це нічого не коштує, на жаль. Зараз я радив би бізнесменам зосередитися на своєму бізнесі. Якщо у них є досвід, то треба знизити витрати, шукати нових партнерів, разом робити спільні підприємства і рухатися вперед. Та не раджу зараз купувати якийсь дешевий бізнес, бо дешевим він може бути ще п’ять чи 10 років. Ніхто не дає гарантії, що після війни все одразу стане коштувати в десять разів більше.

- Які поради щодо людського капіталу ви можете дати, виходячи з власного досвіду? Як ви працюєте з персоналом у військовий час?

— У мене є топ-менеджери, які поїхали закордон і вже не повернуться. Мені дуже прикро, бо це дуже потужні люди, які розуміють процеси. Є люди, які сьогодні за кордоном і вже хочуть повертатися додому. Я не всім кажу повертатися, бо хтось з дітьми — брати на себе відповідальність за іншу родину непросто.

Хочу підкреслити, що головне надбання країни — це люди. Тому мені сумно дивитися, як наш сусід бореться за землю, а не за людей. Йому треба було розвивати свою країну і утримувати людей, і саме таким чином показати світу свою могутність. Але ми маємо зробити з цього висновки. Нам треба розвивати своїх людей, створювати умови для того, аби люди, що лишилися, досягали успіху. І якщо ми це зробимо, поборемо корупцію, підтримуватимемо бізнес, то ті, хто поїхав за кордон і там працює, побачать, як ми зростаємо. Тоді в мене є надія, що вони повернуться: і ті, хто виїхав три місяці назад, і ті, хто поїхав 10 років тому.

Хочу підкреслити, що перемога нам потрібна швидко. В мене є приклад, коли люди поїхали за кордон, і перші три місяці хотіли повернутися, а зараз вже влаштувалися на роботу, і школу знайшли, і садочок, і вже не дуже й хочеться повертатися. Це люди, і вони шукають, де більше можливостей. Треба перемагати, та створювати умови для повернення людей, навчати тих, хто залишився. У нас все буде потужно. Я вірю в Україну, я сам тут, більшість моєї команди тут, і ми починаємо відбудовувати свій бізнес. А отже і країну. Бізнес буде щасливий — країна буде могутня.

Оксана ГРИШИНА