Цією статтею Cultprostir.ua відкриває нову рубрику “Культурні вершки”, в якій українські політики та чиновники різних рангів і поглядів розповідатимуть про свої враження від прочитаного, побаченого і почутого. Першим героєм рубрики став Сергій Тарута — підприємець, політик і народний депутат України, у минулому — губернатор Донецької області, а тепер — член і один із засновників нещодавно створеної партії “Основа”. Він розповів нам про юнацькі захоплення, перший похід до Ермітажу, безлад на Форумі видавців у Львові та забутого Леніна в Маріуполі. Сергію Олексійовичу, що із прочитаного, побаченого чи почутого останнім часом вразило вас найбільше? Напевно нова книга Сергія Жадана “Інтернат”. Це трагічна історія, заснована на реальних подіях, яка підтверджує, що людське життя є головною цінністю, а завдання влади — допомогти кожному, хто опинився у біді. В цій книзі розповідається про недавнє минуле на Донбасі, хоча точні місце і час подій не вказані. Прикметно, що автор нікого не засуджує і не виражає суб'єктивну позицію, а дає можливість читачеві дати власну оцінку того, що відбувається. Гібридна війна, яку веде Росія, вплинула на сприйняття українців, які прийняли Донбас як особливу зону, і породила думку, що там живуть погані люди, які не мають жодного відношення до України. Врешті багато хто вважає російський наступ виною самих мешканців Донбасу. Такі книги, як “Інтернат”, зараз просто необхідно видавати і читати, тому що в них є те, чим живе сьогодні Україна насправді. Коли я був на посаді губернатора Донецької області, нам вдалося вивезти практично всіх дітей і людей похилого віку з інтернатів та будинків для людей похилого віку. Ми реагували на всі звернення миттєво. До слова, ми не тільки читаємо, а й пишемо самі. Нещодавно з командою вчених і бізнесменів видали дуже важливий документ — Доктрину збалансованого розвитку “Україна 2030 ”, в якій описані потенційні можливості нашої країни і запропоновані конкретні механізми модернізації економіки та управління. Одна з ключових цілей цієї книги — перетворити Україну на країну, з якої не захочеться виїжджати. На Форумі видавців я не побачив бажання учасників сподобатися відвідувачам. Доктрина вже була презентована публічно? Так, у вересні на Форумі видавців у Львові. Мені здавалося, що ця подія серйозніша за київський “Книжковий арсенал”, оскільки за Львовом давно закріпився статус столиці книжкового ярмарку. Але, на жаль, я був розчарований. Чим саме? Організацією та браком місця. З 91-го року я брав участь у великих виставках за кордоном із заводом “Азовсталь” (металургійний комбінат у Маріуполі, де працював Сергій Тарута — Cultprostir). Оформлюючи стенди, ми намагалися зробити їх не просто красивими, але і незвичайними, щоб привернути увагу. На Форумі я не побачив бажання учасників сподобатися відвідувачам. До того ж провести подію на гідному рівні не дозволила відсутність відповідних площ. Для порівняння, на “Книжковому арсеналі” цього року можна було вільно підійти до будь-якого стенду і роздивитися кожну книгу — зробити це дозволяла і територія, і хороша організація. А на львівському Форумі я побачив хаос і примітив. Метушня, всі штовхаються, нічого не видно — наче імпровізація якась, ніякого порядку. Коштувало там усе копійки, а зарплатня у мене була величезна, плюс добові на відрядження, так що я міг собі дозволити купити 10 % магазина. Ви любите читати? Я виріс в епоху масового захоплення книгами — ми читали з неймовірним захватом. Серед сучасної молоді я не помічав такої тенденції, тому на вулиці чутно зовсім не літературну мову, а якусь спрощену і грубу. У моїй молодості так ніхто не розмовляв. Можете пригадати найбільше культурне враження у вашому житті? Так, у 1974 році я побачив в Ермітажі “Мадонну Літту” да Вінчі — мене вразила глибина і колірне рішення картини, залишивши колосальне враження, яке я пам’ятаю досі. Тоді ж я закохався у Родена, адже раніше бачив шедеври тільки на картинках журналу “Огонек” — ми не мали можливості подорожувати, як зараз. Моя мама добре малювала, та й я сам малював аквареллю, переважно космос, навіть у різних конкурсах брав участь. А ви самі займалися коли-небудь творчістю? Я завжди прагнув до мистецтва: моя мама добре малювала, та й я сам малював аквареллю, переважно космос, навіть у різних конкурсах брав участь. Ще відвідував гуртки авіації, ракето- і кораблебудування. Тоді ж не можна було піти до крамниці й купити квадрокоптер — все доводилося робити своїми руками.
Ви колекціонуєте якісь предмети мистецтва?
Раніше я часто їздив у відрядження до Москви, де вже тоді було багато антикварних магазинів. Варто мені було потрапити до такої крамниці — очі розбігалися. Коштувало там усе копійки, а зарплатня в мене була величезна, плюс добові на відрядження, так що я міг дозволити собі купити 10 % магазина. Потім у Києві на вулиці Пушкіна відкрився перший антикварний магазин. Кожен мій візит до нього був якоюсь особливою подією: я досі пам’ятаю урочистість моменту перебування там. Так я почав купувати твори мистецтва, переважно класику — картини. Однак у мене не було мети скласти колекцію — вона зібралась не навмисно і вийшла напрочуд хорошою. Але зараз всі предмети з неї захоплені бойовиками разом із моїми будинком та офісом на Донбасі.
Одного разу я познайомився з колекціонером і меценатом Сергієм Платоновим. Він колекціонував не тільки для себе, але й дарував багато предметів мистецтва Україні, адже в будь-якій нормальній країні національним надбанням вважається не лише державне, а й приватне. Після розпаду Радянського Союзу з України почали масово вивозити надзвичайно цінні артефакти трипільської та скіфської культур. Платонов вирішив врятувати їх — залишити в Україні — й запропонував мені допомогти йому в цьому. Звичайно, я погодився. Згодом він заснував Музей історичної та культурної спадщини “Платар”, сформувавши велику частину його унікальної колекції, яка складається майже з 13 тисяч предметів.
Я думаю, завдання кожної колекції — познайомити суспільство з великими культурними традиціями, сприяти формуванню ідентичності зі своєю нацією, пробудити почуття причетності до великої історії та гордості за спадщину свого народу. Саме ця гордість здатна виховати справжніх патріотів, які служитимуть на благо країни.
Хоч я і не корінний киянин, мені прикро за Андріївський узвіз.
А сучасним мистецтвом ви цікавитеся?
Почасти, але воно мене не чіпляє, мабуть, тому, що ставить за мету викликати в людини нові емоції. Я люблю мистецтво, яке пробуджує щось добре всередині. У кожному з нас бореться чорт і Бог. У моєму розумінні, місія мистецтва і культури взагалі — зробити так, щоб перемагала доброта, щоб людина відчувала Бога в душі, прагнула до кращого, творила, а не руйнувала. Мені подобається модерністський живопис — Моне, Сезанн, ранній Пікассо. Свого часу вони відкрили нові форми передачі побаченого, зображуючи рух повітря за допомогою мазків.
У нас на “Азовсталі” співробітникам, які працювали у важких умовах, давали путівки за кордон. Мені вдалося тоді поїхати в круїз Середземним морем, який охоплював сім країн. У 1981 році, за часів залізної завіси, це вважалося дуже круто. Під час тієї поїздки я вперше потрапив до Музею Сальвадора Далі. Напевно серед 30-ти чоловік нашої групи — це були робітники заводу й різні торговці — я був більше за інших готовий до такого мистецтва. Що б там не було, але після відвідання цього музею в нашому автобусі на півгодини стало тихо, як у домовині: всі пережовували побачене.
Яку музику ви слухаєте?
Як людина, що зростала у 60-70-тих, я меломан. Разом з усіма слухав “Бітлз”, але ще класі у восьмому почав захоплюватися класичною музикою. Особливо любив фуги Баха, хоч вони й дуже складні для сприйняття. Нещодавно пощастило почути один із його творів наживо у виконанні дивовижного ансамблю на концерті-закритті Italia Festival Barocсo у київській філармонії. Взагалі, я підбираю музику в залежності від настрою і ситуації: іноді хочеться послухати щось сучасне, а іноді — краще класику. А ось “туц-туц-туц” не люблю. Мені здається, люди, які танцюють під таке на дискотеках, схожі на папуасів. От раніше були танці — у парах, де хлопець красиво веде дівчину.
Тепер всі забули, де колись стояв Ленін, зате ні у кого немає рубців у душі.
Кого, на вашу думку, можна вважати культурною людиною?
Це людина, розвинена і духовно, й інтелектуально, вона освічена і постійно перебуває у творчому пошуку. На таких людях тримається суспільство, адже сьогодні багато успішних країн рухаються за законами креативної економіки, яка передбачає використання творчого підходу — не лише в галузі мистецтва, а й в інженерії, науці та інших сферах.
“Чорний куб” на Андріївському узвозі — ви за чи проти?
Я не заперечую проти самого куба, але, як на мене, його побудували не в тому місці. На Андріївському узвозі з його архітектурним ансамблем будівля нового театру виглядає як пляма. Якось увечері я спеціально пішов подивитися на неї, щоб сформувати власну думку, і коли побачив ще здалеку, то зрозумів, що оку щось заважає.
Я трохи займався архітектурою і дизайном парків у вільний від основної діяльності час, а коли будувався готель “Хаятт”, намагався брати безпосередню участь у процесі, тому що думав про ефект, який ця будівля справлятиме на людину. У таких питаннях потрібно враховувати не тільки екстер'єр та інтер'єр, але й те, наскільки гармонійно споруда впишеться в навколишнє середовище. У випадку з Театром на Подолі цей закон був порушений — будівля не вписалась у ландшафт Андріївського узвозу. Її можна було б обіграти абсолютно інакше, наприклад, додавши елементів під старовину на фасаді, а тильну частину оформивши в сучасному стилі.
Хоч я і не корінний киянин, мені прикро за Андріївський узвіз, за майбутнє сприйняття цього місця і за київську владу, яка допустила такий експеримент в історичній частині міста. До того ж подібні рішення мають узгоджуватися з громадськістю, чого зроблено не було: спочатку побудували, а потім запитали. Ба більше, всіх, кому не подобається, звинуватили в тому, що вони не розуміються на сучасній архітектурі.
А якою, на вашу думку, повинна бути доля пам'ятників і мозаїк радянських часів в Україні?
Коли я був маленьким, нам показували, як руйнують церкви. У багатьох від цього видовища залишився шрам з тих часів. Звичайно, потрібно відходити від радянської символіки, але руйнування провокує у свідомості людей не найкращі речі. До того ж більшість мозаїк і монументів мають високу художню цінність і демонструють унікальну майстерність. Зараз ми поводимось, як варвари, котрі не аналізують, а лише рефлексують. У цивілізованому світі ніхто так не робить. Крім того, влада намагається через призму якоїсь політичної сили чи одного регіону України нав'язати цінності й культуру іншій частині країни.
Я підтримую ідею створення музею пам'яті, де будуть виставлені предмети спадщини минулої епохи. Ця інституція повинна виконувати консолідуючу функцію, пояснюючи, що це історія й нічого поганого в ній немає. У багатьох країнах будують пам'ятники правителям, а коли приходить інша влада, нікому в голову не приходить їх руйнувати. Нам слід взяти найкраще з досвіду цих країн і не вдаватися до експериментів в цьому питанні, адже в майбутньому вони можуть викликати величезну недовіру народу до влади.
Наприклад, у Маріуполі жителям повідомили, що деякі пам'ятники в місті знаходяться в жахливому стані й потребують ремонту. Ми їх спокійно демонтували і вивезли в одне місце. Тепер всі забули, де колись стояв Ленін, зате ні у кого немає рубців у душі.
Ольга АРТЕМЕНКО
Что скажете, Аноним?
[12:15 25 ноября]
[10:10 25 ноября]
[07:00 25 ноября]
21:00 25 ноября
16:00 25 ноября
14:30 25 ноября
14:00 25 ноября
13:30 25 ноября
12:30 25 ноября
12:00 25 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.